– Віталію, ти заслужений майстер спорту України, займаєшся громадською діяльністю і здавалося б маєш чим зайнятися тут. Що спонукало тебе поїхати на схід?
Перше –переживання за Батьківщину, це мабуть було були найголовнішим фактором такого рішення. Я думав, що коли розпочнеться війна, то вона буде не лише на сході, а й торкнеться Києва та Івано-Франківська. Тож я не хотів чекати, щоб агресори прийшли до нас і вирішив таким чином внести свою лепту в оборону рідного краю. А по-друге – я, як громадський активіст не міг організовувати розважальні чи то спортивні заходи у Івано-Франківську в той час, коли на сході України відбувається війна.
Як на мене, то вся еліта і усі герої нашої країни, зараз на сході докладають максимум зусиль, щоб Україна була Незалежною. Вони як і я не сидять на місці та не організовують концерти. Ця війна об’єднала українців в єдине ціле. Навіть ті, хто не мають можливості воювати через стан здоров’я організовують різні акції на підтримку наших бійців. Без волонтерів, і без тих дівчат та хлопців, які матеріально підтримують нам було б важко. Будучи у Івано-Франківську я бачив, як люди стараються допомогти продуктами, одягом та коштами. Тоді зрозумів, що вони не байдужі до хлопців та чоловіків, які воюють. Це теж було поштовхом поїхати на схід.
– Як віднеслися твої рідні та друзі до такого рішення?
Звичайно, хвилювалися, бо якщо хтось їде на схід, то рідних переповнює тривожність. Навіть коли їду на змагання, то переживають, а тут – дорога на війну. Перебуваючи в зоні АТО небезпека є повсюди, навіть у містах, які звільнені від сепаратистів. Рідні переживали, молилися за мене та перед поїздкою бажали щасливого повернення. Я впевнений, що саме їхні молитви допомогли мені щасливо повернутися додому.
– В якому саме місті ти перебував та в яких умовах довелося жити цей час?
Ми жили в місті Сіверськ, це близько 20 км. від Лисичанська (Донецька область). Спали в гаражах на надувних матрацах. Холодна вода у нас була завжди та й харчувалися більш-менш нормально.
– Скільки осіб було на вашому блокпості?
Всього 30 осіб на одному блокпості, але окрім нашого у місті було ще чотири блокпости. Тобто на п’ятьох виїздах з міста був контроль та достатня кількість людей, щоб дати чіткий опір супротивникам. Оскільки була ймовірність, що терористи з Лисичанська будуть іти на Слов’янськ, а це з нами на одній лінії. Тож ми очікували прорив через місто.
– Як живуть місцеві жителі? Адже майже біля їхніх будинків війна.
Перед тим, як ми заїхали в місто, його Збройні сили України звільнили його від сепаратистів. Там залишились артилерійні установки та «Гради». Тобто люди багато жахливого пережили на собі, адже з їхнього міста стріляли і в їхнє місто також були постріли. Людям казали виїжджати геть і багато хто поїхав, дехто – в Росію, а дехто – на захід України. Але ті хто залишилися спокійного життя не мають. Приємно те, що наші війська пропагують українську мову. Оскільки багато місцевого населення спілкуючись з нами переходять з російської на українську. А після нашого приходу на багатьох будинках з’явились українські прапори.
– Що тебе вразило за час перебування на сході?
Мене зворушили сльози 40-річного чоловіка. Коли ми просто перевіряли документи, то часто говорили з людьми. Одного разу довелося поспілкуватися з чоловік кремезної статури, йому було близько 40 років. І розмовляючи з нами про ситуацію в державі він заплакав.
– За скільки кілометрів від вашого блокпосту відбувались воєнні дії?
За 20 кілометрів був блокпост який вночі розстріляли сепаратисти. А в сорока кілометрах від нас йшла колона українських військових, яка теж була розстріляна терористами. Тоді було багато поранених і багато мертвих. Тож можна сказати, що ми були не так далеко, ситуація могла помінятися і сепаратисти могли добратися й до нас.
– Ти перебував не в досить звичайних умовах. Страх був?
Страшно було в перший тиждень перебування на сході. Бувало, що ночами не спав і чув постріли. Тоді боявся, що в будь-яку хвилину треба буде іти воювати. Але виходу іншого не було б. Пам’ятаю, як дуже часто було чути постріли з «Градів».
– Ти ввесь час був на блокпості. Що було найважче?
Тут навіть важко сказати. Було не так важко, як складно чи неприємно. Однієї ночі ми чотири години працювали і тоді було дуже холодно. Наприклад, вдень було дуже жарко, коли приходи в з блокпоста то майку під бронежилетом була мокра, а вночі було холодно, доводилось вдягати три пари штанів.
– Були провокації з боку місцевих мешканців?
Так, їх було достатньо. Хоча близько 80% жителів до нас відносилися дуже добре, приносили нам харчі та навіть речі. А були й такі, що наганяли нас, кричали «Хто ви такі?» «Ідіть звідси!». Але ми говорили, що не бажаємо зла, а навпаки охороняємо їх.
– Що в твоєму світогляді змінила поїздка на схід?
Я їхав на схід, щоб зрозуміти, що там відбувається. Ніколи не забуду, як командир батальйону «Дніпро-1» сказав, що радив би усім генералам застрелитися. Бо, якби не було зрадників, то на перших стадіях сутичок Україна могла дати відсіч сепаратистам та росіянам. Мої товариші їхали на спецзавдання і нібито ніхто не знав куди мають їхати, але сепаратисти знали про все. Наші хлопці потрапили тоді в засідку і просто дивом залишися живі. Несправедливо також коли росіяни їдуть на нас танками, а наші хлопці мають лише автомати. В той час на складах у Харкові велика кількість бронетехніки, якою ми могли б легко придушити окупанта. В Іловайську наші хлопці тиждень чекали підтримки і не дочекалися. В результаті багато людей загинуло і не мало взято в полон. Я зрозумів, що керівництво держави не працює злагоджено.
– Думаєш повертатися на схід?
Мені дали 30 днів відпочинку. Якщо почнеться війна, то я піду в перші ряди і буду воювати. А коли не буде чіткості, то не знаю. Зараз ніхто з керівництва держави не каже, що у нас війна, якщо про це оголосять я піду.
