#Хтовнаснині – розмова про футбол та зовнішню політику з нардепом восьмого скликання Верховної Ради України, “ударівцем” Юрієм Солов’єм.
Чим тепер займається депутат Верховної Ради VIII скликання Юрій Соловей? І як ви тепер себе позиціонуєте – як нардеп у відпустці чи як підприємець, громадський діяч?
Не можна сказати, що я повність політикою не займаюся і не спостерігаю за цими процесами. Якраз нещодавно повернувся з парламентського футбольного турніру Inter Parliamentary Football Championship в Бухаресті, я мав честь представляти Україну. Хотілось би зіграти краще, але вже як вийшло.
А як вийшло?
У важкій боротьбі ми програли італійцям 2:1. А другу гру програли Румунії. Але навіть незважаючи на дві поразки, ми зайняли п’яте місце з шести парламентських команд, бо в другій групі інша команда зіграла гірше. Раніше ми грали краще – займали і друге, і третє місце. Але вже склалося, як склалося. Потрібно більше тренуватися, і удачі трохи не вистачило. З італійцями в нас було багато гольових моментів, але не всі вдалося реалізувати.
Хто зараз входить до української парламентської збірної?
Згідно регламенту в турнірі можуть брати участь тільки парламентарі – депутати як чинного, так і попередніх скликань. У нашій команді були практично всі фракції і групи – зі “Слуги народу”, з депутатської групи “Довіра”, ОПЗЖ, ну і депутати попередніх скликань. З “Європейської Солідарності” лиш не було нікого – чомусь футболу вони не приділяють багато уваги. Капітаном команди вже традиційно був Андрій Кожемякін – голова Комітету Верховної Ради України з питань молоді і спорту.
А Ляшко був?
Ні, Ляшка не було. Він не грає футбол. Останнім часом він боксом зайнявся. А загалом команда непогана зібралася. Наступний чемпіонат буде в Туреччині на початку наступного року – то я думаю, що збірна України виступить достойно.
Плануєте брати участь в наступному Inter Parliamentary Football Championship?
Якщо запросять. А поки що запрошують. І ми вже грали товариський матч з Туреччиною. Румуни прийняли дуже гарно, і це колосальний спосіб міжпарламентської дипломатії. Люди думають, що можна про щось домовитись, сівши за стіл переговорів і надівши галстуки і костюми. З моєї практики – це мало працює. Але коли ви пограли футбол, після того сіли випили по гальбі пива, поговорили очі в очі і люди розкрились один перед одним, тоді прекрасно можна все зрозуміти. В тому числі і геополітику, яка є в нашій державі. Тоді німці, які кажуть, що вони є нашими великими стратегічними партнерами, після матчу і за столом розмовляючи, виявляються не такими вже й стратегічними партнерами, як вони говорять з телеканалів. А от Туреччина і турецькі депутати – навпаки. З усіх, кого я бачив, я б їх поставив на перше місце серед наших основних лобістів в цьому регіоні. Це висновки з мого особистого спілкування. Перші – це є турки, вони наші стратегічні партнери. Вони не бояться висловлювати свою думку, що якщо б ми зробили союз тих сильних країн, які Європейський Союз не хоче приймати в свої ряди, то Туреччина і Україна – це би був сильний союз.
Туреччина, як і Україна, є асоційованим членом ЄС. Але треба називати речі своїми іменами: ні Україні, ні Туреччині в найближчій перспективі не світить членство в Європейському Союзі. Тому що такі потужні країни, як Туреччина і Україна, зі своїми економіками, в найкоротший час створять серйозну конкуренцію в економічному плані в першу чергу дійсним членам ЄВ. І потиснуть їх з багатьох ринків, які вони сьогодні контролюють.
Ми сьогодні живемо в такому глобальному світі, де неможливо країну ізолювати, Хіба що за винятком Північної Кореї і Білорусі, хоча останню все ж складно ізолювати повністю. Але інші країни живуть в глобальному світі – сьогодні безперервний рух товарів, послуг, рух людей.
Тобто на Туреччину можна робити ставку, як на стратегічного партнера України?
Треба. З мого парламентсько-футбольного досвіду, спілкуючись з депутатами останніх 5-ти років, я вважаю, що основним стратегічним партнером України повинна бути Туреччина. І партнерські стосунки Україна повинна зберігати з Польщею. Оце дві країни, з якими ми можемо абсолютно реально будувати дуже серйозні союзи. І не тільки економічні. Такі думки висловлюють впливові люди: колишній міністр, депутати, інші серозні люди, які мають вплив на прийняття рішень в Туреччині. Так само і в нашій делегації традиційно футбол грають достатньо серйозні люди, хоч вони і з різних фракцій. Я говорю, наприклад, про Андрія Кожем’якіна… Ми можемо по-різному ставитись до Сергія Льовочкіна чи Ярослава Москаленка, але це люди, які впливають на нашу політику.
В нас традиційно вважається, що основним стратегічним партнером є США і Євросоюз. Логіка базується на тому, що Штати – потужні і вони далеко. Вони ніколи не мали, і, найімовірніше, й не матимуть, територіальних претензій до України. Натомість з Польщею в нас складні історичні стосунки, було багато боротьби, в тому числі і військової. І так само турки мали територіальні претензії до України. Як ви в цьому контексті це бачите?
По-перше, Україні в своїй зовнішній політиці треба перестати озиратися на “старших” партнерів. Україна – це сильна і потужна країна, велика країна з сильним економічним, ресурсним та людським потенціалом. Пора за 30 років незалежності вже навчитися всьому. Коли ми були “маленькі” і тільки ставали на ноги, нам дійсно потрібно було, щоб збоку хтось підтримав. Але Україні вже 30 років, ми – потужна сформована держава, яка доказала і показала, що вона має власні зуби, вона може давати по зубах багатьом. Пора зупинитись і не озиратись: “А що нам скажуть наші партнери на Заході чи на Сході?”. Тому суть української політики повинна зводитись до становлення сильної держави, яка самостійно декларує свої геополітичні цілі.
Якщо ж говорити про партнерство, то я вважаю, що треба намагатися знаходити діалог з усіма. Але стратегічними партнерами я бачу Туреччину та Польщу з близьких сусідів, з трохи дальших – то США. Я слабо вірю в можливість партнерства з Німеччиною. Бо як показує історія, всі їхні останні канцлери знаходять роботу в російських державних компаніях. І ми пам’ятаємо, скільки на словах Німеччина боролася за “допомогу Україні”, а по факту ця допомога закінчилась тим, що вони побудували “Північний потік-2”. І сьогодні-завтра його вже запустять.
Будівництво газогону “Північний потік-2” з Росії до Німеччини йтиме в обхід України. Чому за 5 років, відколи воно стартувало, українська влада не змогла домогтися, щоб його зупинили? Чим це загрожує Україні?
Завжди просто критикувати. Я знаю це, бо і сам був при владі. Може мені б і пасувало сьогодні “рознести” Зеленського чи “слуг народу” під камінь. Але я розумію, що до жодного результату це не призведе. Треба Україні шукати позитив, а не постійно піднімати лише один негатив на поверхню. Чи могла українська влада діяти по-іншому? Мені важко сказати. Я думаю, що – ні. Україна в цих переговорах була не суб’єктом. Україна не має важелів впливу на ці процеси. Тому ми й маємо побудований “Північний потік-2”.
Тут інше питання: хто блокував “Північний потік-2”? Сполучені Штати. Чому вони його блокували? Тому що вони мали й мають величезні запаси сланцевого газу. Вони просто не встигли збудувати тих 12 терміналів зрідженого газу по Європі, як вони планували. Але, я впевнений, вони їх побудують, і ми тоді подивимось, чи буде комусь потрібен той “Північний потік-2”. І взагалі потрібно вже відходити від тієї теми газу, нафти. Так, ще якийсь період часу – 10-15-20 років – енергетичні питання ще будуть на порядку денному. Але ми бачимо, що світ міняється. Ми ж розуміємо, що альтернативні джерела енергії стають провідними – ми це можемо побачити по автомобілях на вулиці. Я впевнений, що воно в найближчій перспективі так і буде. І світ в результаті цього дуже сильно поміняється.
Останні події в Афганістані вразили світ. Адже повернувся до влади надзвичайно ідеологічно консервативний, фундаментальний радикальний режим талібів. Хтось звинувачує в цьому конкретно США. Як це може вплинути на Україну?
Більшість експертів у світі зводять причину війн до економічної основи. На моє глибоке переконання, в багатьох ситуаціях в основі конфлікту все ж не лежали економічні передумови. А лежали серйозні, часом і глобальні, етно-географічно-релігійно-культурні передумови розв’язання цих війн. І до того часу, поки суспільство не зрозуміє, що саме це є в основі багатьох конфліктів, особливо на Близькому Сході, до того часу і рішення будуть неадекватними тій ситуації, яка там виникла. А що ви хотіли? Якщо я не помиляюся, Афганістан так ніхто і не завоював. Пробував Радянський Союз – імперія, машина!!! Понад 10 років вони контролювали основні міста, а все закінчилось ганебним виводом радянських військ. Потім американці також контролювали, і талібан їх переміг.
Тобто ви вважаєте, що кожна нація має право на самовизначення? І якщо вони хотіли цей режим, або не перешкоджали йому з тих чи інших обставин – то це їх вибір?
Це один момент. І зовсім інший момент, коли століттями сформовані певні традиції, соціальні відносини у суспільстві, і нав’язати їм демократію, нав’язати їм гендерні права, нав’язати право вибору, нав’язати інші речі, популярні в сучасному демократичному світі, не вдасться. І Афганістан став віддзеркаленням цьому. Як це вплине на Україну? Важко сказати. З одного боку православна Росія, з іншого – католицька Європа, на півдні – мусульманська Туреччина. Це все століттями рухалось і переміщалося. В Україні немає сформованої чіткої стабільно релігійно-культурної основи. В Україні навіть у православ’ї є дві серйозні течії. У нас крім православної, є греко-католицька церква. Я вже мовчу про протестантський рух, який з кожним роком набирає обертів. І це є велика відмінність України. Звичайно, це все разом докупи ліпити дуже непросто. Коли ти починаєш піднімати ці питання в основу національної ідеї, то це помилка. Бо якась частина України їх сприймає, а якась частина – ні. Хоча і та, і інша ідентифікує себе українцями. Тому формула української національної ідеї повинна враховувати оце різнобарв’я. Це якщо ти хочеш побудувати єдину соборну Україну. А якщо ти хочеш зацементувати свій електорат, який проживає на тій чи іншій території, то звичайно, що ти будеш витягувати ту тему, яка близька цій території і цю тему в суспільстві продукувати. Таким чином досягаючи свої цілі. Але це ж не ціль для всієї держави.
Пряме питання: а хто ж цим в Україні займався?
“Партія регіонів” традиційно грала на російській мові, православній церкві і близьких стосунках з Росією. Цим зловживала і та ж сама “Наша Україна”, а пізніше “Блок Петра Порошенка”, а потім і “Європейська Солідарність”, яка орієнтувалась на захід України, піднімаючи тему єдиної православної церкви та української мови. Це все потрібно, але це не може бути в основі політики. Це не є ті речі, які сприймаються абсолютно єдино по всій Україні. Українська мова – потрібна, але чим більше ви будете про неї кричати, тим менше ви здобудете підтримки. Потрібно робити це так, як ми робили, – прийняли “Закон про українську мову”. І все. У всіх закладах, якщо ти хочеш працювати, ти маєш володіти українською мовою, на телебаченні і на радіо має бути присутня українська мова. Отак треба робити. А чим більше ти кричатимеш, що ти – патріот і за українську мову всюди – воно так не спрацює. Це повинно бути в основі української політики, але грамотно і розумно, так, щоб це не провокувало зворотну реакцію.
Ваше ставлення до створення міжнародної дипломатичної ініціативи “Кримська платформа”? Чи дійсно це ефективний механізм для деокупації півострова?
Я вважаю, що це дуже важлива подія. Тут треба віддати належне, що ця подія відбулася в Україні, тому що через “Кримську платформу” ми знову закцентували питання незаконної анексії Криму. А ми ж розуміємо, що основні конфлікти починаються з територіальних питань. Подивіться, Ізраїль з Палестиною нещодавно – глобальний конфлікт. Так, він в сучасному інформаційному полі швидко загубився. Але в результаті цього конфлікту загинули сотні, якщо не тисячі людей. Про цей конфлікт швидко забули, бо про цю тему ніхто не говорив. Тому коли ми говоримо про Крим – ми даємо всім зрозуміти, що це серйозне питання. Воно, з одного боку, вчергове показує, що Росія абсолютно незаконно анексувала Крим. З іншого боку, ми показуємо, що навіть анексований Крим залишається територією України. І по-третє, ми демонструємо, що країни, які приїхали на “Кримську платформу”, солідарні з позицією України в плані тиску на інші країни. Я наведу конкретний приклад: з моменту анексії Криму в міжпарламентському турнірі з футболу росіяни жодного разу не брали участь. Їх просто не запрошують – ні турки, ні поляки, ні румуни, ні італійці. Це також серйозно.
Це напевно ще й з точки зору захисту і підняття питання прав кримськотатарського населення. Наскільки відомо, зараз їх репресують. Мустафа Джемілєв часто виступає і підносить це питання на світовий рівень.
Це окреме питання. До анексії півострова кримські татари мали постійне представництво в українському парламенті і в органах місцевого самоврядування. Зараз вони позбавлені цього впливу: вони не представлені ні в Державній Думі Росії, ні в органах місцевого самоврядування. А Крим – це їхня корінна територія.
В Україні пройшла адмінреформа, зараз на Прикарпатті замість 14 районів утворено 6. Чи була ця реформа вдалою? В укрупненні районів більше плюсів чи мінусів?
Всі визнають, що однією з найбільш успішних реформ в Україні є реформа децентралізації. Чи вона ідеальна? Напевно що таки не ідеальна, і саме в частині створення нових районів були допущені найбільші помилки. Ми залишили парламент на етапі формування об’єднаних територіальних громад. Закон України про новий адміністративно-територіальний устрій, який визначив кількість районів, приймався вже новим скликанням парламенту. І мені здається, що цей закон мав би бути більше доопрацьований.
Райони повинні бути функціональними. Я наведу конкретний приклад. Ми маємо Ямницьку і Єзупільську громади. На території Ямницької є цементно-шиферний завод, який дозволяє платити до бюджету громади до 120 мільйонів тільки ПДФО, це без податку на землю. А території Єзупільської громади такого потужного підприємства немає. Що це означає? На території Ямницької громади можна отримати кращу медичну допомогу, кращі соціальні та освітні послуги, кращі культурні та спортивні послуги. А суть реформи зводилась до того, що, де б людина не народилася і проживала, вони повинна отримати однакову якість державних послуг. Держава повинна захистити людину, перерозподілити капітал і забезпечити однакову якість державних послуг для всіх людей. В цьому і є проблема. І якраз для того, щоб ці дисбаланси регулювати, потрібні райони.
До прикладу, я займаюсь дитячо-юнацьким футболом в Івано-Франківській області вже шостий рік. І я прекрасно бачу, що є багаті громади, які можуть утримати дитячо-юнацьку спортивну школу. Але є громади, які не можуть цього зробити: в них не вистачає грошей навіть на зарплату вчителям, не говорячи вже про ДЮСШ. А чим винні діти, які народилися в цій громаді? Для цього і має бути район, який має дати можливість всім діткам, незалежно, де вони народились, займатись в дитячо-юнацькій спортивній школі. Це саме стосується і медичних послуг. Якщо громада може утримувати лікарню чи поліклініку – то вона утримує. А якщо вона не має цих коштів, то куди йти мешканцям громади? Для цього є район, який всі ці послуги збалансовує. А над районним є обласний рівень, який вирішує ряд інших питань: щодо третинної ланки медицини, професійно-технічної освіти, ремонту та утримання доріг місцевого значення і т.д.
От як має будуватися система. Не досить того, що райони сформували в незрозумілий спосіб, так їх ще й позбавили повноважень. Тому я вважаю, що цей закон потребує серйозного доопрацювання. Але я за те, щоб і районні ради, і районні адміністрації наповнювати реальним змістом і реальним функціоналом.
Ви – досвідчений економіст. Коли на вашу думку малий бізнес, зокрема, і економіка країни, загалом, зможе оговтатись після кризи, зумовленої пандемією коронавірусу?
Я відношуся до тих людей, які трохи по-іншому дивляться на формулювання економічної цілі держави. Тобто замість збільшення ВВП і економічних показників, мені здається, суть економічної політики повинна зводитись до зменшення нерівності в українському суспільстві. Бо зараз саме це лежить в основі серйозного соціального незадоволення. У нас є зараз прошарок достатньо заможних людей і прошарок бідних людей. Це створює дисбаланс у соціальних відносинах. Тому ми повинні змістити акценти економічної політики. Україна насправді сильна держава і економічно потужна. Треба говорити відверто: в нас велика тіньова економіка. Багато хто каже, що це великий мінус. Не завжди це так. Якраз багато сучасних експертів зводять економічну дискусію до того, що певний рівень тіньової економіки дозволяє створити певну подушку і проходити кризи легше.
А по-друге, я якраз хочу зробити зауваження уряду. Тому що я, наприклад, не розумію, чому в нашій аграрній країні, де сільське господарство складає основу розвитку, в момент збору урожаю вдвічі виросла ціна на цукор? Чому на 70% виросла ціна на олію? Чому в нас подорожчали майже всі продукти – і то не на 10-15%? Та якщо в 2008 році росла ціна на цукор – уряд невідкладно збирався, з резерву масово видавався цукор на ринок і ціна стабілізовувалась. Держрезерви саме для цього і є. Як можна допускати такі провали? Ці продукти в першу чергу споживають соціально вразливі верстви населення. А якщо до цього додати ще й газ, який сьогодні вже коштує 21 тисячу для підприємств – це просто непідйомні речі для населення.
Основна причина – це змова на ринку. От поїдь в Польщу, там знайдеш українську олію не по 55-60 гривень, а по 37. Чому це відбувається? Бо на ринку є декілька гравців, а антимонопольний комітет і уряд абсолютно не впливають на процеси. Вони відпустили ціноутворення, кажуть, це ліберальні ринки. Та які це ліберальні ринки? Це товари першої необхідності для населення, особливо для соціально вразливих верств. Ми маємо проєкт “Соціальні магазини”, як можемо, так допомагаємо, але ж ми бачимо ціни… Має бути: раз – інтервенція, два – антимонопольний комітет. Які підстави для такого різкого підняття? Я розумію, може піднятися ціна на рівень інфляції раз на рік. Але це до 10%. А коли ціна виросла на 100%, мало того – в час, коли ми зібрали урожай, то кому ще незрозуміло, що це є змова? І при цьому є Держрезерв, і у випадку настання критичних ситуацій на ринку ціноутворення він повинен викинути цей резерв на ринок. Чому він не викидає? Хто цими питаннями займається? Я, наприклад, не чую, щоб хтось взагалі це питання обговорював – а це катастрофа на ринку ціноутворення… Чому ми мовчимо про ціну на газ і тарифи на електроенергію? Як українська економіка може рухатись?
Що потрібно позачергово зробити Україні для врегулювання економічної кризи?
Перше – це робота антимонопольного комітету, потрібно припинити змови. Пригадайте тарифні майдани, коли ціна на газ була 7 тисяч гривень. Збирались по всіх містах, сесії приймали звернення. Зараз ціна на газ для промисловості – 21 тисяча гривень. Чому всі мовчать? Уряд дуже серйозно недопрацьовує, економічний блок надзвичайно слабкий. Це я говорю абсолютно об’єктивно. Хоча є й позитивні речі. Я, наприклад, позитивно ставлюся до земельної реформи, вважаю, це буде колосальний поштовх для розвитку держави.
Але чи можуть собі українці дозволити купувати землю?
А чому не можуть? В наш час кількість угод наближається до 2000 в день. Українці стають багатшими. Якщо я можу продати свою землю – то чому цього не зробити? А це рух грошей в українській економіці, бо зараз землю можуть купувати лише українці. Чому я не маю права піти в банк, закласти свою землю, взяти кредит і посадити лохину чи яблука? Раніше я був позбавлений цього права.
Що хотіли б побажати прикарпатцям у цей непростий час?
Хочу, щоб було в нашому житті побільше позитивних, а менше негативних новин. Щоб все у всіх було добре!
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
