- Сергію, розкажіть детальніше про громадський корпус та ГО «Патріот України».
Громадська організація «Патріот України» у Івано-Франківську діє з 2008 року. Це об’єднання молодих людей, патріотів, які не байдужі до виховання підростаючого покоління. Основне з наших завдань, патріотичне виховання молоді.
Коли почалися події на Майдані, ми як і сотні українців включилися в ті процеси і ввесь час старалися перебувати на вістрі подій. На той час наша організація мала багато політв’язнів. Наш лідер Андрій Білецький, який тепер є депутатом ВРУ і командиром полку «АЗОВ», був ув’язнений, так само як і Олег Однороженко – відповідальний за виховну роботу у полку «АЗОВ». Силами Майдану вони були звільнені. Саме під час тих подій створилось середовище рішучих та молодих патріотів. Хлопці навіть планували рейд в Крим, але оскільки розпочалась війна на Сході було прийнято рішення спочатку організувати добровольчий батальйон. І власне, хлопці з організації «Патріот України» стали кістяком цього батальйону.
- Ваша робота пов’язана з волонтерством і тому доводиться часто бувати в полку. Скажіть, як вживаються люди з різних куточків України? Чи виникають непорозуміння, або неприязнь?
Неприязні немає. Ми відрізняємось від наших південних чи східних побратимів рисами менталітету. Нас єднає спільна мета – це мир в Україні, територіальна цілісність та свобода і незалежність держави. Треба відкинути той принцип, коли українців розділяли географічно. Ми єдині. Хоча, чомусь прийнято, що ми на західній Україні сформовані патріоти, націоналісти, чудово розуміємось на національній ідеї і можемо про це довго дискутувати. На сході хлопці інші, вони кажуть: «Про що розмовляти? У нас є конкретна проблема і треба щось робити». Але в роботі це все взаємопов’язується і завжди можна знайти компроміс.
- Хочу знову повернутись до волонтерства. Що вдалось зробити громадській організації?
Ми налагодили контакти зі звичайними, простими людьми зі східних теренів. Допомагаємо дуже багато дітям, в основному їм найбільше потрібна допомога. Нас попросили допомогти з теплими речами та побутовими елементами. Ми відгукнулися і слава про це пішла. До нас почали звертатися ще і ми співпрацюємо дуже тісно.
- Чи не було у вас думки, що може краще віддати Донбас Росії? Раптом тоді все заспокоїться.
Це не вдалося б зараз зробити, бо з кожним нашим позитивним кроком до нас долучається все більше людей зі сходу. Вони включаються у волонтерську роботу і розуміють, що зацікавлені в тому, щоб повернути Донбас Україні. Ну і також відвоювати Крим, про який точаться дуже жваві розмови. Ми не вправі говорити про те, що можемо зараз щось віддавати. Надто багато сил покладено і якщо ми таке зробимо, то «не матимемо лиця» перед нашими побратимами, які віддали своє життя чи заплатили своїм здоров’ям. Жоден українець не мислить свого життя без Донбасу і не сприйме візуально, що карта України скоротиться.
- Ви часто спілкуєтесь з бійцями на сході. Розкажіть, як вони відносилися до того, що були перемир’я?
Перемир’я – є дуже болючою темою для тих, хто перебуває на фронті. Адже це тільки ми тут читаємо в газетах про перемир’я, якого насправді не було. Я сумніваюсь, що і зараз буде тихо. Адже те, що вирішують лідери за столом переговорів розбігається з дійсністю. Люди, які постійно на фронті деякі дії навіть не узгоджують зі своїм керівництвом, це продиктовано умовами війни. І коли ті бійці бачать, як в умовах перемир’я підло обстрілюють мирні квартали і спеціально провокують, то дуже важко переконати. Тоді ти не скажеш: «Хлопці, у нас перемир’я. Давайте не будемо нічого робити».
- Думаю, для вас не таємниця, що є розмови про те, ніби добровольчі батальйони мають відношення до олігархічних кланів. Що можете сказати на це?
Щодо інших не знаю, скажу про «АЗОВ». Звичайно, були прояви впливу певних осіб – не останніх в політичному житті країни. Були і спроби начебто приватизувати полк і зробити його кишеньковим. Але не на тих напали. Люди зібрались вольові, з чіткою громадянською позицією і врешті-решт заявили що жодні спроби такого роду не будуть задоволені та ніхто не буде обслуговувати чиїсь інтереси. Проте, ми не відкидаємо бажання людей допомогти, але це на рівні звичайних громадян.
- Який взагалі психологічний стан бійців? Чи вірять вони, що нещодавні переговори в Мінську дадуть позитивний результат?
Хотілось би вірити в краще, але є дуже великі сумніви. Я не назву це недовірою, але сумніви є тому, що всьому виною попереднє перемир’я в результаті якого щодня гинули люди. Спілкуючись з хлопцями, яких поранили під час артнальоту, і пораненими під час наступальних операцій, то складається враження, що у других навіть рани заживатимуть швидше.
- В тих умовах, в яких ми живемо зараз важливо також не програвати інформаційну війну. На вашу думку, що для цього можна зробити?
В першу чергу має бути культурний обмін. Дуже добре, що до нас приїздили діти зі сходу, зокрема з Луганська школярі відпочивали на Буковелі. Звичайно, з Кримом ми втратили Артек, але у нас теж прекрасний туристичний край, гостинні люди, які на власному прикладі могли б переконати тих людей, сформувати в них правильну думку. Крім того, потрібно вживати всіх заходів, як в технічному, так і в матеріальному плані. Все для того, щоб на сході запрацювали українські канали та збільшилась кількість друкованої періодики.
- На останок декілька слів про мобілізацію. Ця хвиля набула розголосу, оскільки багато ухиляються від служби. Розкажіть, що чекає людей, коли вони потраплять на східні терени країни?
В першу чергу треба зрозуміти, що це не відпочинок і не захоплююча подорож, це реально важка, але почесна робота. Звичайно, там люди гинуть і отримують поранення. Але не треба себе налаштовувати, що поїхавши на схід, одне з двох з тобою станеться. Вливання такої інформації на руку Росії. Насправді, з їхньої сторони жертви ще більш масштабніші, оскільки вони прийшли на чужу землю, ми ж обороняємо своє. Українець розуміє, що він вдома і охороняє кожен метр своєї землі, яка й так полита кров’ю, а це мабуть є найбільш мотивуючим аспектом. Стільки жертв віддано, стільки покладено життів за ці землі, що ми просто не маємо морального права бути байдужими перед нашими полеглими вояками. І звичайно, ми виборюємо свободу та незалежність для наших дітей. Кожен, хто поїде на схід має розуміти, що українці повинні бути єдині, як вдома, так і на фронті. До цього треба ставитись, як до почесного обов’язку, а не як до повинності. Висновки про війну та мобілізацію треба робити на основі спілкування з людьми, які були на фронті, а не з чуток, які поширюють ті, хто сидить вдома.
