Особливо активно цей процес пішов за старости Францішка Краттера, який обіймав посаду дванадцять років (1821–1833). За підрахунками дослідників, у 20-х роках ХІХ століття було забруковано 24 вулиці, пишуть Версії з посиланням на  Sotka.

В другій половині ХІХ століття брукарське ремесло навіть збагатило фразеологію галичан. Тоді вкладання бруківки було дуже небезпечною і важкою роботою. На місце, де мала брукуватися вулиця, звозили кам’яні брили, а майстри розбивали їх залізними молотами. Потім дрібніші кавалки посипали піском, поливали водою і утрамбовували. Коли робітники дробили кам’яні брили, шматочки каменю розліталися на всі боки. І самі майстри, і випадкові перехожі через це отримували травми – не один так позбувся ока. Тому, коли галичани відмовлялися від якоїсь неприємної роботи, вони казали: «Та нізащо! Краще я буду товкти каміння».

На початку ХХ століття в Станиславові використовували дуже прогресивну як на той час технологію будівництва доріг – систему Мак-Адама. Джон Лаудон Мак-Адам (1756–1836) був відомим британським інженером, який розробив надійну основу для дорожнього покриття з дробленого каменю і гравію. Однак на особливо жвавих вулицях доводилося класти дрібну бруківку з особливо міцного каменю – базальту. Саме такою бруківкою в 1911 році була вкрита частина тротуарів вулиці Сапєжинської на перетині з вулицею Третього Мая (тепер перетин Шашкевича і Незалежності).

В 1911 році на перетині вулиць Третього Мая і Сапєжинської з’явилася якісна базальтова бруківка.

Тоді в місті діяли дві відомі фірми, які мали стосунок до дорожніх робіт: підприємство Еміля Горна, яке виготовляло різні бетонні вироби, і фабрика інженера С. Ландау, яка пропонувала бруківку, сходи, плитку для терас та різні види мозаїчної підлоги. Цікаве повідомлення знаходимо в газеті «Кур’єр станиславівський» від 30 жовтня 1904 року:

Повідомлення про бруківку на Привокзальній площі, 1904 р.

«Беручи до уваги потребу і зручність громадськості, місцева Дирекція залізниць здійснила брукування всієї площі перед вокзалом. На місці колишньої нерівної поверхні, вкритої купками щебеню і поораної колесами возів, бачимо нині рівний, гладенький брук, укладений з яремчанського каменю. Від цього отримала вигоду не лише громадськість, яка тепер навіть під час найбільшої зливи може там пройти, не замочивши ніг, а й увесь вокзал покращив свій естетичний вигляд. Залізнична скарбниця ж зекономила кошти на посипання щебенем поверхні й вивезення цілих фур болота кілька разів у році».

Забрукована Привокзальна площа, 1904 р.

Ця гарна бруківка, якою тоді так пишалося місто, є окрасою Привокзальної площі й сьогодні.

Масштабні роботи з покращення міста велися й у 1935 році. Тоді упорядкували Тринітарську площу, прибравши з неї стихійну торгівлю, на вулиці Сапєжинській розбили нові газони і висадили саджанці італійських тополь, вкрили бруківкою кілька маленьких вуличок. В кінці 1930-х років у Станиславові з’явилася відома трилінка – бетонна плитка у формі шестикутника. Її винайшов польський інженер Владислав Трилінський (1878–1956).

Владислав Трилінський

Як довела практика, дороги з трилінки здатні служити понад 80 років. Основною її перевагою була простота виробництва, легкість укладання і довговічність. Ця плитка була настільки популярною, що у 1933–1938 роках її виготовили більш як 10 мільйонів штук, якими можна було вкрити близько мільйона квадратних метрів поверхні.

«Шашкою Трилінського» в нашому місті виклали вулиці Антоневича (Вірменська), частину вулиці Коссаковської (Станіславська), Святого Станіслава (тупик, паралельний Станіславській), Тринітарську площу та частину вулиці Майзельса (Лесі Українки). Пізніше трилінкою забрукували й сучасну вулиця Толстого.

Про те, що старий Станиславів міг похвалитися добрими дорогами і тротуарами, свідчать відгуки гостей міста. В 1930-х роках відомий англійський мандрівник Бернард Ньюмен здійснив велосипедну подорож Польщею, побував також на Прикарпатті. Свої враження він описав у книзі «Pedalling Poland» («Велосипедна мандрівка Польщею»).

Про Станиславів він писав, що місто виглядає дуже сучасно, як і будь-яке інше європейське провінційне місто. Англієць співав справжню оду тодішнім станиславівським дорогам і стверджував, що вони вкриті дуже рівним і якісним покриттям. За словами мандрівника, його ровер «Джордж» залишився дуже задоволеним місцевими дорогами і поставив Станиславову одну з найвищих оцінок у всій Польщі.

Олена БУЧИК