Святослав Ількo – з Надвірнянщини. Чоловік ще з початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов на фронт. Сьогодні — служить штурмовиком у 108-му батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
«Версії» поговорили з ним про мотивацію та мобілізацію, оточення в Сєвєродонецьку та вихід з нього, перемогу українців у війні з ворогом.
– Розкажіть про ваш шлях у Збройних Силах України. З чого він розпочався та коли? Яким чином ви потрапили у відповідний підрозділ?
– Четвер, 24 лютого 22 року. Почалася війна, я якраз був у лісі зранку на прогулянці. І вже повертався додому. Жінка з собакою гуляла, каже, ви чули, що війна почалася, і я кажу, ні, яка війна? Вона мені розказала, що аеропорт в Івано-Франківську був обстріляний ракетами. Це був четвер ранок. У п’ятницю я прийняв рішення піти на фронт. Далі я зібрав речі першої необхідності. І в понеділок зранку поїхав у військкомат. Сказав батькові, що я їду, батько мені сказав:« Добре». Але вже коли в неділю увечері я сказав, що о 8 годині виїжджаємо, то він мене перепитав:« Ти не пожартував?». Я кажу та ні, не пожартував. Коли батько мене привіз у військкомат там була черга. Було дуже багато хлопців. Вже ввечері я був у Коломиї на базі 10 гірсько-штурмової бригади. До армії я фактично ніякого відношення не мав. Служив я ще в молодості при радянському союзі 2 роки в авіації. Якраз перед початком війни я закінчив писати книгу. Віддав її в типографію, далі в друк. Цей проєкт я закінчив, і думаю ну все, треба їхати воювати.
– Як називається ваша книга, і про що вона?
– Містика, релігія, духовний розвиток людини — така тема, а книга називається «Ключ від небес», вона вже надрукована. Писав я її 10 років. А за три дні до війни, я віддав її в типографію. Оскільки я зараз воюю, то у мене немає можливості займатися її розповсюдженням. Книга не є художньою, вона пізнавальна. Все те, що я там описав — я особисто пройшов.
– Наскільки змінилася ваша особистість за час проведений на фронті?
– Моя особистість не змінилась. У мене не було ніяких проблем з моральним станом тут. Взагалі, я багато чого побачив, і я це сприймаю. Ну, не так, як більшість людей, але моє сприйняття допомагає мені психологічно. Я розумію такі глибинні моменти нашого життя, тому мені набагато легше, навіть беручи до уваги такий момент, як смерть. В мене було 3-4 розмови з хлопцями, коли вони говорили мені, що дуже тяжко на душі, бо вони там вбивали людей. Ми ведемо оборонну війну, церква, незалежно від того, католицька вона чи православна, але вона не пояснює цей момент. Це потрібно пояснювати. Я маю на увазі вбивство як гріх, дуже важливий момент, тим більше зараз, коли церква говорить однозначно, що вбивство це гріх, без жодних пояснень. Чотири моменти вбивства не є гріхом: збіг обставин, тобто у вас не було наміру вбити. Це перший. Другий – це самозахист. Третій – це вирок суду, якщо суд чесний. І четвертий момент – це оборонна війна. На російському солдаті, будь-яке вбивство в цій війні лягає на душу, як гріх. Мільйон вбивств росіян на душу українського військового не ляже. Це є закон Всевишнього, який він дав. Я хлопцям пояснював, бо це дуже важливо розуміти.
– Чи є ця війна для нашої країни певним історичним шансом назавжди змінити нашу долю та позбутися від всього російського?
– Зараз скажу вам, дуже багато є розмов про цінності. Та більшість вважає, що сама велика цінність — людське життя. Я з цим не погоджуюся. Найбільшою цінністю людини, є воля, свобода. Українці, як нація, разом з іншими націями, борються за неї. Це є найцінніше, що дано творцем. За свободу треба боротися зі зброєю в руках, інакше неможливо. Так склалося, що зараз настав період випробувань, і ми, українці, у цій війні сто відсотків виграємо. Вона буде дуже складною, але ми в цьому протистоянні на стороні добра. А росія і її лідер — це сторона зла. Наш ворог розпочав цю війну з метою загарбницького захоплення території та встановлення контролю над ресурсами, а також економічною основою. Їхня мета — захопити землю, та мільйони людей. Однак, можливо, це навіть є другорядним. На першому місці — це егоїзм та гордість. Звісно ми цю війну виграємо. І ми це зробимо тоді, коли все суспільство в унісон буде працювати на перемогу.
– Розкажіть історію з війни, яка справді вас вразила?
– Була така історія літом 22 року. Є таке село Вовчоярівка, поруч є Лисичанський НПЗ. Якраз тоді ворог хотів його захопити. Ми вийшли з оточення з цього села. Вже не літали дрони, бо почалася сильна злива, і ми відійшли. Бачимо 8 ворожих танків. Ми йдемо стежкою. Чуємо голос: “хлопці, хлопці”. Вилазить чоловік приблизно мого віку, каже: “Нас тут захопили, ми розбіглися вже хто куди. Я вже порвав всі документи. Тут росіяни в селі, і шансу вийти немає взагалі”. Я кажу: “Як немає шансу, нас тут он чоловік 10”. Каже він, тільки що проходив російський патруль на метрів 200, а я кажу: “Добре, а от наші де? НПЗ Лисичанський в цьому напрямку?”. Він каже: “Так, воно в цьому напрямку. Але якщо ми підемо по полю нас просто розстріляють». Ми вирішили пройти це поле. Вже була друга дня. Дощ припинився і сонце з’явилося. Все було, як на долоні, і ми побігли. Я дивлюся, поле вже закінчується, і перед нами — ліс. Нам лишалося дійти до кінця поля, а за лісом — Лисичанський НПЗ. Ми дійшли до кінця, перейшли дорогу, і, коли ми заходили у ліс серед дерев, раптом побачили російський танк. Ми встигли. І все відбулося за декілька секунд. Якби ми прибігли навіть на 20 секунд пізніше, танк міг би відкрити по нас вогонь. Але ми проскочили.
– Що ви б хотіли сказати українцям в контексті вашої філософії та досвіду на фронті?
Я впевнений, що ця війна закінчиться в Москві. Тут немає ніякого шансу на те, щоб усе завершилося мирним договором, підписаним нашою державою. Моя думка така. Війна може закінчитися або в Києві, або в Москві, тобто або нашою поразкою, або нашою перемогою. Але треба, щоб хлопці йшли на фронт, а жінки підіймали та тримали економіку, скільки можна. Зараз дуже сильні часи, і коли ми все витримаємо і переможемо, з цього почнеться розквіт України. От, що я хочу сказати українцям, щоб вони знали, що ця війна закінчитися перемогою, і наша держава буде побудована з чистого листа. Слава Україні! Героям слава!
