Військовослужбовиця з Івано-Франківська Христина на позивний Кудрява під час повномасштабного вторгнення обороняла Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Серебрянський ліс, а також брала участь у звільненні Лимана.
Христина обороняла Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Зайцеве, Бахмут, Курдюмівку, Озерянівку, Макіївку, Серебрянський ліс, а також брала участь у звільненні Лимана у складі батальйону оперативного призначення бригади НГУ “Рубіж”. З квітня 2025 року очолює службу технічних засобів Північного Київського територіального управління Національної гвардії України.
У 19 років у Христини був вибір між двома професіями: стати моделлю і підписати контракт на роботу в Китаї чи піти керівницею клубу у військовій частині. Дівчина обрала друге.
“Це був такий буремний молодий час, 2013 рік. І перспектив, якихось шляхів було дуже-дуже багато. Пам’ятаю, начальник кадрів дуже правильно вклав слова в мою голову. І я все-таки подумала, що краще підписати контракт з військовою частиною”, — пригадує “Кудрява”.
У військовій частині дівчині пообіцяли, що вона буде писати статті й фотографувати.
“Насправді я все своє юнацтво мріяла стати журналісткою, але в батьків не було спроможності для мого навчання у Львові чи Києві. І я пішла в аграрний коледж. Після завершення навчання зареєструвалася на біржі праці, де мені й запропонували посаду у військовій частині”, — каже Христина.
У військовій частині військовослужбовиця організовувала бійцям дозвілля. У 2015 році вступила до Національної академії Нацгвардії України, адже хотіла брати участь у бойових діях.
“У 2014 році я була в списках на виїзд, але командир частини вирішив обмежити кількість жінок, які братимуть участь в бойових діях. Пам’ятаю, тоді відправили молодого офіцера, який приїхав з академії. Я думала, що він був замість мене. Мене це дуже мучило, бо кожного ранку переживала, чи він вижив”, — згадує Христина.
“Кудрява” — для своїх, “Горгона” — для противника
Свій позивний Кудрява Христина не використовувала під час бойових дій. Каже, що військові часто змінюють псевдо, аби росіяни не розуміли, про кого саме йде мова, коли чує їх.
“Кудрява — це більше не позивний, а мій нікнейм в соцмережах, маленький особистий бренд. Він допомагав закривати збори. Він був про мене, тому що я все своє життя приймаю себе кучерявою”, — каже Христина.
Позивний “Горгона” військова використовувала у боях в Рубіжному, Зайцевому, Лисичанську, Сіверськодонецьку та Бахмуті.
“Це така історія антагоніста, коли “Кудрява” — це був якийсь такий добрий образ для своїх, то “Горгона” — образ для противника. Хоча я вважаю, що “Горгона” — це досить позитивний персонаж міфології, і він такий достатньо фемінний”, — каже військовослужбовиця.
Під час деяких бойових завдань Христина та її побратими й посестри використовували для позивних імена міфологічних героїв чи елементи з таблиці Менделєєва. І це було їй дуже до вподоби.
Повномасштабне вторгнення РФ застало “Кудряву” на чергуванні в Станиці Луганській. Вона першою серед своїх побратимів дізналася про наступ РФ.
“Я довго вслухалася в радіоефір, щоб зрозуміти, що це точно не радіогра і противник не намагається ввести нас в оману, створюючи інформаційний шум. І коли зрозуміла, що справді в координатах, які він передає, розташовані й наші позиції, я почала будити своїх побратимів”, — згадує військова.
Розуміючи, що підрозділ перебуває в оперативному оточенні й, можливо, не вибереться звідти, Христина все ж не змогла сповістити про це свою маму. Хоч і розуміла, що це могло бути останнє повідомлення до неї.
“Ми видаляли з електронних носіїв всю інформацію, бо розуміли, що наші телефони й усе решта можуть потрапити до противника. Я не написала мамі повідомлення. Боялася, що вона вже не зможе мене побачити, забрати, але водночас думала, що раптом ми виберемося і все буде добре, а я просто “втріпаю” мамі нерви”, — каже Христина.
Зрештою їм вдалося вийти зі Станиці Луганської, хоча мали тільки один легковий автомобіль. Про цю ситуацію “Кудрява” розповіла матері через півтора року.
Зі слів “Кудрявої”, зараз завдання артилерії, керівників безпілотних і розвідувальних систем полягає у тому, щоб зробити все для того, аби противник не підійшов до українського піхотинця.
“Ми не маємо права воювати людьми, ми мусимо впроваджувати технологічні рішення. Поки що я не бачу перспектив, щоб війна перейшла в етап, коли ми в безпечному місці керуємо роботами, які там десь “рубаються” на полі бою. Ми до цього ще не прийшли, на превеликий жаль. Але мінімізувати високі ризики для життя людей технологічними рішеннями — це те, до чого ми прагнемо”, — каже Христина.
