Результат пошуку зображень за запитом "життя"

Але для двох молодих франківчанок Вікторії Суп та Анастасії Бондар – це вже сторінка з минулого. Дівчата розповіли «Репортеру», як побороли рак і як живуть тепер.

Не чому, а для чого

«Було літо 2010-ого. Я закінчувала дев’ятий клас. Потрібно було пройти медкомісію для вступу в коледж. Без зайвих думок пішла з однокласниками по лікарях, – пригадує 23-річна Вікторія Суп. – За кілька днів додому подзвонили з поліклініки».

“Якщо я є тут, значить, я ще не все зробила”, – каже Віка

Голос у трубці говорив по погані аналізи і наполягав на додатковому обстеженні. Дівчина каже, що до сказаного поставилася байдуже – на носі було літо, іспити…

«Коли подзвонили вдруге, сказали, що за час роботи дитячої поліклініки таких поганих аналізів ще не бачили. Це й був перший тривожний дзвіночок», – говорить Віка.

Далі був місяць у пошуках діаг­нозу. Обстеження, консультації, аналізи, пошук лікарів у різних містах. Нарешті, остаточний діаг­ноз – лімфома Годжкіна або лімфогранулематоз, четверта стадія.

Про те, як дізналася, що в неї онко, Вікторія точно пригадати не може. Не перестає дивуватися, як пам’ять все більше затирає спогади з того часу. Каже, батьки до встановлення остаточного діаг­нозу намагалися вберегти, але й нічого не приховували.

«Вперше серйозно зрозуміла, що в мене онко, коли потрапила у гематологічне відділення в обласній лікарні, і дівчинка, яка проходила лікування, підійшла до мене і сказала: не переживай, будеш і ти без волосся. Як без волосся? Я дівчина, мені 16 років!», – говорить Віка.

Курс хіміотерапії їй призначали у Львівському онкологічному центрі. Лікування проходила у франківській обласній лікарні. Два тижні там, два вдома. І так півроку.

«Після першого дня хімії було дуже зле. А найскладнішими були перші два тижні. Постійно нудило, слабкість. Не могла спати, не хотіла їсти, – каже дівчина. – Але підтримка була звідусіль. Лікарі все пояснили. Коли я не могла спати, мама не спала разом зі мною. Годували з ложки. Сусіди по палаті розважали».

Своє давала і гормональна терапія. Нині Вікторія зі сміхом пригадує свої капризи й вередування та дякує батькам, що витерпіли.

«Не можу не сказати про лікарів у відділені. Алла Іваненко, яка сьогодні є заввіділення, не просто професіонал, а й людина, яка має до такої роботи серце, – говорить Віка. – За час лікування не було жодного слова про те, що це смертельна хвороба. Ні! Пояснювалося, що потрібно потерпіти, пройти лікування, щоб бути здоровим. Вона говорила зі мною про різні речі, але вкрай рідко про хворобу».

Чимало залежить і від оточення. «Не раз бачила, коли приходять родичі в лікарню до дітей як до живих мерців. Чорну хустку одягнули і оплакують тебе. А ти ще живий і маєш шанс одужати! – каже Вікторія. – Усіх, хто приходив до мене, муштрували перед входом в палату. Помічала часом, що перед тим хтось плакав, але до мене приходили з посмішкою».

За словами Віки, їй пощастило, бо з підтримкою батьків і друзів на час лікування вона не замкнулася в собі й не відгородилася від суспільства. «Друзі були шоковані. Були й такі, що не пройшли зі мною крізь це. Тоді ображалася, зараз їх не виню, – говорить дівчина. – Розповідали, що приходили до дверей лікарні, ціпеніли, не могли переступити поріг».

Не питати себе чому я, а питати для чого. «Потрібно було відпустити це питання і спробувати зрозуміти, що це має мене навчити, що має змінитися після цього, – говорить Віка. – В нашій сім’ї дуже швидко змінилися цінності. Ми перестали зважати на швидкоплинні речі. По-іншому сприймаємо життя. Зрозуміли, що дійсно має вартість. Думаю, це було для того, щоб ми почали цінувати життя».

Курс хіміотерапії Віка завершила у 2010 році. Влітку 2012-го після діагностики в Польщі їй повідомили, що боротьбу з раком завершено.

Нині Вікторія завершила навчання в ІФНТУНГ. Продовжує шукати себе, а поки що працює помічницею пряникової майстрині. Про хворобу згадує зрідка, хіба що коли раз на кілька місяців здає кров для аналізу. Ще рідше про неї комусь розповідає. Каже, більшість людей бачать у тому проблему і сум, а не радість і чудо одужання.

«Чому мені вдалося? Вважаю, що все залежить від людини і того, як вона бачить ситуацію, – каже Віка. – Бажання жити, мрії, цілі – це тримало мене. Той, хто не хоче жити, той згасає».

Ти хочеш жити?

Цілий рік боролася з лімфомою Годжкіна і Анастасія Бондар.

«Влітку 2009-ого поїхала провести канікули на морі. Після повернення з відпочинку почала дуже потіти. Виявилось, що в мене плеврит. Після лікування стала задихатися, – розповідає Настя. – Почали шукати в чому справа. Забрали один лімфовузол. З’ясували, що в мене лімфома Годжкіна».

Сьогодні у Насті звичне для неї чудове довге волосся

В «Охматдиті» дівчині призначили шість блоків хіміотерапії. Лікувалася Настя в обласній лікарні. Обстеження після курсу показало, що хіміотерапія не дала результатів. Призначили ще два блоки. Але й ті виявились не ефективними. Вирішили робити пересадку кісткового мозку.

«То лиш звучить страшно – пересадка кісткового мозку. Насправді то проста процедура, – спокійно розповідає Настя. – Кілька днів перед процедурою в тебе беруть кров, бо я була сама собі донором. В день процедури проходиш потужну хімію. Нічим не відрізняється від звичайної, лиш весь десь п’єш холодну воду та їж лід, бо препарати сушать слизові».

Потім були ще 60 днів спостереження, очікування і реабілітації в лікарні. Пересадка дала свої результати – Насті вдалося побороти хворобу.

«Мені пощастило – мама медик. Вона знала й розуміла, що слова «онко» і «рак» – це не кінець, – каже дівчина. – Батько далекий від медицини, то він був вражений. А мама дивилася на все дуже тверезо. Розуміла, що лікування багатоетапне, що потрібно проходити крок за кроком. Мама була мені психологом».

Найтяжче психологічно було, коли почало випадати волосся. «Все життя в мене було довге-дов­ге волосся. Щоб не було стресу, перед хімією мене підстригли під каре. Але це мало допомогло. Почало випадати…Вперше в житті бачила, як плаче тато», – говорить Настя.

А ще спокою не давало питання – чому я? «Надворі люди гуляють, радіють, а ти лежиш, в тебе процедури, уколи, крапельниці. Чому саме ти? Чому з тобою? Потім мама допомогла зрозуміти, що так просто мало статися. Що це мій досвід. І даний він для того, щоб ми більше почали цінувати життя».

Сили боротися з хворобою, каже дівчина, додавала мама і віра в Бога. А ще випадкова чужа розмова в «Охматдиті»: «Я почула, як жінка говорила сину, який відмовлявся лікуватися. Вона сказала: хочеш, ми зараз все припиняємо, не лікуємося. Ти зараз тусиш, гуляєш, робиш що хочеш. Але це триває рівно місяць, а після цього – все! Ці слова відклалися мені в голові. Я зрозуміла, що цей рік треба потерпіти. Далі живи як хочеш – вчися, займайся улюбленою справою. Це був поштовх. А потім ще почала запитувати: ти хочеш жити, вчитись, гуляти? Як хочеш, то потерпи!».

До пересадки кісткового мозку свого діагнозу дівчина соромилася. Каже, лише після змогла переосмислити і змінити ставлення. «Нам дають групу інвалідності. Тепер мені вже все одно, що про мене думають інші. Але й до сьогодні не може себе побороти і в маршрутці сказати, що я «за пільговим». Чомусь досі не можу», – каже Настя.

Нині вона закінчує навчання в медуніверситеті. Буде фармацевтом. Подорожує, ходить в гори. Каже, хвороба дала зрозуміти, наскільки цінними є життя, батьки, рідні.