На полонині Веснарка, що розташована на висоті 1350 метрів над селом Красник Верховинського району Івано-Франківської області, Любов Гапчук упродовж літа разом із братом і трьома помічниками доглядає за 31 коровою.
З молока жінка робить масло, сметану, свіжу й копчену вурду, а також бринзу. Сир готують на ватрі, якій не дають загаснути протягом чотирьох місяців.
Про те, як гуцули на Веснарці продовжують традицію своїх предків, читайте у матеріалі Суспільного.
З 15 років доїть корів
Любов Гапчук із села Красник проводить на полонині двадцять п’яте літо. Останні три роки жінка ватагує на Веснарці. Ця полонина розташована на хребті Костричі.
Разом з двома бовгарами й помічником з 20 травня до 20 вересня Любов доглядає 31 корову.
З молока жінка виготовляє сметану, масло, свіжу й копчену вурду, а також бринзу.
“Від 15 років я доїла корів — 11-12. Було, що доводилося і 18 доїти. Я дуже це любила. Мій тато теж з дитинства ватагував на полонинах. Пробув тут понад 40 років”, — розповідає Любов Гапчук.
Жінка їздить верхи на коні з 10-річного віку. У дитинстві ходила на полонину разом зі своїм батьком.
“Тато мене посилав униз, як корова заслабне, або сир нести. Мені тут сідлали коня, а я конем — униз і підіймалася догори. Коня я не боюся, запрягаю, йду в ліс, вожу дрова — все”, — каже Любов Гапчук.
“В дикій природі виживати — дуже тяжкий труд”
Доставляти на Веснарку харчі й продавати сир Любові допомагає брат, завідувач полонини Юрій Гапчук. Чоловік майже пів року воював на Донецькому напрямку, але звільнився за станом здоров’я дружини й тестя.
Як завідувач полонини, Юрій Гапчук шукає працівників, які б доглядали за коровами, а також сплачує податки за землю.
“На мені все стоїть. У воєнний стан ні робочих немає, нічого. Дуже туго стало. Які робочі були такі відповідальні хлопці — ті на передовій. Деяких побратимів уже немає в живих. Знаю, бо сам там був. Ми мусимо працювати, бо як не будемо, то все пропаде. Люди тут — у дощ, негоду, грози. В дикій природі виживати — дуже тяжкий труд”, — пояснює Юрій Гапчук.
Побут на полонині Веснарка
Під час літування на полонині ватаг і бовгарі живуть у стаї — рубленій хаті, складеній з круглих колод смереки.
На ватрищі, якому не дають загаснути впродовж усього літа, Любов Гапчук готує банош, кулешу чи суп.
“Це називається кужба. Ми на ній готуємо їсти. Собі ставимо кітлик і там чи банош варимо, чи зупу, борщ — що попадає”, — каже жінка.
Вурду Любов Гапчук варить у великому котлі на берфелі
Для цього жінка спочатку вливає декілька відер молока через фільтр із марлі та хвої, підігріває, ретельно помішуючи, й додає закваску на телячих шлунках.
Далі вибирає вурду в мішковину, зав’язує і ставить стікати в комору.
Через декілька днів висаджує сир на подрю, де він коптиться від чотирьох до восьми днів.
“Цьогоріч буде 25 років, як я тут. Мене ніхто не будив рано, не казали: “Вставай, Любо, пора йти до роботи”. Я — сама, в мене так організм вивчився, що рано о четвертій годині я вже прокинулася і можу ходити по колибі. Уже кричу туди на пастухів: “Вставайте, пора до роботи”, — розповідає Любов.
Від ведмедів, вовків або інших звірів людей і худобу захищають сторожові пси. На полонині немає ні світла, ні електрики, ні вихідних — тут працюють щодня навіть попри сильні спеку або грозу.
“Я це люблю. Але вже нема тих людей, які б це любили також. Тепер це відмирає, бо ніхто не цікавиться худобою. Є — добре, нема — нема. Люди колись на цьому виживали, а тепер кажуть, що це — не бізнес. Та то не треба бізнесу — просто так, аби ти мав собі трошки в кишені й людям добро зробив. Тоді люди поважатимуть тебе ціле життя і Всевишній побачить, що тримаються ще Карпати. Якщо зараз тут не буде цих полонин, то ми — вже не гуцули”, — каже Любов Гапчук.
