Пережити окупацію, побачити на власні очі агресію російського ворога, а потім знайти сили не лише для відновлення власного життя, але й допомоги іншим – така історія Ольги Главацької, переселенки з Херсона, яка вже понад півтора року активно займається волонтерською діяльністю на Івано-Франківщині.
59-річна жінка, яка в рідному місті працювала перукаркою, сьогодні видає гуманітарні набори для внутрішньо переміщених осіб та допомагає тим, хто опинився в складних життєвих обставинах через війну.
Ольга – одна з десятків переселенців, які, покинувши власні домівки та переїхавши на нове місце, не опустили руки, а навпаки, долучилися до волонтерської спільноти. Жінка з болем згадує період окупації Херсона, де їй довелось жити протягом дев’яти місяців під постійним страхом та загрозою.
“Дуже важко було, люди знімали з вікон штори, ніхто не виходив на вулицю, заштукатурювали вікна, бо орки ходили з машинами по місту. Старались не виходити, тільки коли дуже треба було – за продуктами чи ліками. Так ми прожили дев’ять місяців”, – розповідає Ольга Главацька.
Херсонці намагалися чинити опір окупантам, виходили на протести, проте це швидко стало занадто небезпечно.
“Люди протестували, на БТР вилізали з прапорами, поки стріляти не почали. Коли почали стріляти в людей, тоді люди вже менше почали протестувати”, – пригадує жінка.
За словами Ольги, окупанти створили в місті атмосферу постійного терору та страху, коли навіть вибір одягу міг стати причиною арешту та тортур.
“Ходили в основному в чорному або сірому, камуфляж не можна було вдягати, бо зразу тебе забирали в підвали. У нас всі підвали були зайняті – вони окупували великі будівлі, де можна було катувати людей. Туди забирали молодь”, – ділиться спогадами переселенка.
Рішення покинути рідний дім сім’я Ольги прийняла, коли вже не могла терпіти постійні обстріли. Їхній будинок знаходився лише за 5-6 кілометрів від Цюрупинська, через Дніпро, тому потрапляв під регулярні ворожі атаки.
“Чоловік каже: ‘Все, більше ми тут не будемо’. Вони гатили постійно – і по машинах, і по будівлях. Їм все одно було, де стріляти, головне – щоб у людину влучити”, – згадує Ольга.
До Івано-Франківська жінка переїхала разом із родиною – чоловіком, мамою та домашнім улюбленцем-котом. Від знайомих дізналася про місцевий волонтерський хаб і без вагань долучилася до його команди. Сьогодні вона допомагає розподіляти гуманітарну допомогу серед переселенців.
“Коли люди приходять, ми даємо такі пакуночки: памперси, пелюшки, як хто потребує. Якщо є діти, то даємо Nutella, масло, консервовані товари. В нас є і тушонка, рис, макарони, томат – різні продукти”, – розповідає волонтерка.
Обов’язки Ольги не обмежуються лише роздачею продуктових наборів – вона також вирішує організаційні питання.
“Різні моменти треба вирішувати, організовувати, здійснювати. В мене в телефоні є перші списки, кому я можу дзвонити, щоб просити допомогу”, – пояснює жінка.
У волонтерській діяльності бере участь і чоловік Ольги. Разом вони допомагають здебільшого внутрішньо переміщеним особам, потреби яких, за словами благодійників, з початку повномасштабного вторгнення постійно змінюються.
“Спочатку це були більші потреби, тому що люди приїжджали хто в чому. На початку війни потрібні були матраци, теплі речі, бо був березень. Це були і спальні мішки, а зараз переважно продукти, можливо, деколи одяг, речі, які люди, можливо, економлять або які прикрашають їхні непрості теперішні будні”, – розповідають у волонтерському хабі.
Для Ольги Главацької волонтерство має особливе значення – воно стало не лише способом допомогти іншим, але й знайти власну душевну рівновагу та спільноту однодумців.
“Тут всі люди, які розуміють переселенців. Тут ті, хто теж переїхав з інших місць, і у нас є щось спільне. Люди допомагають нам, і ми допомагаємо їм. На душі потім легше. Ми сприймаємо це як необхідність – якщо ми не будемо допомагати, хто тоді буде? І нам ніхто не буде допомагати. Треба відкриватися людям”, – ділиться думками волонтерка.
Попри всі випробування, Ольга не втрачає надії та мріє про мирне майбутнє: “Хочу, щоб діти тут були, щоб війна закінчилась”. А ще жінка запевняє, що буде продовжувати свою волонтерську діяльність допоки не завершиться війна.
Історія Ольги Главацької – це яскравий приклад незламності українського духу, коли люди, незважаючи на власні втрати та страждання, знаходять у собі сили допомагати іншим та будувати нове життя далеко від рідного дому.
