Наталія Сербин: “Зараз волонтерство, дякувати Богу, стає все менш популярним…”

 Чим займається Наталя Сербин?

Я координатор волонтерського проекту «Поранені SOS» (допомога пораненим бійцям), керівник Центру допомоги бійцям АТО (дорадчий орган при облдержадміністрації), займаюсь розслідуваннями, пишу блоги і очолюю міську організацію Української Галицької партії.

Почнемо з волонтерської діяльності. Чи сприяє якось міська влада вашій діяльності? Були, наскільки мені відомо, проблеми з наданням приміщення?

Я не прихильник того, щоб волонтерські (чи ветеранські) організації привілейовано займали якісь приміщення. Я за те, щоб процедура, яка передбачена міською владою для отримання приміщення, була для всіх однаковою. Ми, як волонтерська організація, писали звернення, дотримувалися певних процедур, бачили, які приміщення є вільними… Так сталося, що ми попросили приміщення на вулиці Чорновола (в тому будинку, де в цокольному поверсі Grand America). Просили всього лиш 20 квадратів на першому поверсі. Ми навіть домовилися з юридичною компанією Моріс-груп, яка займає частину першого поверху. Вони не мали нічого проти, щоб поруч з ними працювала волонтенрська організація. Але сталося так, що приміщення було передане Друкарні «Місто-НВ» (фірма безпосередньо пов’язана з головою фракції ВО «Свобода» в міській раді Романом Онуфріївим – ред.). Їм передали два поверхи, включно з тими 20-ма квадратами на першому поверсі, на які ми писали заявку. І такі ситуації трапляються досить часто – тільки ми пишемо заявку на якесь приміщення, одразу так стається, що його хтось забирає. Ще ми зверталися щодо приміщення на вулиці Леся Курбаса (там, де вже багато років планують відкрити музей міста). Нам знову відмовили. Після цього ми вже до влади і не зверталися.

А це приміщення, де ми зараз розмовляємо?

Воно нам надано на договірних умовах з власником. Ми тут знаходимось як волонтерська організація. Окрім нас тут ще працює фотохудожник Ярема Проців, який також, завдяки владі, свого часу втратив приміщення для роботи. Наразі, якось виживаємо.

З владою зрозуміло. А чи стикаєтесь ви з так званими псевдоволонтерами?

Почнемо з того, що поняття волонтер є страшно спотворене. Волонтер – це, в першу чергу, безкорислива допомога. Це допомога, яка ґрунтується на тому, що ти особисто допомагаєш. А в нас дуже часто волонтерами називають якихось там чиновників, які виділили кошти… Благодійники чи меценати називають себе волонтерами. Бо це стало модно. Навіть люди, котрі беруть допомогу з державного бюджету, трактують це як волонтерство. Псевдоволонтерство однозначно є, тому що це використовується всюди, де  лише можна використати. Втім, люди самі мають запитувати, здійснювати контроль за тими, кому вони довіряють свої кошти. Хоча зараз волонтерство, дякувати Богу, стає все менш популярним і тому є надія, що залишаться лише ті люди, які цим дійсно щиро, від душі, переймаються.

А ваша організація «Поранені SOS» ким фінансується?

Ми не реєструвалися як благодійна організація. Основними нашими волонтерами є дружини учасників АТО, або самі бійці. Маємо достатньо меценатів, які третій рік нам допомагають з-за кордону. Але ми не збираємо кошти на рахунки, чи в скриньки. Наше завдання – подати правдиву інформацію та сконтактувати безпосередньо з людиною, котра потребує допомоги. Ми з самого початку орієнтувалися на адресну допомогу. Гадаю, що якби ми від початку війни ходили зі скриньками, то б зібрали вже мільйони. Але ми цього уникнули, бо йшли тим шляхом, який задекларували – виключно адресна допомога, без публічних зборів коштів на рахунки чи в скриньки.

Чим був викликаний твій внутрішній порух піти в політику – очолити місцевий осередок Української Галицької партії? Адже зараз багато людей з огидою політики цураються?

Це дуже неприємно і важко, насправді. Бо бути волонтером, громадським активістом – це дуже так позитивно, а бути політиком… Хоча, якщо ми не змінимо політичне покоління, то думати про зміни, про ґрунтовні реформи в державі нема сенсу. Бо, насправді, в дуже багатьох речах (в тому числі й в побутових) ми залежні від влади. Якщо влада глуха до потреб, то нічого не зміниться. Хтось повинен брати на себе цю відповідальність. Стояти осторонь і лише критикувати – це теж, певним чином, безвідповідально.

Галицька партія, наразі, може вважатися партією маргінальною. Ти віриш в те, що їй вдасться пробитися в той закритий політичний клуб, яким є українська влада?

Я пішла в політику не задля того, щоб взяти участь у виборах і щось там обійняти та пробитися у владу. Більшість активістів Галицької партії розуміють, що на входження партії в політичну еліту можуть піти роки і для того щоб змінити політичну систему в державі доведеться пожертвувати великим кавалком часу. Наш виборець, в основному, – це думаючі люди, яких, насправді, дуже мало. Але, так само як колись люди займалися культурним просвітництвом, так само зараз потрібно займатися просвітництвом політичним. Громадяни повинні навчитися по-іншому відноситися до політики, мусять цінувати це право вибору. Тому що кожний голос дуже дорого обходиться українцям. Але я, щоб не ображатись на виборців, завжди порівнюю українців з маленькими дітьми, які лише вчаться ходити.

Якби я хотіла стати вже таким аж політиком, то я б пішла в якусь успішну політичну партію, що, до речі, зробили багато волонтерів та активістів. Але для себе я такий шлях вважаю фальшивим. Можливо це й наївно, але для мене головне – не переступити себе.

Ти дуже багато викриваєш зловживань у владі. Фінансові зловживання, кумівство, тощо… Ти отримуєш якісь погрози, як наслідок?

В мене такого не було. Якщо говорити про підкупи, то такого теж не було.

Чому ти це робиш?

Склалося так, що в нас знищена правоохоронна система, судова система. Захисту, як такого, в суспільства немає. Тому, на сьогодні, інформація і громадський тиск є чи не єдиним засобом захисту від сваволі.

Тобто, після Революції нічого не змінилося?

Є багато суттєвих змін. Можливо ми їх не дуже помічаємо і не відкладаємо в голові, але вони є. Проблема в іншому. В тому, що пост-майданна влада перейшла в переговорний процес з колишніми регіоналами. Багато представників влади (в тому числі й в нашому місті) налагодили тісну співпрацю з колишніми представниками партії регіонів. Вони покликали їх в свої команди, вони з ними співпрацюють і це не їхня проблема, а проблема пост-майданного покоління. Ми дуже швидко забуваємо хто ким був.

Можливо в тому й біда українців, що одна з їхніх характерних рис – все дуже швидко пробачати?

В тому є велика біда. Якби ми були стійкі в своїх переконаннях, то можливо б наша історія склалася б інакше. Зрештою, мої розслідування несуть в собі певний елемент просвітництва. Це, як з цими е-деклараціями. Люди підозрювали, що десь так воно і є, але дійсність виявилася ще жахливішою.

По кожному розслідуванню, про яке я пишу, я звертаюся в правоохоронні органи з певним романтичним очікуванням на правдиву відповідь.

Очікування виправдовується?

Я отримую банальні відписки. Насправді, та корупційна система, яка збудована в Україні – вона досконала. Довести її наявність в судах практично неможливо, бо суди самі є її частиною. Це ідеально побудовані схеми. Україна може видавати цілі праці по побудові корупційних схем. А у нас ще й антикорупційне законодавство досить лояльне. Все, на що може сподіватися суспільство, то на людський осуд.

Люстрація – міф?

Ця система настільки стійка… Були розмови, що будуть люструвати прокурорів, вони витримали, потім були якісь реформи – витримали. Зараз прокурорів перевіряють ще на якомусь рівні, а вони вже все так позачищали, що виглядає воно просто ідеально.

Є наглядний приклад?

Прокурор Петро Гаврилюк, який працює в Калуському районі. Його цікавинка в тому, що значна частина пасажирських перевезень в місті та області контролюється його родиною. Це фірма «Корида-транс», яка здійснює левову частку перевезень в Івано-Франківську та, частково, в області. Пасажирські перевезення в місті та області, в плані сервісу, перебувають в жалюгідному стані, але завдяки такими прокурорам, жодного впливу на ситуацію громадськість не має. Хоча, по факту тих розслідувань, які я робила (рейси на Надвірну та на Поляницю) з «Корида-транс» розірвані контракти. На черзі, перевірка перевезень в самому Івано-Франківську, бо дуже дивно, що міська влада надає перевагу «Корида-транс» при такій кількості порушень. З моєї точки зору, прокурорська родина не мала би цим займатися. Тут ти вибираєш, або займаєшся пасажирськими перевезеннями, або йдеш в прокурорську діяльність. («Версії» обіцяють долучитися до розслідування – ред.)

Це наслідок транспортної реформи – надати право перевезень потрібним людям?

Транспортна реформа в Івано-Франківську повністю провалена. Нічого не досягли – ні якості перевезень, ні прозорості. Лише ціну підняли до чотирьох гривень. Це перша з найпровальніших реформ нової міської влади. Друга – це паркінги. З автомобілістів незаконно збирають гроші. В місті діє дві взаємозаперечуючі постанови міської ради – одна про заборону в’їзду в центральну частину міста, інша про в’їзд та паркування в центральній частині міста.

Як з цим боротися?

Не можна сподіватися, що влада буде нормально працювати, якщо не буде громадського контролю. Завжди повинен бути контроль за владою, бо інакше влада завжди буде зловживати.

Ми говоримо про такі речі, що в більшості б вже руки опустилися, але ти, судячи з усього, опускати руки не збираєшся? Ти віриш в те, що все ще залишається можливість змінити ідеально збудовану систему?

Насправді я бачу, що зміни відбуваються. Все ж таки Верховна рада приймає закони, про які ще кілька років тому ми й мріяти не могли. З іншого боку з’являються легальні механізми боротьби. Якщо ми вийшли на Майдан, якщо наше покоління принесло в жертву багато людей, якщо сьогодні ми виборюємо Незалежність (а я вважаю, що це не просто війна з Росією, а війна за нашу справжню Незалежність), і внутрішня боротьба – це теж війна за Незалежність, то наше покоління повинне взяти на себе відповідальність. Якщо ми будемо кричати «зрада» і нічого не робити, то не думаю, що ми чогось суттєвого досягнемо. А цьому потрібно вчитися – вивчати закони, розуміти, як працюють органи місцевого самоврядування… Тому що, якщо ти не знаєш мови на якій працює влада, – ти німий.  Ти приходиш – ні ти не розумієш, ні тебе не розуміють. Тому, повторюю, потрібно вчитися.