91-річний хорунжий Української Повстанської Армії Петро Підлетейчук на псевдо Спартак зі славної Гуцульщини бажає здоров’я українським воїнам та повідує правду про тяжку, відчайдушну боротьбу українських повстанців в 1950-х роках проти московитів часів ще сталінської СРСР.
Петро Підлетейчук вступив до лав в УПА в дуже юному віці – ще в кінці 1940-рр. Займався пропагандою. Отримав звання хорунжого УПА. У червні 1952 року його і побратимів зрадив референт служби МДБ “Кіров”. Після цього повстанець дев’ять місяців провів у камері смертників, 10 років — у радянських концтаборах. Брав участь у Норильському повстанні політв’язнів 1953 року.
На волю Петро Підлетейчук вийшов у 1962 році. Однак його відразу відправили не додому, а на Донбас, де він ще тривалий час важко працював, зокрема і на шахтах. Повернутись на рідну Гуцульщину зміг аж в 1970 році. Тут його майже щотижня всі ці роки викликали до себе на допити спецлужбісти, хотіли навіть знову відкрити кримінальну справу та ув’язнити чоловіка. Але бувалий повстанець зумів вижити і донести свою правду про ті часи до наших днів. І зараз – розповідає її нам.
Традиційно вітається з нами: «Слава Україні!». Відповідаємо: «Героям Слава!» А от про гасла «Слава нації – смерть ворогам», – каже: такого в них не було.
«Прапори, під якими воювала Українська повстанська армія, сьогодні є державними прапорами. Тризуб, який носили хлопці на кашкетах своїх, сьогодні є державним гербом. І це привітання, яке було тільки у нас в Повстанській армії: «Слава Україні! Героям Слава!» – говорить вся Україна», – пишається Петро Підлетейчук на псевдо Спартак.
– Яка мотивація була в молодих людей вступати до лав УПА? Та не встигаємо завершити запитання, як наш співрозмовник без роздумів випалює відповідь.
– Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї!
– Я розумію, це трохи ідеалістично, але якою була Ваша мотивація на той час двадцятидвохрічного юнака?
– Здобути Українську Державу. Свободу, незалежність нашої держави.
– А як ви потрапили в лави УПА?
– Я був студентом Станіславського педагогічного інституту на другому курсі. Мав зв’язок з місцевими упівцями. Чекісти чи кагебісти визнали, що справа про арешт. Бо я був зв’язаний з підпіллям. Тоді виходу не було, або йти в тюрму, або… я вибрав інакший шлях.
– Ви вибрали боротьбу? Знаю, що ви мали псевдо Спартак? А чому?
– Я мав книжку італійського письменника Джованьйолі «Спартак». Я коли прийшов, вони побачили в мене цю книжку і так дали.
– Якою була ваша робота в УПА? Знаю, що ви мали звання хорунжий.
– Це військове звання. А так – то пропаганда, ідеологічна робота. Тоді газет не робили, робили листівки. Був такий художник Ніл Хасевич. Він тим займався. Друкував, статті писав різні. Ми це видавали, розповсюджували. В 1952 році він загинув. Його через зраду теж арештували. Після того був такий Кіров (референт служби МДБ) у нас, окружний управлінник служби безпеки Коломийської округи, який зрадив, став на їх бік і всю коломийську округу – багатьох… Кого треба було брати живими – тих брали живими. А інших – розстрілювали на місці. Тоді на горі я мав з ним зустріч, розвідник дав нам пароль. Він був Клим раніше, але коли став агентом – то йому дали псевдо Кіров. А там сиділи ніби провідники вищого керівництва, а то були переодягнені кагебісти. Вони мене випитали різне, а потім моментально одягли наручники, забрали зброю і все.
Тоді вночі відвезли в Коломию, а далі – у Франківськ. Там я місяць відбув. А потім нас перевезли в Київ на вулицю Короленка.
– Були допити?
– Рік слідство йшло. Був суд у січні вже 1953 року. Десь так в 12 годині ночі військова колегія верховного суду СРСР присудила вищу міру покарання без прав касації і скарг. Все – приговор остаточний. Потім перевезли нас на Лук’янівку, в ту тюрму і там вже ми чекали того вироку.
– Вирок був для вас несподіваним?
– Та як несподіваним? Я знав, що так буде. Тоді іншого не було. В тих одиночних камерах ти мусів бути. Там був такий майор Сіров, який розстрілював в Катині поляків у свій час і тоді тут займався розстрілами. Була така вчителька Паєвська Орися – вона тоді закричала і ми знали, що її ведуть. Нас там було 60 чоловік, потім нам замінили на 25. Всіх решта розстріляли.
Відкрив форточку дежурний, їм не можна було з нами говорити, а він фронтовик був, в шинелі, старший чоловік. Покликав мене жестом і тихо мовив: «вмер Сталін, може вас не розстріляють». А мені вже це було все одно, звикся з думкою про розстріл. Але мені було школа нормальних людей, які розуміють справу і сидять.
– Потім вас відправили до Сибіру?
– Та то було багато історій. Пам’ятаю, мене кинули в камеру, а там повно євреїв. Одного мали розстрілювати, а лікарка єврейка йому щось вколола і він «дав дуба». Їх сорок чоловік і я у формі. Вони всі на мене звернули увагу, скупчились. Почали питати, як я до них відношусь. Кажу: нормально. Ваші люди були у нас і переводчики, і в партизанці були.
А потім – спочатку Свердловськ, потім в Москву, в Норильськ кораблем.
– Як там було?
– В Норильську вічна мерзлота. Там було десятки цих таборів. Там всі були: українці, литовці, латиші, естонці… В 1953 році там було Норильське повстання. Ми там були на рудниках. В шахтах і будувати міста.
Привезли нас таких молодих. Бо там були такі, яких судили в 1945-46 рр. То їх там так засмучували, що вони вже не могли нічого. А ми – молоді, там навели порядок зразу. То було 10-11 година вже відбій, нічого не можна. А приходив той нарядчик, бригадир їх – питаємо: ти хто такий? У нас нарядчик після 10 замітає казарму. Пішли до начальства, доповіли. Зібрали там клуб такий, начали толкувати, всі вийшли…
Ну то було повстання там. Організовували люди. І з свободи, з волі. Зброї не було, якісь ножі невеликі. Зробили страйк, зрання на роботу не виходимо. А то було так, що кожна казарма закривалась на грати. Довго повстання трималося. То була начальницька зона, каторжники.
– Вони в своїх зонах встановили свою автономію?
– Так, бо інакше було неможливо. На волю не виходили, не було як. Потім приїхав ад’ютант Берії, Сталінського міністра безпеки. Він сказав у всіх номера зняти (ми носили на собі номери), грати всі познімати, щоб люди ходили собі вільно. Писати листи можна було лиш два рази на рік. То він то відмінив. А була така третя зона – каторжники. Ті стояли – не здавалися: «Свобода, або смерть». Довго не здавалися. А потім з Москви кинули десант автоматчиків. Зону розкололи, постріляли велику частину.
– А ви були в якій зоні?
– Я був у «медвежці». Перша зона так називалась. Там мідні рудники. То була зима. Прислали до нас шеренги з автоматами. А в нас зброї не було – якісь штик-ножі забили в сніг. Був з нами такий русский фронтовик. Казав тим: «ребята (бо в нас були молоді хлопці) будут стрєлять – вперьод ані крока». І вони відійшли. Потім тих, хто мав придушувати повстання судили.
А далі 200 чоловік відправили в штрафні табори. Про Мирослава Симчича (Кривоноса) з Коломиї чув? Ми там разом з ним були, в повстанні брали участь. А потім через два роки ми з ним зустрілись в 19 зоні. А звідти нас в різні роки позвільняли.
– Вас звільнили в 1962 році.
– Так, а його (Кривоноса) трохи пізніше.
– І ви повернулись сюди? Дали вам можливість?
– Та де. Ні. Я поїхав на Донбас в шахти. А потім приїхав сюди. А тут начальник міліції каже: «как будеш смореть в глаза людям?». Я відповів – нормально. Я що людям поганого зробив?
Починаючи з 1970 року до 1990 року – кожного тижня мене викликали. Я так, що вже не йшов – надоїли. А вони через військкомат, через паспортний стіл. А то був закон, якщо не з’явитись – то можуть судити. Я прихожу в паспортний стіл, питаю: визивали? А через хвилин 20 приїжджає «бобик», під руки, туда – поїхали. Всяке там заставляли. Возили мене в місця, де багато людей, щоб вони думали, що я з ними, з тими кагебістами, колега.
– Вони так спеціально робили, щоб показати, що от повстанець вже з ними дружить.
– Так, так вони робили. Тут за мною ходило 15 агентів. Але я вже їх знав.
Вони хотіли мене ще раз судити. Приїжджали до голови колгоспу, до директорки школи, щоб вони підписалися. Але вони цього не зробили, сказали, що я нічим не займаюсь забороненим.
– Зараз в нас війна вже відкрита, явна, повномасштабна з росією. Після того всього, що ви пережили – яке ваше ставлення до росіян?
– Я вам скажу так. Я сам історик. До 1722 року такого слова як росія не існувало. Була московія. А Петро І назвав росією. Юрій Долгорукий спалив Київ в свій час. Ще за княжих часів. Катерина ІІ знищила Запорізьку Січ. Голодомори, розстріли, знищення інтелігенції. Після ІІ світової у нас тут на Заході була своя війна. Нищили нас, як хотіли. А тепер – знову те саме. Коли воюють військові – то одне. А вони вбивають цивільних, мирних людей. То як до них можна відноситися? Такої держави не знаю в світі, щоб таке робила. Вони 300 років були під ханом Батиєм. Платили данину. Але то їм передалося в крові. Вони зараз те саме роблять – то орда сучасна.
– А ви розділяєте росіян і росіянську владу? Бо кажуть, що то кремль винен. Бо кажуть, що самі росіяни нормальні.
– Я на 50% можу погодитись. Але на 50% – ні. Бо вони тримають ту владу. А опитування, де 80% підтримують путіна. Ну як до них відноситися? Я з одного боку розумію, що може там і є серед них нормальні, але в загальному…
– Яка перспектива в України в цій війні, як ви вважаєте?
– Хлопці наші, які зараз воюють, перейняли незламність Української повстанської армії. Збройні сили сильно там тримають. Там ж велика армія (російська) і все одно їх придержують. Але дуже поволі йде та поміч. Зброя дуже помалу йде і хотілось би швидше, бо її треба вже.
– Чи вважаєте, що Україна була буферною зоною між монголами і Європою і зараз це повторюється?
– Це так.
– Ви вірите в перемогу України?
– Так! Бо інакше нас знищать до одного. Вони не дивляться чи ти говориш по російськи, чи ні. Вони хочуть нас викорінити, як націю, як народ. Нас спасе тільки перемога. Бо як ми здамося – то рахуй, що нас не існує. Буде якась тут губернія.
Я за своє життя побував в таборах, в смертних камерах – тому знаю на що спосібна московія. Вони в нас вкрали історію, культуру – все. Бо до 1722 року росії не існувало. Була московія, а Петро І з назви Київської Русі вкрав. Вони дуже багато чого накрали, в них нічого свого нема.
– Ваше побажання українським захисникам
– Бути гідними громадянами своєї країни і наслідувати героїчну боротьбу української повстанської армії. І вони це роблять звичайно. Я це бачу. Вони захищають мужньо і я думаю, що перемога буде за нами. А їм бажаю триматися до кінця, бо інакше їх не буде і нас не буде.
