Війна. Попри весь біль, страх, сльози дала, страшно сказати, але позитивний вплив на багатьох людей. Російськомовні громадяни України переходять на українську і роблять це свідомо, керуючись не просто ненавистю до загарбників, а розумінням важливості мови, якою розмовляєш.
Наступна історія війни від Версій про школярку з Маріуполя, яка все життя, спілкуючись мовою окупанта, – перейшла на українську. І не лише, щоб говорити публічних місцях, а й в родині та соцмережах. І каже: вона така не одна.
Анастасії 17 років. Навчається в 11 класі. З Маріуполя з батьком та бабусею виїхала на авто після двох тижнів від початку блокади – 15 березня. На авто з батьком і його мамою. В Івано-Франківську дівчина живе з 1 травня. Каже, попри застороги від знайомих – її тут прийняли настільки гостинно, що й не очікувала такої теплоти від місцевих.
Якось змінилось ставлення дітей, учнів, яких ви знаєте, до російської мови?
Все своє життя я говорила російською. В родині між собою ми також розмовляли російською. Але останній рік я свідомо хотіла перейти на українську. Навчалась в україномовній школі. Та через те, що у нас місто російськомовне – то в школі між учнями звучала російська, хоч уроки проводились українською. Десь з 8 класу всі підручники в нас вже були українською.
Тепер дуже багато моїх знайомих принципово перейшли на українську. І я також. В родині зазвичай говорю українською.
Давайте будемо чесні. Що президент росії говорив із самого початку? Що вони захищають російськомовне населення. Це може така причина, яку росіяни вважали правдивою. А якщо ми зараз починаємо свідомо говорити українською – то вже не можна говорити про таку причину нападу на Україну. Я з самого початку війни говорила про те, що я всі 17 років говорила російською мовою і ніколи нічого такого не було, щоб мені говорили про те, що я якась не така. Розмовляти в Україні російською взагалі не було проблемою. Сюди ( в Івано-Франківськ, – ред.) я також приїжджала і могла говорити трохи українською і російською. Бо в мене не було такого досвіду, щоб вільно спілкуватись українською. То взагалі ніколи, ні в кого питань не було щодо того, якою мовою я розмовляю.
Якщо ми говоримо про моїх знайомих, які переїхали до іншої країни – то скажімо, мій однокласник в Естонії зараз розмовляє українською мовою і з родиною, і в соціальних мережах.
Моя подруга ще рік тому в Маріуполі перейшла на українську і всюди спілкувалась саме українською мовою. І ніколи ніхто не запитував чому?
– Вам вдалося переїхати в безпечне місто?
– З Маріуполя в Кременчук, далі Болгарія. Але 1 травня я повернулась до України.
Болгарам велике дякую за те, що вони для нас робили. Вони забезпечували нас житлом. Я була у Варні, в Золотих Пісках наприкінці березня. У Болгарії я їхала потягом до Софії, коли оформляла спеціальну довідку. Я сиділа поруч із болгарином, з ним ми спілкувалися англійською. І він мені сказав, що не розуміє чому ми, маючи гроші, приїхали сюди як біженці. Вони не розуміють, що ми тікали не від бідності.
– Вони ніколи не були під бомбардуванням і тому їм важко нас зрозуміти.
– Так, звісно. Це напевно через те, що вони таке не переживали. В мене є багато знайомих, які залишились без будинку, але вони виїхали на своєму авто. Дорога машина залишилась, а їм жити ніде. Вони приїхали до чужої країни, де нікого знайомого нема, мінімальна матеріальна допомога: 375 левів – це близько 160 євро на родину одноразово. Це допомога від ЄС. Але Болгарія також годувала нас, в готелі платили 40 левів на людину в день.
Нас розпреділяли по готелях волонтери. Це був Український дім. Мене обслуговувала жінка з Дніпра. Вона спитала, чим мені допомогти і що мені потрібно із гуманітарки. Але я не брала ні виплати, ні гуманітарку. Тому що були люди, у яких взагалі не було нічого. Тільки оформила собі ВПО. Там дали направлення до готелю. Через те, що я була одна – мене підселили до дівчини із Києва. Ми разом жили три тижні. Потім я поїхала до України.
– Як ви потрапили до Івано-Франкіська? Як вас зустріло місто?
– Я сюди приїхала з Болгарії через Одесу. Там у мене батько. Потім я на потягу приїхала до Івано-Франківська. Взагалі я тут була один раз взимку. Перебуваючи тут ще тоді – задумувалась: яке класне місто, я б хотіла тут ще колись побувати. Мені дуже подобається тут. Здається, що це трохи такий маленький Львів, але із своїм шармом. Коли я сюди їхала – мені казали, що тут будуть погано ставитись до маріупольців, вони нас там вважають сепаратистами і що ми начебто дуже хочемо руського міра. Але такого звісно не було. Я приїхала – у вас дуже добрі люди. Я не думала, що буде така ситуація, коли хазяйка квартири, в якій я знімаю кімнату – запропонує мене зустріти на вокзалі і допомогти з валізами. Я відмовилась – в мене лише одна валіза була. І тут стою під будинком-п’ятиповерхівкою і якийсь хлопець підійшов до мене, запропонував допомогу – донести валізу. Дуже йому за це дякую. Тут зовсім нема такого упередженого ставлення. Навіть, коли люди дізнаються, що я із Маріуполя – все добре. У мене вже тут є подруга, з якою познайомилась і мене, не знаючи добре, запрошують в гості. Дуже гостинні люди.
– Як з цінами на житло?
– Кімнату в квартирі знімаю недорого. Звісно, коли шукала – були варіанти і з захмарними цінами. Але мені пощастило. Вартість моєї кімнати 2500 грн на місяць, плюс комунальні. Думаю, що це взагалі недорого, як на кімнату в самому центрі міста. Є, до речі, зараз навіть безкоштовне житло в групах в телеграмі. Знаю, що люди там знаходять чи за мінімальну плату, чи безкоштовно.
– Де вже побували в Івано-Франківську? Які місця в місті вам подобаються?
– Стометрівка. Я біля неї живу, гуляю там. Кожного дня є декілька вуличних музикантів – це так атмосферно. Коли ти йдеш і чуєш класні українські пісні. Також біля озера мені дуже сподобалось те, що там люди просто відпочивають, катаються на велосипедах. У нас у Маріуполі набережна трохи схожа. Ще була в парку біля Драматичного театру. Там також дуже сподобалось. Там є алея з іменами Героїв Небесної Сотні. Це так приємно, що пам’ятають, що не тільки в Києві таке є.
– А як із навчанням?
– Я коли виїхала із Маріуполя – знайшла дистанційну школу, яка безкоштовно надає доступ для маріупольців. Просто туди вступаєш на екстернатну форму навчання, коли є певна кількість завдань, які треба пройти, скласти тести з кожного предмету і потім просто виставляють оцінки. Тобто, в мене нема онлайн уроків, але цього цілком достатньо, бо дійсно дають хороший матеріал. Також є година на тиждень, коли можна приєднатися до конференції з вчителем у Zoom.
– Які плани у вас? Чи будете залишатись в Івано-Франківську?
– Я ще не дуже розумію, що буду робити в майбутньому. Протягом 9 років я хотіла вступити до Києва. А зараз війна і все дуже змінилось. Переконана, що скоріш за все буду залишатись в Україні і вступатиму до обраного вузу. Якщо навчання буде дистанційно – то скоріш за все житиму в Івано-Франківську.
– Чи думали ви про ситуацію, що буде можлива повномасштабна війна?
– 20 лютого я повернулась із Арабатської стрілки. І це був перший день, коли ми чули звуки вибухів. Можливо, це було Водяне, це 20-30 км від Маріуполя. На початку лютого туди щось прилетіло. Я не знаю, чому ми не подумали тоді, що йде якесь загострення і треба буде їхати. Потім росія признала так звані республіки. Дуже багато людей в інтернеті вже писало, що щось точно буде. Але ми сподівались, що ні. 23 лютого був останній раз коли я прогулялась своїм улюбленим маршрутом по набережній. До речі, 23-го в школі проводили навчання, як діяти в разі небезпеки. Ми питали, а що робити, якщо прилетить прямо в школу. А нам відповідали: а що робити, все складеться книжечкою. Ми вночі з 23 на 24 говорили з подругою і вона сказала, що її знайомим, які працюють в одному із гіпермаркетів сказали вивозити всю техніку. І тоді вже були в неї думки, що буде війна. Та ми зійшлися на тому, що Маріуполь ніхто чіпати не буде, бо тут заводи – це стратегічні об’єкти. І якби нас захопили, то заводи були б потрібні росії, це ж гроші. Та все сталося не так. По заводам, знаємо, що теж майже одразу прилетіло.
– Як це все почалося?
– Я лягла спати о 2:30 год. У нас є маріупольська група в Телеграм. Там десь з 2 годин ночі почали публікувати відео, що чутно якісь вибухи. Перше, що я подумала, що це просто доменні печі на заводі. Десь в 5:10 год. мені подзвонила подруга я каже, щоб я відкрила новини. А у мене перша думка: напевно, війна почалась. Відкриваю новини – там звернення путіна. І потім читаю: в цьому місті бахнуло, в іншому. Питаю в мами, що робити. Каже: збираємо речі. Було дуже страшно. Тато подзвонив і сказав їхати. Але чомусь декілька годин не випускали з міста. Це не азовці, як там хтось говорить. Думаю, це робили для безпеки людей. Через кілька годин почали випускати, та ми вже вирішили поки не їхати і почекати. Думали, що це ненадовго. 2 березня в місті відключили зв’язок, світло, а згодом і воду. Я жила в двоповерхівці, там було бомбосховище. Дуже було багато людей, приїжджали із сіл. Ми сиділи вдома, нікуди не виходили. 5 березня ми вирішили їхати. Моя бабуся жила в будинку, який виходить на блок-пост на виїзд з міста. Тільки ми під’їхали до її будинку – почули постріли. Ми чули, що в цей день повинен бути гуманітарний коридор. Наче хтось там був на точці збору в центрі, біля Драмтеатру, і там сказали, що буде гуманітарний коридор, і буде червоний хрест, ООН, і хтось має супроводжувати. Потрібно було підготували імпровізовані таблички з надписами діти, білі прапорці, щоб позначити, що ми цивільні. Зранку авіабомба влучила в сусідній будинок. І пів будинка там нема. Там люди були. Думаю, що там, на жаль, дуже багато загинуло. Це був перший раз, коли я бачила наслідок війни.
Я почула звуки вибухів і тато побоявся машиною заїжджати до двору бабусі. Тато пішов за нею, я залишилась біля авто і почула автоматні черги дуже близько. Як це – гуманітарний коридор і нема жодного режиму тиші?
Я стояла біля під’їзду, щоб якщо щось – забігти в підвал. В цей момент вибіг тато і сказав, що почався обстріл, неподалік виявилось, що були міномети, ми виїхали з двору і побачили колону машин. Спробували з ними вирватись з міста. Там був ще наш блок-пост. А на зустріч їхали такі самі малини з наліпками, прапорцями. А всі казали, що не випускають через обстріл. Бо це було дуже небезпечно. Перед нами авто, які їхали теж розвертались. І ми повернулись додому. А в місті продовжувались обстріли. Врятувало те, що в будинку дідуся була піч, якою раніше ніколи не користувались. Але коли відімкнули комунікації – на ній ми готували.
15 числа ми виїхали. Була сказано, що був гуманітарний коридор. Хоча я так розумію, що він був лише на відрізку з Бердянська до Запоріжжя. А от як ми добирались до Бердянська – це вже було на наш страх і ризик. Там вже були ворожі блок-пости. Вони перевіряли наші документи, багажник, питали куди ми їдемо. Пощастило, що ми встигли ще до фільтрацій. Було дуже багато машин, але врятувало те, що ми добре знали місцевість і об’їхали затор. Ми змогли за день доїхати до Запоріжжя. Однак були і ті, хто добирався трохи більше 200 кілометрів по кілька діб.
У Маріуполі залишилась родина, кілька друзів. З усіма ми зв’язалися.
– Що ви думаєте про ці події? Які ваші висновки?
– На щастя, я пробула не так довго в Маріуполі, як мої знайомі. Я не спілкувалась із окупантами. Мені іноді здається, що це страшний сон. Мені навіть не віриться, що колись все було інакше., що Маріуполь був цілим, все було добре. Тільки зараз я зрозуміла, на скільки все було класно, яке було гарне місто. Така банальна річ – але потрібно цінувати те, що в тебе є. Тому, що у якийсь день цього може не стати. Останні дні я думаю, а якщо мене зараз вб’є, а я так і не поїхала до Синевіру, не прогулялась по Києву зі своєю подругою. От я вже купила квиток до Києва і до Синевіра з’їжджу. Мабуть просто не треба відкладати те, що ти бажаєш і якщо є можливість – втілити це все в життя, бо потім просто може не бути такої можливості.
Повне відео розмови:
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
