До 80-річчя створення Української повстанської армії та 114-ої річниці дня народження Степана Бандери Версії в проєкті #хтовнаснині поспілкувалися з Ярославом Коретчуком, директором Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.
Українська держава у всі часи здобувалася кров’ю – і це насправді відбувається і зараз. Чи мали шанс ті молоді люди, які йшли в УПА на здобуття української державності в той момент – в роки важкої боротьби між Сталіном та Гітлером?
Українська повстанська армія виникла в 1942 році – перші її загони. Створення збройного формування в цей рік не лягало в концепцію Організації Українських Націоналістів, тоді ще в повному масштабі тривала радянсько-німецька війна. Однак складалися обставини так, що на Волині та Поліссі розгортався радянський партизанський рух, польське підпілля – теж повстанське. Водночас активні німецькі репресії спонукали ОУН, саме групи Степана Бандери, перейти до формування перших підрозділів.
В 1943 році радянсько-німецька війна була в розпалі, і той час не було зрозуміло, хто вийде переможцем у цьому протистоянні. Командування УПА і провід ОУН робили ставку на те, що ці дві великі машини – Третій Рейх та Радянський Союз – в ході протистоянь виснажать себе. І українці на той час, маючи збройні сили, зможуть перехопити ініціативу і визволити територію України шляхом повстання і таки побудувати незалежну Українську державу.
В 1945 році, коли Третій Рейх зазнав остаточної поразки, командування УПА почало змінювати свої погляди щодо того, як же можна існувати й надалі. В 1946 році були великі сподівання, що розпочнеться новий виток Другої світової війни – протистояння між колишніми союзниками (Англія та США) з одного боку і Радянським Союзом з іншого. Саме в цей час почалися перші етапи «холодної війни».
Втім, в 1947 році (згідно документів командира УПА Романа Шухевича), в підпіллі усвідомили, що, вірогідно, нової війни у світі не буде. І тоді постала дилема – а що робити далі? І частину вояків, про яких радянська влада не знала, почали демобілізовувати – робилось все, щоб вони різними шляхами легалізувались. Вони не мали говорити про свою причетність до українського визвольного руху і мали повернутись до мирного життя. Стосовно тих, які умовно кажучи, були “засвіченими”, було прийняте рішення збереження кадрів. Воно полягало в тому, щоб берегти структуру підпілля та загонів УПА. Була надія, що через рік-два міжнародна ситуація зміниться, і потрібно мати підготовлені структури і кадри, щоб підняти нове повстання.
Хоча в 1947 році Роман Шухевич відмічав: “Всі ми – і я, і всі мої вояки, чудово розуміємо, що ми всі загинемо. Але ми станемо хорошим добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за незалежність України”. І сьогодні ми можемо сказати, що ці слова були пророчими.
Тобто молоді люди, які йшли в УПА, вже тоді розуміли, що, ймовірно, вони загинуть?
Якщо говорити про період 1942-45 років – то ще не було такого усвідомлення. Були сподівання, що все ж таки вдасться здобути українську державність. Після 1945 року в підпіллі починають розуміти, що самостійно побороти Радянський Союз доволі складно, бо кілька десятків тисяч повстанців кинули виклик одній з найбільших імперій, колосальній державі з великими людськими ресурсами, з великим військовим потенціалом.
А якийсь стратегічний план, що робити далі, був?
По-перше, був розрахунок на наступну війну. По-друге, було прийнято декілька програм в підпіллі ОУН. Для прикладу програма “Олег”. Це була підготовка майбутнього Членства ОУН, але вони залишалися жити вдома і готували себе, як наступна запасна мережа підпілля. Для них були вказівки: вступати в комуністичну партію, пробиватися на державні посади, а у випадку необхідності, так званого часу Ч, діяти в інтересах України. Сьогодні ми дійсно знаходимо інформацію, що ця програма реалізовувалась: на кожен провід ОУН покладалося завдання на території свого району організувати таку запасну мережу. Розуміючи, що вони загинуть, але сформують мережу, яка буде локальною, щоб її не можна було викрити повноцінно в межах цілої держави. Вони мали цільове завдання здобути гарну освіту, просуватися на керівні посади і чекати часу Ч, щоб підняти українське суспільство.
Сьогодні поширюється багато міфів про співіснування УПА з німецькою державою, і вермахтом зокрема.
Тут треба детально розібратися, чому насправді у радянський період був створений міф про співпрацю вояків УПА, і зокрема Степана Бандери з представниками Третього Рейху. У 1941 році ОУН, а саме крило Степана Бандери, вдалося домовитись з Абвером, німецькою армійською розвідкою, про формування двох невеликих військових підрозділів «Нахтігаль» та «Роланд» чисельністю 700 осіб. Кожна зі сторін намагалася в цьому формуванні переслідувати свою ціль: Абвер для пропаганди «українці боряться проти комунізму», натомість українці, які до того не могли здобути офіцерського фаху, отримали нагоду підготувати 700 вояків, які в майбутньому складуть кістяк Української повстанської армії. Слід віддати належне, що на середину ХХ століття підготовка в німецькій армії була однією з найкращих у світі.
«Нахтігаль» ввійшов у Львів, випередивши німецькі війська. І спираючись на цей батальйон, провід Степана Бандери 30 червня 1941 року проголосив Акт відновлення Української Держави. Це стало величезною несподіванкою для німецької влади. Бо якщо вермахт на це не надто зважав, то політичне керівництво на чолі з Гімлером було в шоці від спроби українців щось проголосити, тим паче власну державу. Адже Третій Рейх мав свої плани щодо українських земель і свої цілі їх використання після захоплення. І вони не співпадали з наявністю будь-якого формування, в тому числі Української держави. Тому уже 3-5 липня Степан Бандера та Ярослав Стецько, як прем’єр-міністр нової держави, були заарештовані. Від них вимагали відкликання цього Акту. Батальйони “Нахтігаль” і “Роланд” були зняті з фронту і відправлені на територію Німеччини, тобто відбулося певне інтернування цих підрозділів. Пізніше вони були розформовані. І на тому будь-які стосунки, контакти обірвалися. Бо Степан Бандера опинився у в’язниці, Ярослав Стецько, як прем’єр і член ОУН, також за ґратами. Протягом липня-вересня підрозділи гестапо на території України знищили 5 тисяч членів ОУН за те, що вони на регіональному рівні проголошували Українську Державу.
Чомусь ми мало говоримо про цю державу, хоча вона була проголошена в сучасних 11 областях України. В інших не вдалося через репресії гестапо. Оцей маховик репресій остаточно розвіяв будь-які надії, сподівання на Німеччину і Третій Рейх. В майбутньому, через рік, ОУН перейде до збройної боротьби, тобто створить УПА, щоб боротися з нацистами.
Щоб забезпечити нові створені в 1942 році загони УПА зброєю, уніформою і іншим спорядженням, починають здійснюватися перші напади на німецькі склади, бази розташування. В 1943 році УПА переходить до тактики захисту українського населення від німецьких військ і німецьких репресій.
Особливо на Волині, де німці починають вилучати харчі, реквізовувати худобу, спалювати села за підтримку чи українських повстанців, чи радянських або польських загонів. Тому УПА відкрито починає вступати в бої з німцями для того, щоб зупинити оці напади. Відповідно, німецьке командування починає доповідати в Берлін, що на Волині та Поліссі виникли так звані «українські банди», не зазначаючи, що це УПА. Ці документи є у вільному доступі і кожен може з ними ознайомитись.
В 1943 році розмах діяльності УПА дійшов до такого масштабу, що німецьке командування прийняло рішення провести спеціальну операцію. Залучили кілька десятків тисяч вояків, щоби ліквідувати УПА. Ця операція тривала більше місяця, її очолював Бах-Залевський – один з найкращих спеціалістів антипартизанської боротьби Третього Рейху. Для німців вона виявилась провальною, тому що їхні втрати склали більше 3000 загиблих вояків, тоді як в УПА загинуло 1730 вояків.
Це було саме на Волині?
Так, на Волині і Поліссі, тому що до прикладу на Франківщині, Львівщині та Тернопільщині УПА виникла на рік пізніше. Це пов’язано з різними окупаційними режимами. Волинська та Рівненська області належали до Райхскомісаріату Україна, де режим Еріка Коха був доволі жорсткий до українців. А дистрикт Галичина належала до Генерал-губернаторства Польського, де німецький режим губернатора Отто Вехтера був трохи м’якший.
Відповідно 1944 році, коли німецька армія вже відступала, УПА займалася тим, що намагалася роззброювати німецькі підрозділи, які були деморалізовані поразками на фронтах проти Червоної армії. Для чого? УПА намагалася максимально забезпечити свої потреби зброєю, уніформою та іншими речами, очікуючи приходу Червоної армії.
А які стосунки бути в УПА з совітами?
Відносини УПА з червоноармійцями треба розділяти. Якщо говорити про простих вояків робітничо-селянської Червоної армії, то в 1944 році командування УПА видало розпорядження не вступати в бої з рядовими червоноармійцями. Там зазначалося, що левова частка бійців Червоної армії – це нещодавно мобілізовані українці на території лівобережної України і частково правобережної. Тому основним завданням було посилення пропаганди щодо їх переходу на бік УПА і спільної боротьби проти комуністичного режиму. Водночас була чітка вказівка, з ким боротись: смерш (так звані «заградітєльні отряди», контррозвідка), з підрозділами НКВД (спецслужби Радянського Союзу) та представниками партійного апарату, які прибули після визволення заходу України від нацистів за рядовими Червоної армії.
Ми фіксуємо, що пропаганда УПА в 1944 році дала свої результати: значна частина червоноармійців почала дезертирувати і переходити до лав УПА. До прикладу, зафіксовано на теренах нашої області, в колишньому райцентрі Букачівці випадок, коли НКВД спробувало кинути червоноармійців на боротьбу з УПА, і там була категорична відмова цілої роти виконати цей наказ.
Тому вже в 1945 році, зрозумівши недоцільність задіювання бійців Червоної армії на боротьбу з УПА, на територію західних областей приїхали так звані внутрішні війська НКВД. Там до 90% бійців були не українці, а вихідці інших республік СРСР, здебільшого представники тюркських народів.
Є ще один цікавий факт, про який мало говорять, про це знає лиш вузьке коло. В 1945 році командування УПА прийняло рішення провести переговори з радянською владою, на яких УПА намагалася домогтися певної самостійності України, вийшовши з Радянського Союзу. Водночас, допускалася діяльність на території України комуністичної партії, але вона не повинна була бути домінуючою, одноосібним керівником в державі, а могла бути одним із представників у парламенті. Переговори відбулися, вони проходили в лісі неподалік Львова. Без охорони, бо кожна зі сторін боялася за своє життя. Участь у переговорах з боку радянської влади брали не урядовці, а саме представники НКВД. З боку УПА – майбутній генерал Дмитро Маївський і Яків Бусол. Зустріч відбулась в лісовій хатині. Представники НКВД не мали повноважень конкретно висловити якусь позицію, вони лише намагалися переконати вояків УПА скласти зброю, припинити опір і відповідно закінчити збройне протистояння. Ці переговори не мали логічного завершення – сторони домовились про можливий наступний раунд перемовин. Але Маївський, на жаль, незабаром загинув, а командування УПА, бачачи, що радянські дедалі активніше проводять репресії і намагаються знищити український визвольний рух, уже не йшло на будь-які контакти чи порозуміння.
Сьогодні ми воюємо з росіянами, і ми бачимо, наскільки складно забезпечити українську армію. При цьому в нас є держава, в нас регулярна армія, є підтримка міжнародної коаліції – нас фінансують і допомагають матеріально. А як тоді, в ті роки забезпечували? Було проголошено відновлення української державності, був уряд УНР в екзилі, але ми розуміємо, що української держави фактично не існувало. Як тоді відбувалося забезпечення і комплектування УПА? Адже в певні часи це була більш ніж 10-тисячна армія.
Чому доволі часто у Європі Українську повстанську армію називають феноменом? Порівнюючи з багатьма партизанськими рухами часів Другої світової війни, які спиралися на певні еміграційні уряди і закордонну підтримку з боку чи США, чи Великої Британії, УПА таки справді феномен. Вона виникла саме на базі українства. Сьогодні ми це називаємо словом «волонтери», хоча для нас це не нове. В 40-50-их роках саме волонтери тодішні забезпечували всі потреби Української повстанської армії та збройного підпілля в Організації українських націоналістів.
Зброєю в основному користувалися трофейною, яку вдалося здобути з боку німецьких військ та їхніх союзників. А опісля – зі сторони боротьби із радянськими органами влади. Ми фіксуємо, що під час збройних сутичок повстанці намагалися відібрати після бою ворожу зброю, боєприпаси. Коли ми бачимо протоколи арештів останніх підпільників 50-их років, я завжди підмічаю, що в них дуже мало боєприпасів: кілька патронів залишилось. Не маючи підтримки на середину 50-их років, запаси вичерпались.
Щодо забезпечення продуктами харчування, обмундируванням, медичними препаратами – все це відбувалося двома шляхами. В першу чергу допомагало харчами, одягом українське населення. ОУН мала потужну законспіровану мережу підпілля, яка мала свої осередки практично в кожному населеному пункті. І саме так звані станичні в селах проводили збірки харчів, одягу для вояків УПА. Водночас в підпіллі в 1943 році була створена структура «Український Червоний хрест», на яку лягло медичне забезпечення вояків УПА: це збір лікарських рослин, збір полотна замість бинтів, закупівля ліків на чорному ринку.
Звідки бралися кошти? В УПА випускалися так звані бофони, що розшифровується, як «бойовий фонд». Коли населення отримувало банкноту з певним номіналом, на заміну давало дійсні гроші. Це становило так звану фінансову структуру українського підпілля. За ці кошти на чорному ринку доволі часто закуповували одяг, продукти харчування, ліки і передавалися до структур підпілля.
Незважаючи на весь маховик репресій, тиск з боку радянської влади, який полягав в тому, що за надання навіть продуктів воякам УПА родині загрожувало вивезення в Сибір на спецпоселення, українське суспільство, ризикуючи, із самопосвятою, роками брало на себе відповідальність допомогти воякам УПА.
Чи була якась міжнародна підтримка?
Міжнародної підтримки, як такої, не було. Було лише кілька моментів. В 50-их роках Великобританія та США, знаючи про те, що на території західних областей України триває спротив, намагалися нав’язати контакти і скинути декілька груп зв’язківців.
США і Великобританія заходили в період «холодної війни», і їх в першу чергу цікавив український визвольний рух, як складова протистояння Радянському Союзу. Були спроби налагодити зв’язки, щоб обмінюватись інформацією. Але на жаль в МІ6, це спецслужби Британії, працював Кім Філбі – подвійний агент. Поки група вилетіла літаком, в Москві вже знали, де вони мають приземлитися. Більшість оцих десантованих груп були ліквідовані в короткі проміжки часу.
Чи правда, що УПА та ОУН відіграли певну роль в тому, що на заході України в 1946 році не було такого сильного голоду, як на Лівобережжі та Наддніпрянщині?
Ми інколи забуваємо, що Україну в 1946-1947 роках сколихнув ще один голод, який охопив Правобережжя та Бессарабію. Це було пов’язано і з неврожаєм, і з повоєнною відбудовою. В 1947 році, коли мільйони українців голодували, Радянський Союз український хліб безкоштовно передав Франції. А щоб забезпечити продаж зерна, в населення його викачували всіма можливими методами.
На Івано-Франківщині цей голод охопив нелісові райони – Городенківський та Тлумацький. В гірських та лісистих районах загони УПА не дозволили представникам радянської влади провести викачку в населення продуктів харчування і їх вивезення, таким чином врятувавши життя. На жаль, в Городенківському та Тлумацькому районі через малу лісистість загонам УПА було важко діяти. І радянська влада, задіявши партійний апарат та війська НКВД, зуміла вилучити хліб в населення. Зараз ми по кожному населеному пункті фіксуємо списки осіб, які померли від голоду в 1946-1947 роках.
Якби не українське збройне підпілля, масштаби голоду на заході України були б набагато більші. І кількість жертв теж би була в рази більша.
Ми фіксуємо в документах скарги радянських спецслужб про те, що вони села десятками просто не контролюють. Влада, умовно кажучи, належала повстанцям. Радянська влада, як тільки заїжджала в село, одразу тікала. До прикладу в Косівському районі існувала навіть окрема республіка в Космачі – там радянська влада роками не могла зайти, щоб сформувати свою структуру влади і контролювати цей регіон.
Сьогодні ми вже можемо відкрито досліджувати діяльність ОУН, УПА. Які цікаві факти вдалось дослідити за останні роки?
В дослідженні українського повстанського руху я б виділив два етапи. Перший етап – це здобуття незалежності України і колосальний інтерес до цієї теми, наявність ще живих свідків – тогочасних учасників боротьби. З 90-их по 2005 рік ці дослідження мали більше краєзнавчий характер, бо архіви СБУ були закриті для доступу. Тоді дослідники визвольної боротьби збирали спогади безпосередніх учасників, по крупинці збирали інформацію, десь були віднайдені бідони з повстанськими архівами – саме це були джерела наявної інформації.
Кардинально ситуація змінилася в 2005 році – це прихід до влади Віктора Ющенка, який позитивно ставився до теми УПА. Починається поступовий етап відкриття архівів, в першу чергу для дослідників. На початку 90-их у Львові була підготовлена школа дослідників УПА Григорія Дем’яна – це сьогодні відомі нам історики Володимир В’ятрович, Руслан Забілий та десятки інших. З відкриттям архівів вони стали писати праці з історії визвольної боротьби, вже спираючись безпосередньо на документи спецслужб. Кількість праць, які почали виходити, і їхня якість стала набагато більшою. Щоправда, маємо один проміжок з 2010 до 2014 року – прихід до влади Віктора Януковича – коли архіви знову прикрили. На жаль, коло людей, які могли ними послуговуватись, звузилось.
Новий етап з 2014-2015 років, коли архіви стали доступніші. В цьому заслуга Володимира В’ятровича, завдяки Інституту національної пам’яті, який активно виступав за те, щоб архіви були доступні не для 20-30 дослідників, а для широкого кола, в першу чергу для родини.
Якщо раніше, до 2005 року, писалися якісь короткі замітки про УПА, то сьогодні дослідники починають розбирати визвольний рух практично до гвинтиків. З’являються праці про зв’язок підпілля, виходить окрема книга про бофони України, про соціальне забезпечення, публікуються цілі збірки документів, з’являються праці про діяльність Служби безпеки українських націоналістів. Тобто український визвольний рух стає більш помітним, і ті десятки праць про окремі аспекти дають нам можливість побачити повноцінну картину.
Завдяки цьому я сьогодні можу сказати, що це унікальний феномен XX століття – визвольний рух, який без державності, стільки років протримався. Основна мета, чому це так сталося, це прагнення – ідея незалежності України, і самопожертва, і самопосвята учасників визвольного руху.
Кожна нація крізь призму років рахує точну кількість жертв в тих чи інших конфліктах, в тих чи інших подіях. До прикладу, в Ізраїлі підрахували з певною точність кількість євреїв, які загинули під час Голокосту. Чи знаємо ми достеменну цифру, скільки тисяч українців загинуло в тій боротьбі ОУН-УПА з радянською машиною чи радянсько-німецькою машиною?
Дати точну цифру ще десятиліттями ніхто не зможе. Не вдасться порахувати кожного, бо масштаб українського визвольного руху був набагато більший. Водночас є засекреченість самого підпілля, яке користувалося псевдонімами. Також не всі документи спецслужб НКВД сьогодні є в архівах СБУ і взагалі в Україні. Велика частина архівів на початку 90-хт вивезена на територію Росії, вони досі є недоступними, на них російський гриф секретності. Тому ми не зможемо сьогодні до останнього повстанця сказати цифри.
Хоча за підрахунками протиборчої сторони, тобто радянської влади, від 1945 до кінця 60-их років українське підпілля втратило понад 100 тисяч загиблими вояків УПА та членів збройного підпілля. Близько 150 тисяч – це активні учасники – були арештовані, захоплені радянською владою та отримали в’язничні терміни від 5 до 25 років у радянських таборах системи ГУЛАГу. Понад 216 тисяч – це сім’ї, родичі або ті особи, які надавали допомогу українському визвольному руху – були депортовані на так звані спецпоселення, вивезені на територію віддалених районів Радянського Союзу – Сибір, Казахстан. Їм було заборонено покидати визначену для них зону в 20-30 км на їхньому спецпоселенні і заборонено повертатися в Україну.
Узагальнюючи, можемо сказати про близько півмільйона осіб, які загинули або були репресовані за свою участь в українському визвольному русі.
Тому на заході України сьогодні таке позитивне ставлення до УПА, бо з цих півмільйона – більшість з заходу України. А на той час, на 1945 рік, на заході України проживало менше 6 мільйонів. Тобто потрапив під репресії або загинув майже кожен десятий житель західних областей України.
Тому тут і не може бути хорошого ставлення до «хороших росіян»?
Окрема тема, що поведінка радянських військ, а особливо органів НКВД в 40-их роках, дотична до того, що ми зараз спостерігаємо у 2022 році на окупованих і зараз визволених українськими військовими територіях. Це зґвалтування, це розстріли, це грабунок. Спостерігаючи за всіма подіями, які відбуваються в Україні, мені здається, що методички, які використовували в 40-их роках, просто роздали теперішнім росіянам. Вони послуговуються ними, вони не змінилися – нічого нового.
Який результат цієї самовідданої боротьби УПА ви бачите зараз?
Головний результат – це те, що ми сьогодні маємо Україну. Українська повстанська армія і збройний спротив 40-50-их років – це був черговий етап, ще одна сходинка до незалежності. Нічого на порожньому місці не виникає. І українська державність теж би не виникла на порожньому місці.
Якщо глянути на все XX століття, ми бачимо чітку лінію етапів боротьби за становлення нашої держави: 1918-1921 – Українська Народна Республіка і її збройний спротив, 1940-1950-ті – це, умовно кажучи, їхні діти, які пішли зі зброєю в руках захищати і знову ж таки спробувати здобути українську державність, 1960-1980 – це звані «шістдесятники», дисиденти, які вже, щоправда, не зброєю, а мирним шляхом намагалися досягти нашої державності.
Тому закономірно, що, незважаючи на репресії, радянській владі не вдалося знищити ідею української державності. Тому якби не було цієї ідеї, на референдумі 1991 року більшість українців могли б проголосувати за збереження Радянського Союзу-2 або ще якоїсь бутафорської держави і залишись би в складі з Росією.
Зараз багато хто згадає, як батьки на кухні тишком-нишком говорили про якусь Україну, про синьо-жовті стяги. Бо було підґрунтя. Тому я й кажу, що нічого на порожньому місці не виникає. Якщо б не було цієї ланки УПА, ми б пішли зовсім іншим історичним шляхом, бо радянська влада десятиліттями, не маючи суперника і противника, зуміла би вкорінити в думках українців ідею єдності українців-росіян-білорусів, так звана сьогодні концепція «руського миру».
Тому вірогідно, що в 1991 році ми б залишились в якомусь новому державному утворенні, якби не було цього проміжного етапу 40-50-их років. Без нього ми б сьогодні не мали на карті світу незалежної України. І сьогодні, в 2022 році, ми маємо черговий етап боротьби за нашу державність.
Ще Степан Андрійович Бандера казав: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав». Очевидно, що ця ідея, і цей час в 90-их роках вже просто настав…
Так, час настав, але ця ідея не була реалізована до кінця. Якщо б в 90-их роках вже незалежна Україна пішла дещо іншим шляхом, вірогідно ми б не мали подій 2014-2022 року.
В 90-их роках ми не спромоглися очистити країну від комуністичних рудиментів, в тому числі Комуністичної партії. Пригадаймо, що до 2014 року ця сила перебувала в українському парламенті, вона не була засуджена. Саме вона гальмувала багато процесів поступу українського суспільства. Саме вона, а також подібні сили з колишніх комсомольців, комуністів говорили про дружбу з Росією, послаблювали наші збройні сили.
На жаль, в 90-их роках ми не спромоглися остаточної заборони комуністичної партії, її ліквідації. Що до прикладу зробили наші сусіди, до яких ми дуже часто звертаємо свою увагу і погляди – країни Балтії, Польща. І сьогодні вони не стикаються з тими проблемами, з якими стикнулися ми.
На жаль, ми йдемо довшим шляхом. На жаль, ціною людських життів тепер ми позбуваємося оцього спадку. Найбільш прикро, ми втрачаємо зараз найкращих наших синів. Але скажу найважливіше – ця втрата не буде намарна. Бо як казав Євген Коновалець: «В горнилі боротьби народ перетворюється в націю».
Саме ця боротьба, яка триває сьогодні, дійсно формує націю. Сьогодні нарешті в світі ніхто не сплутає Україну з Росією, ніхто не назве українців росіянами, бо ви з Києва, а це десь там недалеко від Росії.
Тим більше часто російськомовним українцям в тій же Польщі кажуть: «А чого ви говорите іншою мовою – мовою окупанта?
Ми йдемо зараз довгим шляхом, але ми долаємо наслідки нашого перебування у Радянському Союзі. Я думаю, що вже незабаром ми, в першу чергу, переможемо ворога, відкриємо правду на нашу історію, в умовах цієї війни звернемо більшу увагу на історію нашої держави, постанемо дійсно, як потужна нація, яку будуть поважати і шанувати у цілому світі.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
