Загублені серед гір і лісу. На Прикарпатті є унікальне селище Бойки. Дістатися до якого – ще той квест. Попри статус селища, воно навіть не підпадає під параметри села. Живуть там менше двох десятків жителів, а найпопулярніше жіноче ім’я – Марія. Та на сьогодні цей загадковий населений пункт на межі зникнення …. Місцеві масово покидають свої домівки… Кажуть: втомилися жити постійно на відшибі. Єдиний шлях до їхньому додому – кілька кілометрів в брід або крутими стежками з гір …
Селище Бойки – як дістатися?
Про селище Бойки в інтернеті можна знайти небагато. Лише те, що це справді селище, і що розташоване воно біля туристичного села Манява. Останній перепис населення тут робився ще двадцять років тому, і тоді в Бойках проживало майже півсотні людей.
Вирушаємо туди…
Від Франківська до Маняви – менше тридцяти кілометрів. І чим ближче – тим жахливіша дорога. Хоча щороку це місце збирає тисячі вірян і туристів. Саме тут знаходяться такі популярні локації як знаменитий Манявський скит сімнадцятого століття, Блаженний камінь з цілющим джерелом та один із найбільших водоспадів України – висотою майже двадцять метрів – Манявський. Але нам не сюди…. Нас цікавить інше загадкове місце … Як туди дістатися – питаємо у місцевих.
«- А ви знаєте, де знаходиться селище Бойки? – Знаю. Так прямо по річці їхати, то дорога буде йти на водопад, а ви на ліво – на Бойки. Але то не селище, то хутір. Колись якісь не дуже мудрі записали, що то селище, так воно і досі у всіх довідниках так і зазначається», – розповідає пан Микола Слободян, житель села Манява.
Місцеві називають селище по різному : одні БОйки, інші – БойкИ… Та всі сходяться на одному – дістатися туди можна лише на своїх двох або ж на всюдиходах ….В центрі села помічаємо ЗІЛ. Ним пан Василь возить туристів. Просимо його і нас підвести. Чоловік розповідає: до Бойків від Маняви кілометрів шість, і дорога пролягає просто руслом гірської річки Манявка.
Просто обабіч річки з’являються перші обійстя і дістатися до них можна лише із води. До крутих берегів примикають дерев’яні колоди. Ними місцеві і виходять щодня у світ.
Це пані Марія. Жінка розповідає: територіально це ще Манява. Хоча дістатися сюди теж можна лише вбрід. Гумові чоботи – взуття на повсякдень і на свята.
«Мені ще треба придбати рибальські чоботи, бо в мене порвалися. Вчора ледве воду перейшла аби купити хліб. Якщо вода піднімається, то я просто відрізана від світу. Я забута Богом і людьми. Аби могла перейти – ставлю дошки. Цього року вже разів десять це робила, і щоразу вода забирає. А коли була велика вода, то два тижня драбиною сходила», бідкається Марія Скляновська, жителька села Манява.
В пані Марії двоє онуків. До школи вона їх самих ніколи не відпускає. Боїться. Бо під час повені велика вода колись вже забрала її молодшу дочку.
«То була повінь, дочка залишилася сама і втопилася… Нині, якщо діти ходять до школи, то лише бачу, що в лісі починається дощ, я зразу дзвоню і вчителька зразу відпускає внучку додому», – каже Марія Скляновська, жителька села Манява
Вирушаємо далі … По дорозі зустрічаємо ще одну Марію. Старенька просить підвести. Каже: живе в селищі Бойки, і от повертається із магазину. Найближчий від її дому – в Маняві – за сім кілометрів.
«У Бойках 50 років живу. То я заміж туди вийшла. Якби тепер дівкою була, то би ніколи сюди не пішла. Аби золотий хлопець був і мав купу грошей… (сміється), розповідає Марія, жителька селища Бойки
В село пенсіонерка ходить рідко – раз на тиждень. Купляє лише найнеобхідніше, і щоб могла донести. Чоловік в пані Марії помер, син і дочка селище покинули, коли обзавелися власними сім’ями. І схожа ситуація практично нині в кожній хаті, розповідає жінка. Вся молодь із селища – давно втекла. Найбільше жінка боїться захворіти. Минулого місяця, каже, мала серцевий напад. Поки «швидка–УАЗік» приїхала, ледь не померла.
І ось ми місці – в селищі Бойки. Серед лісу – кілька десятків хат. Добратися сюди можна або тією екстремальною дорогою в брід, якою їхали ми або спуститися з гірського хребта.
Старожили розповідають: дороги сюди, як такої, ніколи і не було. Втім, проїзд був. Його прогортали вздовж берегових насипів працівники лісгоспу. Та ось вже майже двадцять років цього ніхто не робить. Хоча ліс і далі інтенсивно звідси вивозять…
«Як було лісництво, то завжди нам робили дорогу хоч і річкою. Діти навіть не мають куди до нас приїхати. Молодь пішла геть, бо нема тут перспективи», – каже Марія, жителька селища Бойки
Нещодавно, коли вода піднялася, жителі селища були майже тиждень відрізані від світу. В пані Марії тоді якраз померла мама. Тіло покійниці люди несли самі … п’ять кілометрів…. по пояс у воді.
«В червні лежала 4 дні. Попробуйте трупові лежати стільки часу (плаче)», – говорить Марія, жителька селища Бойки
«Ми йшли річкою, несли труну, то вода була півметра, і це вона на той час вже спала. Але ми змушені були вже йти», – говорить (інша) Марія, жителька селища Бойки
На все селище нині лише одна молода сім’я. Щоправда, вдома ми їх не застали. Говоримо із бабусею сімейства – пані Галиною. Жінка розповідає: в її дочки двоє маленький дітей – хлопець – другокласник та чотиримісячне немовля, яке якраз збираються хрестити. Та проблема, як довести дитину до церкви. А заодно і до лікарні…. Адже через відсутність доїзду, необхідні щеплення і досі – не зробили.
«Треба було відвести в село на привичку, але дороги нема, то чим відвести. Буде дорога тоді відвеземо», – говорить Галина Верхоляк, жителька селища Бойки
Та вже зовсім скоро в Бойках молоді взагалі не залишиться. Адже, дочка пані Галини вже купила хату в іншому селі і до зими планує перебратися туди із родиною.
Хутір зі статусом селища
Місцеві впевнені: вони – останні жителі Бойків. Із ними – селище помре. Хоча із того, що вони селище – всі сміються.
«На сміх хтось сказав, що то селище і так і вписали на карту, але це хутір Бойки. Але саме звідси пішло село Манява. Назва походить від прізвища перших жителів – то були два брати Бойки», – розповідає Марія, жителька селища Бойки.
Повернути життя в село справді могла б дорога, – кажуть в Солотвинській ОТГ. Та своїми силами зробити її їм не під силу. Це чималі кошти, які по суті треба викинути на вітер. Адже перша добра вода – і все знову знесе. А затоплює – тут щороку.
Раніше дорогу до Бойків постійно безкоштовно робив лісгосп, але нині підприємство – банкрот. Тож нібито не мають за що робити. Виходом міг би бути підвісний автомобільний міст, який би з’єднав два берега. А вже звідси дорогою можна доїхати і до центру Маняви. Та все знову впирається в гроші, яких нема. Так само, як і гарантій, що наступна стихія конструкцію – не знесе.
«У громади немає коштів, наш бюджет всього 200 мільйонів. То ж треба залучати із резервних фондів області. Ми зверталися туди. Але ви ж розумієте, в тому місці постійно вирує стихія, яка зносить все на своєму шляху. Треба спершу укріплювати береги, і проводити руслоочисні роботи. Ми ведемо перемови про це із Дністровським басейновим управлінням», – говорить Микола Волочій, начальник відділу комунальної власності, архітектури та будівництва Солотвинської ОТГ
От і виходить – замкнуте коло: нема грошей – нема дороги – нема селища. Майже щороку держава втрачає кілька сіл. За останні 20 років в Україні зникли з мапи близько 500 населених пунктів. Ще стільки – в перспективі, бо нині вони є тільки на папері — люди там не живуть.
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
