Лідія Анушкевичус: В Івано-Франківську стало менше демократії

Також Лідія дружина колишнього міського голови Віктора Анушкевичуса. Тому перше питання було цілком закономірним.

 Що змінилося в твоєму житті, після того, як твій чоловік, Віктор Анушкевичус, перестав бути міським головою Івано-Франківська?

Багато чого змінилося. Коли Віктор був міським головою, то, відповідно, він був публічною особою, дома я його бачила значно менше, ніж зараз. Бути міським головою – це велика відповідальність і весь тягар цієї відповідальності я відчувала й на собі. Зараз значно простіше. Я вже можу за подіями, котрі відбуваються в місті, слідкувати як звичайний глядач, а не активний учасник. А це, скажу тобі, значно простіше.

Тобто, стало краще?

Безперечно.

Бути дружиною міського голови значно важче, ніж просто дружиною?

Важче. На початку, доки я звикла до цього статусу, я відчувала особисту відповідальність, за кожну яму на дорозі, за кожного чиновника в кабінеті, який себе неправильно повів… Хоча я ж була наче ні до чого, просто дружина міського голови. Це згодом я навчилася з цим жити, але спочатку було важко. А зараз, набагато простіше.

Віктор повернувся до керівництва сімейною фірмою “Рітас”?

Так, Віктор повернувся до роботи. Втім, тепер він має більше вільного часу, він може відпочити і переосмислити прожите.

Таким чином і в тебе з’явилося більше вільного часу? Чим ти його заповнюєш?

В мене тоді було настільки багато обов’язків, що мені не ставало 24 години доби, а тепер в мене ці 24 години вже нормально розприділені. Я вже можу дивитися на світ нормальними очима. Хоча вільного часу в мене й надалі немає, але тепер, принаймні, мені часу вистачає – я вже не є загнаною конячкою. Бо як було – громадська робота, якою я активно почала займатися з 2014 року, фірма (сімейний бізнес) і діти, і внуки, і все разом, і всім потрібно приділити час, тому вільного часу в мене, практично не лишалося. Я ж дуже відповідальна, якщо вже щось роблю, то з повною віддачею.

Скільки годин на добу спала?

В 2014 році, коли ми робили пряники (кошти виручені за продані пряники йшли на допомогу українській армії – ред.) то я мушу подякувати Віктору, що він мене витерпів. Бо ми з волонтерами працювали ночами протягом 2014 року і зими 2015 року. І вихідних не було.

А як починалася ця волонтерська ініціатива, в чому полягала ідея і чому саме в такій формі?

Ідея полягала, звичайно ж, в тому, щоб допомогти українській армії, котра на той момент була в жахливому стані. Щоб допомогти, потрібно мати ресурс, щоб мати ресурс, потрібно працювати над цим ресурсом. Ми не пішли шляхом випрошування грошей – ми працювали, проводили різні заходи. Ми до цього часу робимо ці наші волонтерські пряники і це є той ресурс, який дає можливість допомагати солдатам.

Тобто, ви й далі допомагаєте армії?

Зараз волонтерська робота вже не є такою, якою вона буда в 14-му році. Все змінюється. Якщо ми раніше більше допомагали солдатам, то тепер більш зосереджені на гуманітарних питаннях.

Наприклад?

Скажімо, на День міста ми продали пряники і на виручені кошти купили вишиті сорочки і разом зі Спілкою жінок Украни відвезли 200 вишитих сорочок в Маріуполь і ще 100 передали на Сіверодонецьк.

Це можна назвати ідеологічною роботою?

Так. Ідеологічна робота зараз має надзвичайно важливе значення. Тому що солдати вже більш-менш забезпечені, хоча ми й надалі продовжуємо їм допомагати. До нас звертаються і ми , маючи ресурс, допомагаємо. Ось нещодавно купили акумулятор до машини, яку придбали для армії давніше.  Тобто, роботу не зупиняємо, але вона вже не така, якою була в 2014-2015 роках. Армія вже виходить на якісно вищий рівень.

Ось ти говориш про ідеологічну роботу, книжки, вишиванки… А чи є в цьому сенс, адже ті ж мешканці сходу й надалі голосують за колишніх регіоналів, чиї дії, власне, й призвели до війни?

З дітьми там потрібно працювати – це основне. Але й про дорослих не варто забувати. В держави повинна бути вироблена стратегія в цьому питанні. Але стратегії, на жаль, ми не бачимо. А доки стратегії немає, цим всім, за українською традицією, займаються волонтери та громадські організації. Зараз  ми бачимо те саме, що було, коли почалася війна. Армію, фактично, почали створювати волонтери, а держава вже потім підключилася. Сподіваюся, так само буде і в ідеологічному питанні.

Гадаєш, держава підключиться?

Десь там, колись, може держава до цього дійде, але ми не маємо часу чекати. Банальний приклад – приїхали до Івано-Франківська діти з Луганської області на запрошення релігійної організації. Вони відпочивали в горах, потім жили на Майзлях. Наша волонтерська організація з ними зустрілася, ми роздали їм презенти, співали разом з ними гімн України… Звичайно, дрібниці, але коли таких дрібниць багато, то вони врешті решт починають спрацьовувати. Потрібна системна робота на державному рівні, але… Поки що все будується на міжлюдських відносинах.

А чи не складається враження, що держава не хоче проводити ідеологічної роботи? Тут швидше можна спостерігати якісь популіські уступки перед мешканцями сходу. Навіть в питанні мови. Адже вже неозброєним оком видно ту колосальну хвилю русифікації в Україні, якої не було навіть при Януковичу.

Цілком погоджуюсь. Втім, особисто я ніколи не йду ні на які уступки перед російськомовними. Питання дуже серйозне і загравати з російською мовою недопустимо. Питання мови для мене принципове, хоча роки три тому так не було. В першу чергу україномовним не варто переходити на російську, адже, якщо перед вами громадянин України, він чудово розуміє українську.

Натомість, якщо взяти телебачення, то українську можна почути лише в новинах та рекламі…

Знаєш, що мене добило? Я довідалась, що більшість російськомовних серіалів, які демонструються по телевізору є українським продуктом. Тобто, нам за наші гроші втюхують російськомовну продукцію. Це жахливо, це неправильно, це катастрофічно. При цьому, я нічого не маю проти російськомовних громадян, я знаю, що серед них багато патріотів, але – ми будуємо українську державу і питання мови – це ідеологічна складова, ідеологічна робота, яка зараз (з боку держами) має нульовий рівень.

Наскільки шкодить така політика влади (навіть на рівні міста, коли наче у вишиванках і слова правильні говорять) самій державі. Адже люди зневірюються й врешті решт багато з них махнуть рукою та виїдуть закордон? 

Та вже виїжджають. Молодь просто поголовно покидає країну. Розумні люди виїжджають… Ситуація, насправді, дуже складна. Якщо в 2014 році був сильний оптимістичний підйом, до зараз домінує зневіра й песимізм. Однозначно. Тому що важко щось говорити, важко щось робити… Не може розвиватися економіка і чесний бізнес при низькій купівельній спроможності населення. Якщо влада не змінить пріоритети, не повернеться обличчям до громадян, то ніяка вишиванка і ніяка мова не допоможе. Діти повиїжджають з країни й країна втратить майбутнє.

Повернемося від глобальних питань, до рідного міста. Що ти тепер, як сторонній спостерігач, можеш сказати про Івано-Франківськ? Він розвивається, чи може занепадає?

Не можна сказати, що після зміни влади місто зупинилося. Місто продовжує жити та розвиватися. Був запущений механізм міста і він працює. Зараз втілюються деякі речі, які були заплановані ще далеко до того часу, як Руслан Марцінків став міським головою. Була проведена велика підготовча робота попередньої команди й тому зараз забирати собі всі лаври неправильно. Треба про це говорити. Взяти, хоча б, той же дитячий садочок в Хриплині, який збираються відкривати…

А зовні ми бачимо, що ремонтуються дороги, встановлюється бруківка. Десь з цим можна не погоджуватись – чи варто всі гроші витрачати на бруківку… Я не знаю. Але місто, повторюся,  живе, розвивається. Головне – воно не стає гіршим. Єдине, що можна сказати, так це те, що демократії в місті Івано-Франківську стало значно менше.

Погоджуся. Зараз в деяких чиновників важче добитися інтерв’ю, ніж при Анушкевичусі. Складається враження, що вони бояться говорити…

Ось і напиши про це. Я дивлюся сесію міської ради і мені страшно на це дійство дивитися. Віктор собі ніколи не дозволяв приймати рішення таким чином – методом ламання через коліно. Не було такого однопартійного (практично комуністичного) “одобрямса”.  Різниця полягала в тому, що Віктор не залежав від жодного партійного керівництва. Його обирали не як представника тієї чи іншої партії. А сьогодні в керівництва Івано-Франківська на першому місці стоїть партійна дисципліна, а вже потім інтереси міста.

Можливо варто прийняти закон, щоб міські голови були позапартійними?

Можливо. А можна й не вигадувати велосипед. Наприклад, в Арлінгтоні (місто-побратим Івано-Франківська) містом керує рада директорів з п’яти чоловік. Головуючий змінюється щороку. Це такий приклад вміння працювати в команді. А у нас таке вміння вкрай рідкісне. Ця війна показала, що ми починаємо об’єднуватися і працювати в команді лише “перед розстрілом”.

Щось я сумніваюся, що в Івано-Франківську знайшлося б стільки відповідальних “директорів”? А може українцям і не потрібна оця надбудова у вигляді державних структур (президент, верховна рада, тощо)? Бо, як виявилося, без втручання держави ми краще даємо собі раду. Може ми така собі анархічна нація?

Повністю відмовитися від державного управління неможливо. Ця система працювала ще з часів Христа (і навіть ще раніше). Був митар, був префект, був кесар… Інша справа, наскільки українцям потрібен президент? Не знаю…

Можливо рада директорів, як Арлінгтоні?

Можливо.

Тоді таке питання. Які твої відчуття – буде добре, чи буде гірше?

Не знаю. Зараз тяжкі часи. Я не впевнена, що ми вже пережили пік найгіршого. Не знаю, як ми викрутимося знову. Побачимо, що покаже ця осінь, як ми переживемо це неймовірне підняття тарифів, ці субсидії незрозумілі. Таке відчуття, що це якась гра, в яку втягнуте (проти власної волі) все суспільство.

Єдиний плюс – що я вже бачу армію. Я завжди всім раджу прочитати Сунь-Цзи “Мистецтво війни”, щоб навчитися мистецтву перемагати.

Ну, не все, що добре для китайців підходить українцям. Інший китаєць Лао-Цзи взагалі радить сісти на березі річки й чекати, доки повз тебе пропливе труп ворога.

Можливо нам теж потрібно запастися терпінням, але при цьому щось робити.

Словом, – прогнозувати важко. Тоді давай ми домовимося зустрітися через рік (дай Боже, щоб ми були живі-здорові) для чергової розмови…

І подивимося що змінилося.