Чим зараз займається Громадська рада при ОДА?
Власне, зараз цей склад Громадської ради вже закінчує свою каденцію. Наразі я входжу в ініціативну групу, яка обирає наступний склад Громадської ради.
Які функції цієї Громадської ради?
Це – дорадчий орган при ОДА. Серед функцій ГР – моніторинг, перевірка, аналіз, організація громадських слухань плюс круглі столи. Словом, вироблення правил гри. Тобто, якщо громадскість вважає, що те чи інше рішення суперечить її інтересам – Громадська рада покликана на це реагувати.
Як відбувається співпраця з ОДА? Адміністрація прислуховується до Громадської ради чи ігнорує?
Згідно закону, Громадська рада має дуже широкі повноваження. Але для цього повинно бути так, щоб громадські лідери, котрі входять в ГР, тільки цим і займалися. Але, оскільки робота не оплачувана, то самі розумієте. Виходить, що при широких повноваженнях немає фізичної можливості повноцінно займатися такою роботою. Це – по-перше. А по-друге, в раді є люди, котрі не до кінця розуміють для чого вони туди прийшли. Що, погодься, теж не сприяє ефективній роботі.
А як додати розуміння?
Розуміння б було більше, якби ми виробляли більше рішень, але багато хто йде в подібні ради сподіваючись на швидкі рішення якихось власних бажань. Словом, члени громадських рад так само хворі, як і все наше суспільство. Швидко призначити на певну посаду потрібну людину, швидко вирішити решту кадрових питань. А фактично, мало б бути творення певних смислів. Громадянське суспільство в нас ще досить інфантильне. Воно любить вказувати – не зроблено, не прибрано, тощо. Але воно (суспільство) не готове саме щось робити. Тобто, тих людей, котрі можуть щось робити значно менше, ніж тих, які думають, що знають, як робити.
Як пояснити таку інфантильність суспільства?
Я думаю, що це полягає в другосортності нації, як такої. Другосортність для мене не в тому, що хтось поганий, а в тому, що ми не хочемо брати на себе відповідальність. Бо чим відрізняється слуга від пана? Пан бере на себе відповідальність, а слуга – ні. От коли панщину скасували, дуже багато слуг не йшли від пана (хоча вже й мали право). Тому що вони звикли, що за них думають. І в нас так само – люди звикли, що за них думають. Українцям взагалі притаманні неконструктивні риси. Нам більше подобається бути короткочасними героями, ніж довготривалими трудівниками. Ми допожемо вийти, щось вимагати, навіть під кулі піти. Але, як тільки кажуть, що треба довго сидіти, над реченнями працювати, над постановами, над правилами, тоді починаються розмови про те, що нас злили, нас зрадили. Бо, виявляється, потрібно працювати. Чому українці їдуть працювати в Європу? Бо той пан, якому вони служили (Кремль) збіднів, тому можна попрацювати на іншого пана – лиш би ні за що не відповідати.
Навряд чи я з тобою погоджуся. Бо більшість людей ні на що поза межами власного поля життя впливати не може. Напевно, все таки, держава повинна створювати умови, заохочення і таке інше?
Ні, в нас просто ті, хто може на щось впливати, не мають бажання цього робити. Я говорю про тих, хто за статками належить до середнього класу.
Подейкують, що середній клас в Україні вже знищено…
Я так не думаю. Подивитися скільки у Франківську купують квартир, скільки автомобілів їздить вулицями. І слава Богу. Але вони трішки не так створені. А ті, хто міг би впливати на ситуацію, раптом опинилися в злиднях. Це, якщо говорити про зарплати викладача, наприклад. Це повинна би бути провідна верства, а вони, фактично, думають про виживання. Тобто, того ж викладача в будь-який момент можна залякати тим, що він втратить навіть той мізер, який має.
Як змінити цю психологію – небажання на щось впливати і щось робити?
Люди, насправді, бояться такої роботи, котру потрібно робити довго. Але всім треба усвідомити, що правильно написана стаття, правильно організований якийсь вечір, правильно навчений учень і правильно витренований спортсмен – це і є становлення, як мінімум, свого краю. Є люди, які вже стільки зробили для України, але вони не зупиняються. Навіть у нас в місті є такі. Могли б уже заявити, що я, мовляв, вже стільки зробив, давайте мені орден і я буду відпочивати на лаврах. Але ж ні, продовжують свій щоденний поступ, не вимагаючи винагород.
Громадська рада – один з кроків цього поступу?
Певно, що так. В Громадську раду входять представники різних громадських організацій. Я, як голова ради, хотів залучити до співпраці широке коло експертів. Вийшло так, що ми склали для себе занадто складний регламент роботи – поділилася рада на комітети, які мали затверджувати те, що хтось запропонував і так далі. Тобто, ми самі собі ускладнили роботу, тим більше, що половина з тих, хто голосував за те чи інше рішення, самі ж його й не виконували. Там, де було бажання працювати – там щось і робилося. Наприклад в царині молодіжної політики, завдяки Мар’яні Циганин і Петру Хмельовському. От вони багато працювали. Вони вишукували проблемні місця і ставили питання перед облдержадміністрацією. Звичайно, що не все вдавалося втілити, бо громадські лідери переважно ідеалісти. Але це й добре, що є такі ідеалісти, бо без них взагалі б нічого не рухалося.
Громадська рада, чесно скажу, дуже активна на початках – поки йде формування керівних органів, поки йде формування комітетів. А потім комітет не може зібрати кворум. А потім люди розчаровуються, перестають розуміти для чого вони прийшли в цю раду. Втім, не зрозуміло, чому вони розчаровуються, адже від самого початку їм чітко було показано чим вони повинні будуть займатися в комітетах. Громадська рада має 14 профільних комітетів. Втім, гадаю, ми набули певний досвід, який нова рада мала б врахувати, щоб не повторювати помилок попередників.
А чому виникали ці помилки?
Насправді, люди, які повинні були займатися тими, чи іншими питаннями не є погані. Просто вони трішки інакше уявляли собі свою роботу в Громадській раді. Багато хто вважав, що достатньо на засіданні встати з місця й щось вигукнути – і на цьому громадська функція буде виконана. Попросиш їх викласти свої пропозиції письмово (щоб було з чим йти в адміністрацію), а вони цього робити не хочуть. Це свідчить лише про незрілість громадянського суспільства – пафосу багато, а конкретних дій катма.
Я, скажу чесно, якось не побачив за два роки діяльності ради якихось порухів в галузі культури. Вони були?
На жаль не було. Якщо ми певним чином займатися освітою, то до культури руки не дійшли.
Чому так?
Навіть не знаю як пояснити. Коли люди просто перестають працювати, то, відповідно, звужується коло можливостей. Ми, повторюю, останнім часом навіть кворуму не могли зібрати. Ті, хто прийшов в раду два роки тому, вже почали бачити себе в інших (більш вагомих) ролях.
Тоді, можливо, така ініціатива, як громадська рада, себе вичерпала?
Думаю що ні. Просто треба інакше організовувати роботу. Подібна рада повинна мати ядро, котре акумульовує енергію – складає документацію і таке інше. А всі решта повинні вільно приходити з власними пропозиціями. Потрібно менше формалізму. Практика показала, що комітети працювати не будуть. А в Положеннях написано, що без комітетів жодне питання не може бути винесено на розгляд ради. Самі себе загнали в глухий кут.
Можливо це свідчить про те, що українське суспільство не готове до самоорганізації в питанні державотворення?
Я б сказав інакше – громадські організації не готові до щоденної роботи. Наші люди більш готові побігти на війну і навіть загинути, ніж примусити якісь структури нормально працювати. І доки людина там воюює тут все залишається так само як було – та сама адміністрація, та сама бюрократія, той самий безлад. А потім людина повертається з війни й дивується, що на місці нічого не змінилося. Та воно й не може змінитися, бо тут, на місці, ніхто до цього не приклав жодних зусиль. Українці готові померти за державу, але не готові її змінювати. Вони хочуть швидких рішень. Українців нудить від необхідності щось довго й ретельно робити – камінчик до камінчика.
Що тебе, в таких умовах, спонукає до роботи в громадському руслі?
Є досвід, який свідчить про те, що все найкраще було зроблено з ініціативи простих громадян. Я вважаю громадських діячів свого роду майстрами пензля, котрі сіро-біло-чорну реальність розмальовують в яскраві кольори. Громадські активісти повинні завжди бути в будь-якому суспільстві. Навіть в багатому. Зрештою, кожна людина має вибір – або щось робити, або просто їсти-пити-спати і ще там щось.
Яка кінцева мета громадської роботи?
«Громадський інститут аналітики» проводить дуже багато заходів. Це і «Франкові читання», це і «Шевченківські читання, це і літературний конкурс «З точки зору осені», це й інтелектуально-філософський клуб «Вершини». І люди в наших заходах беруть активну участь, а раз люди беруть участь, отже це потрібно. Це надає крила. Але ми ніколи, нікого не примушуємо щось робити. Але й не кажемо, що той, хто щось робить – робить погано. Час розсудить.
А Громадська рада?
Тут потрібно інакше вибудувати її роботу, зняти ряд формальностей, котрі заважають ефективно приймати рішення та більш тісно співпрацювати з громадськими організаціями. Не залежно від того, чи входять представники тієї чи іншої організації в громадську раду. А також навчити тих представників, які в раду входять, правильно працювати. Бо сьогодні хтось при владі, а хтось в громадській раді. А завтра може бути навпаки. А найперше – ми всі разом маємо дбати за свій край, за свою країну,бо, якщо нас колись внуки спитають «діду, що ти робив?», то ми мусимо на це питання гідно відповісти.
