Максим Кицюк: в Івано-Франківську є та сама вата, і любителі російського шансону, політики Путіна

Максим Кицюк – один з ініціаторів і лідерів франківського Євромайдану. Народився в Севастополі, закінчив ПНУ за спеціальністю “політологія”. В ніч на 30 листопада 2013-го року на тоді ще активіста прикарпатського Євромайдану напали троє невідомих і жорстоко побили. Попри травмовані руки і ноги Кицюк відправився до Києва, де став активістом вже столичного Майдану. Влада змінилася, але злочинців, які напали на Максима три року тому, не знайдено досі, – пишуть Версії.

18 лютого – річниця початку вбивств на Майдані, котрі пережила Україна три роки тому. Ти, як один із активних учасників франківського Майдану, зробив для себе висновки з тих подій?

Висновки, зрозуміло, що зроблено. Мій висновок такий, що я зараз знаходжуся на Сході. Я не сиджу, я – в форматі не служби, а служіння. Працюю в гуманітарній організації і постійно допомагаю людям, які тут постраждали на межі лінії розмежування.

І постійно над цим працюю. Це – яскравий висновок з того, що початок Євромайдан, Революція Гідності – це був такий поштовх до самоідентифікації, мабуть, більшості людей. І кожен почав по-іншому трохи дивитися на Україну, на свій край, на своє місто, на себе, на свою родину. І, відповідно кожен, мені так здається, почав робити якісь кроки, для того, щоб поліпшувати загальну картину, ситуацію.

Зрозуміло, що не дуже нам всім хотілося, щоб все це відбулося такою ціною: і загиблих на Майдані, початком анексії Криму, і окупації Донбасу, і сотнями смертей. І з тисячами, десятками тисяч поранень і мирного населення і військових.

Висновок тут простий – не можна існувати за терміном: «моя хата з краю». Або за другим терміном: «моє життя закінчується на рівні трикутника: сім’я, дім, робота». Насправді, потрібно робити якийсь внесок в навколишню ситуацію, в соціум, розбудовувати різні середовища.

В контексті подій, які сталися, як інсайдер, як ти вважаєш, чи допомогли українській державі ззовні для того, щоб відбулися ті революційні політичні події? Чи це була просто самоорганізація людей?

Можна однозначно сказати, що вплив ззовні був. Найбільше всіх, мені здається, допомогла Росія всілякими своїми КГБ-шними методами впливу на політиків того часу. Які приймали різноманітні диктаторські закони, які розбудовували зовнішню політику, замість того, як більшість людей хотіла, рухатися в Євроінтеграційному напрямі. А на політиків був вплив задля цього Митного Союзу, СНД і такого відповідного формату. Росія сильно повпливала і на населення таким чином, що це обурило більшість і люди почали протестувати. Потрібно у будь-якому випадку зазначити, що міжнародна підтримка і солідарність США, Євросоюзу та інших різних демократій теж мала місце.

Адже, коли висловлювали свою солідарність, громадянам, які протестують проти влади, це був показник цього впливу. На першому місці, якщо так сказати, я би постави Росію, бо вона своїми цими «підкилимними» іграми спровокувала ці масові протести. Адже люди не хотіли цього напряму, який надиктовувався з Кремля і який надиктовувала група Януковича, Клюєва і так далі.

А ти був на Майдані в Києві? Чи в основному в Івано-Франківську?

Звичайно, що був. Я коли долікувався в Івано-Франківську, я переїхав лікуватися в Київ в інститут травматології та ортопедії там на вулиці Воровського. І поки лікувався, я потихенько з паличною там ходив. І на Майдані в різних активностях приймав участь, але з ціпком там сильно не візьмеш участь.

Це вже було після того, як там снайпери стріляли?

Це було ще до того. Я був ще на вулиці Грушевського тоді, коли перші фіраночки в автобусах загоралися. Тому, що так співпало, що я там опинився. А потім з друзями були в офісі Центру протидії корупції Віталія Шабуніна і там були ще активісти з інших організацій та різних ініціатив. І вирішили, що так, як всі роблять різні проекти, то вони не можуть повністю бути активно задіяні в тій активності, яка відбувається. А я там приймав участь чисто так, бо я був хворий відповідно, тому вирішили створити бригаду Автомайдан і в нас виникла така маленька ініціатива, ми під’єдналися. Ми утворили свою таку маленьку команду, стабільно там було три машини, але доходило і до семи. Називалися «танкісти».

Ми по-ночам чергували, їздили на різні локації, там по рації нам казали. Тобто, були і на Кріпосному провулку, коли там відбувалися ці події. І за автобусом їздили тим сірим.Тоді з якоїсь вулиці викрали водіїв і ловили по всьому лівому березі ці два автобуси. В одному були беркут і водії, а в іншому просто беркут. Але ніхто не знав в якому автобусі ці водії. Тоді вночі багато машин автомайдану їздило по всьому лівому березі і виловлювали. І наші 7 чи 8 машин їхали якраз по мосту Патона повернули направо в бік Подолу і дуже неочікувано сіли на хвіст одному з цих автобусів, який з моста з’їжджав і він пішов на верх на вулицю Лаврську, там біля Аскольдової могили і там якраз ми потрапили в «передрягу». Тому, що вони там різко зупинили ці автобуси, беркутня вибігла, почала бити машину, всі втекли на верхню Площу Слави. На Площі Слави з’єдналися ще з кількома групами, потім ці автобуси пролетіли знизу наверх в бік Грушевського, в бік Верховної Ради. А там вже почали їх виганяти різними способами. Навпроти посольства Китаю, всі позупинялися, бо було видно, що там перегороджена дорога. Десь машин 10-12 заблокували. І повискакувала з цих автобусів бекрутня якраз на Кріпосному провулку і почали трощити ці машини. Ми якраз під’їхали десь 800 метрів і було видно, що там відбувається, але ніхто не ризикнув туди їхати, тому, що ми якраз під’їхали в той момент, коли добивали останні машини, а водіїв забирали звідти. От це такий приклад того, де ми були. Потім були на Липській, коли офіс Партії регіонів громили, були на Борисоглібській, там де офіс комуністів громили, ну і так їздили там вночі. В перші дні, я пам’ятаю, виїзд на Вишгород. Там МНС-ники ставили величезні намети. Туди тітушня приїжджала у великій кількості. Там були кухні для них. Туди приїжджало 100-150 машин, хлопці з арматурою розганяли всіх в лісопосадку. Намети підпалювали і їхали геть. Тобто різні речі там були. Треба буде це все колись акумулювати і написати кудись, щоб не забути.

Зараз дуже багато людей розчарувалися в тих подіях. Навіть, кажуть, що краще би був Янукович і все би було нормально.

Ліпше було б, якби батьки цих людей просто користувалися презервативами і цих би людей не народжувалося. Зрозуміло, що таких людей є багато, але кожен має, в будь-якому випадку, право на свою особисту позицію. Але коли людина не орієнтується взагалі ні у внутрішньополітичній, ні у зовнішньополітичній ситуації, а керується лише тим, що йому сказали сусіди, або він десь побачив по якомусь конкретному каналу, який комусь належить…

В основному люди ж говорять про курс гривні 2013-2017 рр, порівнюють, мовляв стало гірше…

Але ж золотовалютні запаси, які витрачалися, щоб підтримувати курс по десять. Якби не було Євромайдану і Революції, то через півроку, рік і курс би так би бахнув, що «мама не горюй». Якби далі не розпродували до кінця ці золотовалютні запаси, або не брали чергові кредити від Росії.

Як твоє здоров’я після нападу в Івано-Франківську?

Там вся ця справа загула. Тобто ніякого толку від того розслідування я не бачу. У мене тоді забрали речі, як речові докази для експертизи. Потім я за тиждень до річниці початку прийшов на Бельведерську і попросив віддати мені хоча б речі, адже вони тоді забрали все, майже весь зимовий одяг, який тоді на мені був у мене як у студента це майже все, що було із зимового одягу. І пальто і ботінки. Я прийшов забрати ці речі, бо вже холоди починалися. То вони сказали, що не дадуть, бо мають робити ще якісь дослідження, експертизи. Я сказав, ну добре. Але якщо у мене будуть журналісти щось запитувати, я скажу, що рік нічого немає і ви ще й речі не віддаєте. Тоді речі мені через пару днів віддали. А я кажу, а що ж зі справою. А вони: є вже шість томів справи.

Працювала на той момент четверта слідча група, тому що їх змінювали одну за одною чомусь. А я питав, а чому аж шість томів, а вони сказали, що вони взялись за трьох мобільних операторів тиждень перед подією взяли роздруківки розмов з найближчих точок. Як казали мені, що в них ще було відео з камер спостереження. Але толку з того…

Ні підозрюваних, нічого немає.  І потім я чи через півроку, чи через рік в новинах почув, що вже нацполіція поновила розслідування, але мене ніхто до відома не ставив, не інформував. Це, напевно, хтось щось спитав і їм сказали, що вони цю справу далі розслідують. Проте, мені до сьогоднішнього дня ніхто нічого не повідомляв, нікуди не викликав, про підозри в них я не в курсі, судів жодних не було.

Цікаво, чи ці міліціонери переатестувалися?

Ну, скоріше за все так…

Чим ти зараз займаєшся?

Я зараз фактично знаходжуся в Маріуполі. Тут знаходиться один із офісів Міжнародної гуманітарної організації ADRA, в якій я працюю. Це українське представництво цієї організації. Взагалі, організація працює в 134 країнах світу. В Україні працює з 1993 року. Зараз у нас є центральний офіс в Києві та три регіональних: один – в Северодонецьку, який працює на Луганську область на неокуповану частину, другий офіс – в Краматорську, який працює частково на Донецьку, частково на Луганську області, третій офіс – в Маріуполі, який працює на південь Донецької області і в деяких випадках охоплює окраїни Луганської області. У нас дуже широких спектр діяльності. Тобто до грудня місяця ми займалися виключно відновленням водопостачання і засобами гігієни: розвозили різні набори для населення в прифронтових містечках, там, де у людей доступу до засобів гігієни взагалі немає. Це все ми робили в партнерстві з дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ. А другий напрям –  це населені пункти, де немає системи централізованого водопостачання. Там де це пошкоджено внаслідок бойових дій: труби, водонапірні вежі і свердловини. То ми так само відновлювали, латали ті труби, або робили нові свердловини, або реконструювали. А тепер з грудня місяця нам додалося роботи: ми маємо певні активності, я кажу конкретно за свою роботу, то ми маємо ще кілька напрямів з психо-соціальною роботою – реабілітація постраждалих. Також освітні програми для дітей, так само з прифронтових місць, де ми їх навчаємо здоровому способу життя. Також паралельно відбуваються в сусідніх офісах проекти з продуктових програм, продуктові набори, проекти з відновлення житла. Є люди, яким розтрощили хати, розбомбили, або спалили, їм виділяються робітничі групи і матеріал для відбудови. І, в принципі, ми не єдина гуманітарна організація, яка працює. Тут є координація між всіма організаціями, кожен розповідає, хто що робить і ми поділили всі території між собою за різними напрямами і таким чином всі гуманітарні організації охоплюють максимально всю територію і працюють.

Ким ти працюєш?

Я вам можу сказати, як воно написано, взагалі, то моя посада тут називається менеджер  комунікацій та зав’язків з громадськістю. Це типу як піарщик, прес-секретар, але по факту у це входить і фотографування, і постійні поїздки на всі активності, буває, що потрібно допомогти і завантажити машину і розгрузити. Постояти, роздавати людям і поспілкуватися і звіти зробити і так далі. Тож посада посадою, але роботи насправді набагато більше. Не кожен у нас по активностям відповідає посаді, яка написана.

Максиме, кожного зацікавить одразу: за що ти живеш? Тобі платять зарплату? Чи як це відбувається?

Невелика зарплата є, але яка різниця кому, хто як заробляє. Якщо потрібно, то я, звичайно, можу декларацію заповнити. Якщо когось це цікавить. Але я підзаробляю більше розробкою веб-сайтів, їх дизайном, чим я займаюся і займався рік тому. А моя участь тут в роботі, вона не змотивована фінансовою частиною. Ну по-перше, вона не якась така супервелика, що для цього треба було їхати в інший кінець країни. Основна мотивація роботи тут – це, насправді, моя участь у цьому процесі, тому що я не служу, невійськовий, а до загальної справи треба якимось чином докладатися. Тому, коли я дізнався, що у мене тут друзі поїхали сюди працювати, я спробував одразу приєднатися туди в команду і поїхати з ними. А так, то живу, ну не скажу, що я виживаю, як частина наших громадян, але на квартиру ще не заробив.

Ти брав участь у виборчих процесах в 2014 році. Як тобі така практика?

Це вже така заїжджена історія. І було це дуже давно. Я від тоді в політичній діяльності не брав участі. Ми тоді зібрали команду активістів, і вирішили спробувати поставити свого молодого кандидата. Насправді це вже консенсусне рішення було в кінці обговорень, кого будуть висувати і так далі. Там було дві основні кандидатури, або Наталя Сербин, або я. Це ще було тоді, коли був штаб студентського спротиву. Практика нам показала, що вибори складно робити, коли в тебе нема фінансової складової.

Де взяли гроші на внесок?

На 25 тисяч? Це все було відзвітовано і прописано. Це були особисті внески громадян. Це насправді сума велика, але ми її назбирали десь за два тижні. У нас був офіційний рахунок. Це була власна ініціатива. Якби я був технічним кандидатом когось, мені здається, я вже б сидів в своїй квартирі зі своїм транспортним засобом і далі б займався політикою з якимось кандидатом, на якого я працював технічно. Я себе не представляю чиїмось технічним кандидатом. А політиком – так. Це змотивовано громадською позицією і освітою.

Але, насправді, я не спішу цим зараз займатися, тому, що найбільше корисним і для себе персонально і для, якщо так можна трохи пафосно сказати, і для країни це бути тут, де я знаходжуся. Можливо, колись займуся політикою, але поки що це не на часі.

Де твій дім зараз?

Мій дім на разі – це Івано-Франківськ. Я постійно намагаюся повернутися, коли випадає час. На жаль, це буває рідко, я за минулий рік був тільки тричі. Останнього разу – на Новий рік, я приїжджав на кілька днів. І, в принципі, якщо в мене буде перспектива там купувати якесь своє житло, або брати в кредит, то я розглядаю тільки Івано-Франківськ і більшість своїх знайомих спонукаю до того, щоб вони переїжджали в Івано-Франківськ, тому що мені дуже подобається це місто. Воно вже стало рідним за весь цей час.

Політика – це брудна справа?

Ти таке дивне питаєш… Телевізор зомбує людей? Це велика дискусійна тема. Взагалі – ні, а в реаліях: частково – так, частково – ні.

Як ти ставишся до діючого політичного режиму? Є люди, які дуже сильно критикують владу, а інші кажуть, що в ситуації війни все ще відносно нормально.

Всі свої незадоволення, які в мене можуть виникати я далі своєї сторінки у Фейсбуці не висуваю нікуди. Тому, що немає особливо часу цим займатися, тим паче, я просто скажу, ми тут працюємо, працюєм і іноді я відкрию на телефон «Українську правду», щось подивлюся, ми можемо з новини посміятися, адже за межами Запорізької області таке враження, що країна живе іншим життям. Немає усвідомлення, що тут відбувається війна, що тут кожного дня помирають люди, що тут дуже величезна кількість нужденних людей, що тут потрібно відновлювати все, підтримувати і розвивати. У мене особисто немає часу аналізувати, як краще нам виходити з економічної ситуації так далі. Чи кого там зараз обирати президентом. В Івано-Франківську до війни мені було цікаво, як політологу, а зараз не можу сказати. Головне, щоб війна закінчилася.

Коли вона може закінчитися?

Я б дуже хотів, щоб завтра, або сьогодні. Але в реаліях зрозуміло, що це все не так швидко робиться. Може цього року припиниться нарешті.

Яка зараз ситуація в Маріуполі?

Ситуація складна. Тому, що тут не припиняють стріляти. Маріуполь – це велике місто і східна частина Маріуполя стабільно обстрілюється, а останні півтора тижні загострення ситуації, коли почали стріляти по Авдіївці, то Авдіївка стала концентрацією уваги медіа, але насправді інші міста: Мар’їнка, Красногор’ївка, Новоселівка Друга, Павлопіль, Чермалик, Лебединське, Широкине – вони обстрілюються постійно так само. А околиця міста, інший край, трохи північніше – це місто Сартана, яке входить адміністративно в склад Маріуполя, на сьогоднішній день ми вивчаємо потреби, щоб відновлювати будівельними матеріалами і допомагати людям. То на сьогоднішній день є 500 домогосподарств, які мають руйнування різного ступеню. Починаючи від того, що скло відлетіло, до прямого попадання в хату. І хати немає. Відповідно, в Маріуполі так само постійно відбуваються бойові дії і вони не припинялися. Сьогодні ситуація набагато гірша, ніж була раніше тому, що коли я приїхав в середині березня сюди минулого року працювати, то ситуація була трохи заморожена, потім з кінця травня почала збільшуватися інтенсивність обстрілів. А зараз в кінці січня початку лютого взагалі все дійшло до якогось, ну я не можу сказати апогею, але не знаю чи буде гірше, дав би Бог, щоб не було, але зараз дуже сильно стріляють, дуже багато і якщо влітку тих самих градів не було тому, що намагалися дотримуватися тих клятих Мінських домовленостей, то зараз якимось чином ніхто особливо цим не нехтує і гради стріляють. І сьогодні п’ятниця, в середу я був у Мар’янці і Красногор’ївці і коли ми проводили там роздачу продуктових наборів людям, то просто міномети стріляли, а коли ми трохи від’їхали, 18 кілометрів від Маріїнки, то було чути і гранати від градів. Вони не нехтують цим. Тим самим літом постріли були інтенсивними вночі, ти приходиш додому, або ночуєш і коли починає темніти ти чуєш, як починають стріляти, то в Маріїнці, як ми були це було вдень. Ніхто з того боку вже не цурається. І ніхто там не збирається нічого дотримуватися. І вони собі стріляються, палять і гатять, як хочуть.

Як населення в Маріуполі ставиться до української влади, до армії?

Чесно кажучи, у своїй роботі я переспілкувався з багатьма тисячами людей особисто, тому що мені вдається на різних заходах, роздачах і в процесі відновлення спілкуватися з людьми, відповідати на різні питання… і люди є різні… Я більш, ніж впевнений… в Івано-Франківську є та сама вата, і любителі російського шансону, політики Путіна. А так, то машин багато з українськими прапорами на торпедах, якщо це вважати за показник звісно. Тому, що я не знаю як визначити зовнішньо, чи підтримує режим, чи ні.

Тому, що ми прекрасно бачимо, якщо людина вдягне вишиванку, можливо вона підтримує… Але в той же час, є люди, які вдягають вишиванки на Західній Україні і не цураються вкрасти і вбивати. І так далі… і сприяти тому, що відбувається в країні. Тому зовнішньо визначити не можливо, а місцева влада активно підтримує. Місто, на всі заходи і свята – жовто-синє. На всілякі свята люди збираються з прапорами, концерти іноді бувають, приїжджають гурти. Мені здається, що як у будь-якому місті. Тим паче, я б не сказав, що можна проаналізувати ці невеликі групки людей, які починали ці всі заворушення, які захоплювали там адміністрації і так далі, насправді їх де невелика кількість була на початку. Це потім інтенсивна робота пропаганди, залякування людей і так далі, вона спрацьовує на більш широку підтримку. А якби вони приїхали і хлопнули тих організаторів і все. Але ж водночас потрібно розуміти, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Це ми зараз розуміємо, що, можливо, кількість тих жертв, серед тих довбанутих, була б в сотні разів меншою, ніж загинуло тепер людей. Але тоді ніхто не знав, що буде саме так і відповідно ніхто не брав відповідальність, щоб покарати тих зробив всі ці заворушення.

Є два бачення конфлікту на Сході. Є бачення: провести там вибори в якийсь спосіб. Це дуже складний звичайно спосіб. Але є експерти, які переконані, що таким чином можна зробити так, щоб ці території все таки залишилися в українській державі в якомусь форматі.

І є другий варіант: гарячі голови, які говорять, ні – давай відрубаємо, перекриємо і все. Ти як політолог, як це оцінюєш?

Моя думка, що це наша територія і вислуховувати тих, хто розказує, що треба її або віддавати, або витрачати довгий час на якісь надиктовані перемовини, вибори незрозуміло кого і так далі. Моя позиція абсолютно не збігається з цією. Моя позиція зараз – це максимально допомагати постраждалим людям, які тут знаходяться, для того, щоб вони бачили, що допомога поступає саме з України. І що українські громадяни їм допомагають. І вся підтримка, яка у них є, є тільки від Української держави. І щоб вони самоідентифікували себе тут, як українці. А та територія, яка зараз тимчасово окупована, це моя позиція, її треба зараз просто звільняти. Як це робиться при будь-якому військовому конфлікті, коли є частково окупована територія. Просто брати і звільняти. Не вибори врятують ту територію, коли прийдуть нові місцеві царьки. Які будуть розказувати як жити людям, маніпулювати ними, щоб далі продовжувався цей заморожений конфлікт, який знову десь рано чи пізно вилізе. Бачиш, як класно працюють наші ДРГ: то одного замочили, то другого. Якщо вони так само будуть класно працювати – то ми їх всіх переб’ємо. І залишиться вже звичайне мирне населення. І же у них буде поменше бажання займатися цим сепаратизмом. Я не належу до тих, хто каже, що їх треба відрубати і я не є прихильником дотримання Мінських угод і проведення виборів і так далі.

Ти давно не був в Івано-Франківську?

Чи змінюється щось в місті?

От я був влітку і тепер приїхав взимку. І всі зміни, які я побачив – це туристичні вказівники з’явилися в певних місцях і з’явилися, ну що в принципі добре, це антикарманни. Це ж насправді велика проблема не тільки Івано-Франківська, а й усіх міст України. Це для людей з обмеженими можливостями. В цьому плюс.

Я побачив, що повідкривалося кілька нових закладів. Але це ясно, що це не заслуга міської влади, а це показник того, що середній і малий бізнес намагаються якось виживати і створюють нові точки, нові робочі місця. Суперпокращень я не побачив…

Що б ти зараз хотів сказати людям, якби ти виступав перед ними, скажімо, на Вічевому майдані в третю річницю тих трагічних подій?

Я би повторив те, що я казав тоді.

Я зараз не пам’ятаю того всього,  що говорив, але основна теза про те, що ніколи не треба довіряти владі, а треба відноситися до неї з точки зору критичного мислення і намагатися знайти інструменти впливу, щоб влада працювала на тебе набагато важливіше для кожного громадянина, ніж те, що о класно ми проголосували за нашу партію і вона пройшла. І сидіти і тішитися, що твій кандидат пройшов.

Треба на справах бачити результат і не сидіти і чекати, поки хтось щось зробить, а сприяти з тими людьми, яких ти добивався що вони пройшли до влади на різних рівнях, спільно з ними робити якісь зміни. Але ясно, що ставитися до них завжди з критичним мисленням і намагатися завжди добитися чогось кращого.