Війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для певних сил є важливим перевести все своє незадоволення в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам’ятники

“Мовний закон”, зміна трактування деяких історичних фактів, що пов’язані з українською державотворчістю, пропозиції щодо легалізації подвійного громадянства… а тепер ще й “війна пам’ятників”.

Повідомлення про те, що скоєно акти вандалізму щодо пам’ятників С. Бандері та Р. Шухевичу на Заході України викликають відвертий гнів не в одного українського патріота. Невже, це знову комусь вигідна чергова ескалація та суспільне напруження (якщо не збурення)? “Війна пам’ятників” – у розпалі.

Дехто вже завбачливо прокоментував це спробою влади відволікти увагу від економічних та політичних негараздів, що кояться в країні. Бо рейтинги влади не є високими, а от “війна з історією” може використовується як технологія, що так чи інакше позиціонуватиме владу як третю силу, коли двоє (націоналісти і комуністи) б’ються, а третій виграє. А опозицію в черговий раз можна було б показати як у непривабливому ракурсі.

Чому ж так? Ще досі значна частина консервативного суспільства ставиться скептично до знесення будь-яких пам’ятників. А пам’ятники Леніну та іншим комуністичним діячам вважає “культурно-історичними символами”. А отже їх знищення – ознакою неповаги до своєї історії, нецивілізованістю та елементарним зведенням рахунків. Історію ж потрібно поважати, як не як.

Історичні ігрища

Одначе, суспільство вчергове отримало дозу “відлуння нашої історчної спадщини”: на питання хто є хто в Україні відповіді не знайдено, а навпаки, антагоністичні настрої стосовного трактування подій 40-60 років минулого століття розходяться діаметрально протилежно. І це у часи бурхливого розвитку електроніки та високих технологій ми погрузли і ніяк не знайдемо виходу з історичних баталій, які уже досягають сімдесятилітнього віку. Тому наше суспільство так легко піддається маніпуляціям, так просто дозволяє втягувати в боротьбу одних громадян з іншими, кожен із яких має своє чітке бачення подальшого цивілізаційного розвитку.

Око за око, пам’ятник за пам’ятник

Нещодавно у м. Охтирці, що на Сумщині прихильники ВО “Свобода” на чолі з народним депутатом Ігорем Мірошниченком зруйнували пам’ятник Володимиру Леніну. Причому Мірошниченко особисто заліз на монумент, почепив трос, а далі за допомогою вантажівки споруду було завалено.

Mіліція затримала усіх учасників подій. Цікаво, що серед затриманих “місцевих” не було – усі приїхали з Києва. Ця подія викликала значний резонанс в суспільстві і чимало коментарів на підтримку або проти такої ініціативи. Не дивно – не кожен день представники парламентської партії чинять дії, які суперечать чинному законодавству.

Для кращого розуміння того, що відбувається можна скористатися даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства. З подібних дій політичними партіями за останній час можна пригадати лише символічне спалення червоного прапору на 9 травня 2011 року.

Водночас непартійні крайні праві організації та рухи за минулий рік пошкодили радянські пам’ятники у десяти акціях. У 2011 році таких акцій було шість, причому чотири з них – конкретно щодо пам’ятників Леніну. Окрім того, у тринадцятьох випадках радянські пам’ятники (і у шести випадках це були пам’ятники Леніну) були пошкоджені невідомими.

Впродовж двох останніх років політичні партії не чинили подібних дій щодо радянських пам’ятників – принаймні відкрито. Більше того, подібних акцій протягом минулого року взагалі майже не проводилося.

Тому таку нещодавню активність можна пояснити бажанням одягти “жовту майку лідера” у крайньо правому спектрі, що знаходиться у жорсткій опозиції до чинного режиму. А це – справа дуже виграшна, зважаючи на постійне зростання суспільного невдоволення.

Пам’ятників і видовищ!

Війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для певних сил є важливим перевести все своє незадоволення в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам’ятники та бюсти.

Адже незадоволення міськрадою потребує якоїсь реакції, якоїсь відповіді й якихось дій, а ось незадоволення бюстами, дошками та каменями нічого не потребує.

Найважливіше те, що радикально налаштований народ матиме гарну нагоду випустити пару, зініціювавши спочатку встановлення якого-небудь пам’ятного знака, потім спровокувавши акти вандалізму щодо нього. При цьому про протистояння діючій владі мова не йде. Головне, щоби при цьому не палили міліцейських машин та не робили революцій. А все знову зведеться до війни історичних концепцій та ментальних відмінностей, до протистояння мов, літератур та конфесій.

Найголовніше – обґрунтувати це все можливими катаклізмами: розділеннями, приєднаннями, мовними непорозуміннями тощо. Виходить, що куди простіше переконати суспільство у доцільності боротьби саме з історичним минулим, а не із сьогоденням.

Як зазначає народний депутат Олесь Доній, “дуже дивне відчуття, що влада зацікавлена у “війні пам’ятників”. Йде ескалація теми, і у цьому чомусь залучені і немало ЗМІ. Особисто я – за ліквідацію всіх тоталітарних символів”.

 

Водночас, ті, хто підтримують знесення пам’ятників, аргументують це тим, що джерелом влади є народ, і ця норма прописана в Конституції України. Тому народ має право боротися зі “спадком тоталітарного минулого”, і це право є вищим від норм, прописаних у інших законах.

Як зазначив сам ініціатор знесення пам’ятника Леніну у Охтирці Ігор Мірошниченко, він посилався на виконання “Закону про декомунізацію” – “Закону про ліквідацію пам’ятників організаторам репресій в Україні”, ухваленого за часів Віктора Ющенка.

Тут постає питання моралі, до якого часто апелюють представники правих сил: чи пошкодження пам’ятників можна кваліфікувати як злочин? Чи це просто відновлення історичної справедливості? Допоки ми “відновлюємо справедливість” і граємося у “пам’ятникові війни”, ніяк не помічаємо, що коїться з українською нацією, не помічаємо, що її роздирають навпіл майже усі суспільні сфери: до економічних негараздів додалися мова, історія, релігія…

Може, пора перестати воювати “патріотично”?