Оксана Любінець на фронт відправилась ще в березні 2022 року. Була бойовим медиком 75 батальйону 102 бригади тероборони. У кінці вересня звільнилась і вирішила втілити давню мрію – відкрити пекарню на Івано-Франківщині.
З полиць пекарні за хвилини розлітаються свіжі круасани з яблуками, вишнями й сиром. Хліб не встигає охолонути, бо розмітають. Цей хліб за бабусиним рецептом Оксана Любінець пекла на Запорізькому напрямку для побратимів. Це було нечасто, але дуже хотіла побалувати «своїх хлопчиків», пише Репортер.
Оксана Любінець на фронт відправилась ще в березні 2022 року. Була бойовим медиком 75 батальйону 102 бригади тероборони. У кінці вересня минулого року звільнилась і, як сама каже, «аби пустити якір», вирішила втілити давню мрію.
“Я зрозуміла, аби мене не тягнуло назад, треба щось починати, – говорить Оксана. – Бо діти, бо треба було щось робити саме тут”.
До війни вона працювала операційною сестрою в Івано-Франківській обласній дитячій лікарні. А три місяці тому почала втілювати власну справу – відкриття міні-пекарні.
“Це була моя дитяча мрія, – розповідає Оксана Любінець. – Мої бабця, мама пекли в печі колись такі «баби». І вони не пускали мене до свіжого хлібчика, бо казали, що не можна їсти, не корисно. Я завжди підглядала, як вони це роблять. Мені подобався процес вимішування тіста, потім дивитися, як воно росте. З часом ця мрія лишилася десь позаду, а на фронті – відновилась”.
У вільний час Оксана пекла хліб «своїм хлопчикам» – так називає побратимів. Каже, завізний приїдався, тож балувала їх чимось особливо добрим, зробленим своїми руками.
“І вони підняли ту мою мрію наверх, – говорить Оксана. – Ми в інтернеті знайшли стару вживану електричну піч. Підключались до генератора і так пекли. Борошно купували, коли нас відпускали до міста. У нас з постачанням проблем не було, але, якщо вже хотілося чогось кращого, іншого, то докупляли”.
За її словами, випікання хліба там було для неї своєрідним антистресом. І то було нечасто.
“Коли стоїш на чергуванні, все спокійно і дозволяє ситуація, то, щоб не сидіти, не думати й не грузити себе зайвими думками, – йдеш чимось займатись, – пояснює Оксана. – Робиш якусь роботу паперову, ще якусь. А я або готувала їсти, або пекла”.
Каже, було дуже складно, адже ніколи не була в якомусь бізнесі. Та має багато друзів і побратимів, які були, є підприємцями, тож допомагали. Могли проконсультувати, звести з ким треба, помагали з документацією.
“Якось подзвонив побратим, мовляв, що роблю, чи не хочу назад? – розказує Оксана Любінець. – Я кажу: «Ні. Бігаю, їжджу, шукаю приміщення під пекарню». От, він перший про це й дізнався. А потім уже й решта побратимів. Казали, як треба, ми поможемо, ти відкривайся, а ми приїдемо. Приїжджають. Це тепер наше місце. Нарешті ми зустрічаємось у цивільному житті десь у спокійнішій обстановці. Бо, на жаль, усі наші останні зустрічі були десь на похоронах побратимів”.
