Сім’я Уляни та Валентина Бурдіних переїхала до Фінляндії цього року у травні, до того часу два роки жили у Польщі. Чому наважилися покинути Батьківщину, як живеться у незнайомій країні та чи готові повернутися до Івано-Франківська Уляна розповіла Версіям:

Головне наважитись

«Причин для переїзду з України було дуже багато. Проте їх легко назвати одним реченням – покращення рівня життя у всіх аспектах. Коли ми познайомилися з чоловіком я працювала в юридичній фірмі, він – регіональним менеджером з продажу автохімії і автокосметики та мав невеликий бізнес разом з братом в Івано-Франківську. Через рік ми одружились. А ще через рік у нас народилася дочка Ліза. Тоді ще і думки не мали про переїзд за кордон. Не буду прибіднятися, що все було дуже погано, чи жилось дуже важко. Нам всього вистачало, мали своє авто і жили у квартирі моєї мами. На той час чоловік уже змінив місце роботи де була краща посада та вища зарплатня. Тільки і це не дало б можливості купити власне житло чи, хоча б, поїхати влітку на відпочинок у якийсь райський куточок на «все включено». Хоча доходи нашої сім’ї не були низькими, але весілля друзів чи декілька днів народжень в місяць добряче вибивали з фінансової колії. Тому ми і зичили гроші, і кредитки обнуляли, коли з’являлись непередбачувані витрати. От тоді чоловік вперше вирішив поїхати на заробітки в Німеччину. На той час Лізі виповнився рік і я вже була вагітна Златою. Валентин поїхав на 2 місяці та ледь витримав чотири з половиною тижні. Було дуже важко. Я тоді вперше в житті таке відчувала. Не знаю, як люди живуть роками на відстані. А Ліза, коли ми розмовляли по скайпу, кликала тата і шукала його позаду монітора комп’ютера. Тоді я зрозуміла, що мій чоловік заробітчанином не буде і потрібно шукати інші способи заробітку.

Світлина від Уляни Бурдіної.

Після революції 2014-го бізнес став збитковим і його довелося закрити. Але ж хіба це втрати в порівнянні з втратами людей, які ніколи вже не побачать своїх синів, дочок, чоловіків, які загинули на майдані? Ось вам і плавний перехід до другої причини еміграції. Ми раптом зрозуміли, що живемо в країні, де поліція убиває дітей. Де демократія – це ілюзія. Бо коли демос вийшов мирно заявити свою позицію, заявити, власне, про право на кратос, його розстріляли, замучили, зробили все, щоб показати – немає у вас права на владу. Буде так, як вигідно верхівці. А верхівка показала, що життя людини в Україні нічого не коштує. Ми хочемо жити в країні, де життя людини – це найвища цінність, бо для кожного з батьків немає нічого ціннішого за життя і здоров’я дітей.

Не буду казати, що було все легко

Спочатку обрали країною для життя Польщу, оскільки у чоловіка польське коріння. У чоловіка – польські корені. Коли ми переїхали Лізі було 3 роки, Златі – 2. Спершу було нелегко: ми назичили грошей, продали авто і трохи покрили перші найбільші витрати. Але Валентин змушений був дуже багато працювати. Ми бачились тільки ввечері коли діти вже спали, хоча покращення якості життя одразу було відчутно. Так ми прожили в Польщі два роки і якось вирішили, що потрібно змінити країну. Але треба було шукати більш розвинутішу і прогресивнішу державу.

У Фінляндії значно більші можливості для майбутнього наших дітей. Тут вони можуть стати ким тільки захочуть. В навчальних закладах їм допомагають розкритися і знайти себе в житті. Але йдеться і про дрібні можливості. Такі як: їздити хорошими дорогами, їсти якісну їжу без заборонених добавок, дихати свіжим повітрям, бо ж люди пропагують електрокари та велосипеди, листя і траву ніхто не палить, ліси не вирубують і сміття сортують. Мовчу вже про фінансові можливості фіна з середньою заробітньою платою – люди тут практично ні в чому собі не відмовляють.

Звісно було багато вагань і страхів: мова, питання гендеру, відстань і клімат. Але Валентин тут легко знайшов роботу. Всі документи дозволяли без проблем забрати сім’ю. І квартира знайшлася ідеальна до нашого запиту. В січні в Польщі в нас народився син – Валентин Валентинович. В травні ми всі вп’ятьох проробили відстань у півтори тисячі кілометрів автомобілем, і переїхали на постійне місце проживання у Фінляндію. Тепер чоловік працює 8 годин на день. О 16-й повертається додому, і ми маємо багато часу для спільного проведення. Так мало годин він не міг собі дозволити працювати досі ніколи.

Не буду казати, що було все легко і я не хотіла додому. Пам’ятаю, перші півроку життя в Польщі були досить важкими. Я страшенно тужила за Україною. Скучала за мамою і сестрами – ми з ними дуже близькі. Мови їхньої не розуміла, а поляки англійською не розмовляють. Тут, у Фінляндії зовсім інша справа, відчувається свобода. Всі розмовляють англійською, велика кількість різних національностей, ніхто не кривиться, що ти іноземець, а навпаки – максимально намагаються допомогти людині почуватися як вдома. Тут просто чудово жити. Ми справді щасливі.

Світлина від Уляни Бурдіної.

Звісно, на початку складно було облаштувати побут. Квартири тут здають порожніми і ми самі купували меблі, техніку, кухонне приладдя, одним словом усе. В магазинах все на фінській/шведській,тому треба повозитись з перекладачем, щоб знайти потрібні і звичні для нас продукти. Деяких і взагалі немає, як от сметана. Ну і добратися з дому до точки Б, а потім назад спочатку нелегка справа без навігатора.

Медицина і освіта вражають

Великий плюс, що садочок який відвідують дівчата розташований навпроти нашого будинку. Коли ми дізналися, що він приватний, я вже й навіть подумала шукати інший десь поблизу, але Валентин вирішив, що таки потрібно поговорити з директором. У неї ми дізналися, що всі приватні садки у Фінляндії працюють за однаковою програмою з державними. Це не просто опіка, як в українських приватних – тут дітей розвивають і навчають, старших готують до школи. Оплата вища ніж за державний, але можна попросити фінансової допомоги в органу соцзахисту (Kella). Ми так і зробили, тож з 700 євро за дитину ми платимо всього 206, Kella оплачує 144 євро і решту суми – держава. Садком я дуже задоволена і дівчатам він подобається, вихователі з ними спілкуються фінською за допомогою картинок. Ліза і Злата знають досить багато фінських слів, вдома ми навчили їх найвживаніші фрази, а все решту вони просто показують. До речі, дуже полюбили свою виховательку і постійно ходять за нею, вона в свою чергу просить пояснити, що дітям можна робити те, що б вони хотіли і заняття для них ніхто не обиратиме.

Світлина від Уляни Бурдіної.

У Фінляндії мене приємно вразила медицина. Ще в Польщі нас навчили, що соплі, кашель і червоне горло – це не хвороби і лікувати не потрібно, організм чудово справляється з вірусами сам. Якщо це дитячий імунітет, то вчиться справлятися. Рекомендують пити багато не холодної води. Якщо болить горло, давати парацетамол або ібупрофен, щоб обезболити і дитину то не мучило. Діти, як в Польщі, так і в Фінляндії ходять спокійно в садок, кашляючи. Ніхто не дзвонить батькам, щоб забирали. Проте, якщо батьки хочуть забрати свою здорову дитину на необмежений період, бо їм не подобається, що в садку кашляють інші, то вони можуть це зробити.

Нещодавно ми були з Валентинчиком на огляді у лікаря. Три дні перед цим була температура, а на 4-й – висип. Лікар нас оглянула і спокійно сказала, що у малого краснуха. В мене був шок. А вона повела розмову далі – запитала чи дитина гарно стоїть, чи повзає, чи вже пробує ходити. Я питаю, що з краснухою робити. А вона мені: «Та нічого! Це скоро пройде. А ви до мене планово в рік на огляд приходьте». Ліки можна придбати тільки за рецептом. Рецепт є в електронному вигляді і його «бачить» в базі будь-яка аптека країни. Антибіотики тут ніхто відразу не прописує. Тільки після низки аналізів, коли визначать, що тут справді ефективний конкретний антибіотик і організм сам не може перебороти інфекцію.

Те, що може неприємно вразити працюючого українця в Фінляндії – це податки на доходи. Наприклад, Валентин, особисто від своєї заробтньої плати, сплачує близько 600 євро щомісяця. І ця сума додатково до суми податків роботодавця за працівника. Відсоток цей визначає сам працівник. Оскільки він вираховується взалежності від річної суми доходу, яку найточніше може передбачити тільки сам працюючий. Чим більший дохід, тим вищим має бути відсоток. Тому люди жартують, що краще менше працювати і мало заробляти (сміється,- ред).

Світлина від Уляни Бурдіної.

Валентин зараз працює на фірмі, яка займається ремонтом та заміною скла в автомобілях. Поки він на роботі я працювала над інтер’єром квартири, створенням атмосфери комфорту і затишку в домі. Хай там, що кажуть, а це клопітка праця. До речі, ми навіть перефарбували стіни, тут в орендованих квартирах це дозволено, орендодавці навіть оплатили всі необхідні матеріали для ремонту. А взагалі, я поки доглядаю Валентинчика вдома та займаюсь вихованням дівчат. Пізніше сподіваємось з чоловіком відкрити невеликий бізнес.

Тут живуть щасливі люди

Ми вже тут привикли. У нас дуже привітні сусіди – вітаються, посміхаються, щось говорять до дітей. Підтримують здоровий спосіб життя та старанно сортують сміття. Про людей мені поки важко сказати дуже глибоко, бо я мало контактую з фінами. Перше враження – вони вільні від комплексів і стереотипів, вільні бути такими, якими їм хочеться. Наприклад, жінки за 30,40,50 років спокійно фарбують собі волосся в рожевий/блакитний/фіолетовий колір. Для них немає фрази: «мені це вже запізно» чи «я вже застарий». Вони вчаться танцювати сальсу в 70 років. Тут  життя складається так, щоб людина працювала якомога менше.

Світлина від Уляни Бурдіної.

Неділя в Фінляндії робоча, але скорочений графік і оплачується вдвічі більше. Важко навіть сказати, чи люди йдуть в неділю в церкву. Коли ми приїхали в Туусулу я дуже сподівалася, що десь поряд буде католицький храм. Через інтернет ми побачили, що поруч є церкви, але вони протестантські, трохи є римо-католиьких. Тільки от для мене важливо, щоб Богослужіння відбувалися зрозумілою мені мовою. І от декілька тижнів назад я випадково натрапила в соціальних мережах на посилання нашої української греко-католицької церкви у Хельсінкі. Я знайшла у ФБ подію «Літургія УГКЦ 16:00». За вказаною адресою ми знайшли церкву. На початку Літургії було близько десяти людей, але потім стали підходити ще, в загальному було не більше сорока. Там служить о. Роман, який приїжджає з Талліна кожної четвертої неділі місяця. Каже, що частіше немає сенсу, бо люди не збираються. Також він має Літургію в Талліні щонеділі об 11-й годині, де збирається значно більше українців. До речі, отець казав, що є дуже багато людей з Івано-Франківська.

Поспілкуватися зі священником та іншими нашими співвітчизниками ми мали можливість після Богослужіння, коли всі зібралися на каву. Тут ми також дізнались, що діє український «Пласт», навіть записали дітей у вертеп. А 22-23 листопада організовують дні українського кіно. В перший день ідемо на «Гуцулку Ксеню».

Виявляється, що українська спільнота у Фінляндії досить активна. Це нас неабияк втішило. Рідна культура – це те, чого так не вистачає за кордоном. Для мене також важливо передати це дітям, щоб вони не заплутались у національностях. Щоб ідентифікували себе, як українці, незалежно від громадянства. Тепер у нас кожна остання неділя місяця запланована для спільної молитви в храмі. І я дуже радію хоча б такій можливості.

Моє серце належить Україні

Думаю, що можливо ми колись і повернемося в Україну, купимо будиночок десь в Карпатах – якщо їх не знищать до того часу. Поки нашою ціллю щодо України є напрацювати можливості якнайчастіше приїжджати додому, щоб мати можливість набутися з рідними. Діти, мабуть, не захочуть жити в Україні, бо знову ж таки перспективи і можливості різні.

Але серце моє, звісно ж, належить Україні і моєму дорогому Франківську. Воно вже не щемить від розлуки, але любов моя до рідної мови, культури, звичаїв – абсолютна. Тому, якщо мені тут знайдеться можливість зробити вклад в її розвиток, я безумовно зроблю це з великим натхненням.

Багато друзів і навіть фінів говорять, що не змогли б поїхати назавжди..Але світ такий великий і в ньому так багато всього незвичного, цікавого, нового. Мені його точно весь не об’їздити за життя. Я не можу тепер уявити собі, як я жила в такому обмеженому замкнутому, по суті, просторі. Робота-дім-друзі-відпочинок. А так і життя проходить. Тому, я ставлюсь до переїзду, як до великої подорожі. І у Фінляндії наші пригоди тільки починаються.

Марія Франчук

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!