Михайло Савлюк. Народився в 1984 році в місті Івано-франківську. Закінчив училище №1 за спеціальністю бухгалтер. Після чого, різко змінив фахову орієнтацію й пішов вчитися на політтехнолога в Прикарпатський університет.
Чим була викликана така зміна професійних пріоритетів?
Була причина. На рахунок бухгалтера там було все логічно – я вчився в математичному спецкласі, цифри – то було моє, але десь після другого курсу я потрапив в молодіжний табір в Луквиці, де були цікаві люди (в тому числі з діаспори). Внаслідок знайомств, я відкрив для себе великий пласт політично-історичної літератури (особливо Василь Варига про дивізію «Галичина» – це були мої настільні книжки в той час). Плюс – хороший вчитель історії в училищі. Все це, в сумі, мене й зподвигло змінити фах.
І що далі?
Під час навчання в університеті три роки працював на обласному телебаченні «Галичина» журналістом, телеведучим.
А як потрапив на «Галичину»?
На другому курсі в нас був такий нецікавий предмет «ЗМІ в політичному житті суспільства» і ми відбували практику в різних засобах масової інформації міста. Покійний Орест Олексишин, коли ми прийшли на «Галичину», сказав наступну фразу, яку я запам’ятав на все життя – «Забудьте все, що ви вчили в унівеситеті, бо зараз ми будемо вас вчити журналістики». І, справді, нічого з того, що ми рік вивчали в університеті нам не знадобилося. А тоді була якраз цікава ситуація – 2004 рік, президенські вибори, телевізійна програма Корчинського-Джангірова спрямована проти Ющенка. На цьому всьому ми вчилися аналізувати політичні процеси.
Навчилися. А потім?
А потім (протягом третього-п’ятого курсів) я працював на обласному телебаченні.
В чому полягала твоя робота?
Спочатку я був кореспондентом, працював на новинах, потім приймав участь у створенні різних телепередач, а згодом з Іваном Нікітіним та Володимиром Кукурудзою працював на програмі «Вулиця» співведучим. А потім армія.
І після армії пішло віддалення від журналістики?
Після служби в армії півроку пішло на пошуки роботи і в результаті з 2009 по 2012 роки я пропрацював керівником прес-служби івано-франківської обласної організації УНП (якою керував Віктор Анушкевичус – «Версії»). Ці три роки були періодом мого становлення як прес-секретаря. Це і контакти, і навички, і досвід роботи з журналістами, і вміння писати. Це все тривало до закриття проекту під назвою УНП.
А зараз, вже більше, ніж два роки, працюю керівником прес-служби міського суду Івано-Франківська.
Це нова сторінка в житті?
Так, – цілком нова. Це – перекваліфікація! В УНП було працювати досить просто, бо я за освітою політолог. А робота в суді зобов’язує дотримуватись саме юридичних правил. Тут кожне слово має чітке юридичне трактування. А ще так сталося, що я попав на злам – зміна Кримінального кодексу. І якщо перший рік-півтора левова частка справ велася за старим Кодексом (Гаркот, Колковський), то нові справи (Коцаба, Вуйців) вже ведуться за новим Кодексом. Дуже багато що змінилося. Доводиться перевчатися, як кажуть, на ходу.
Чим відрізняється робота прес-секретаря від роботи журналіста?
Напевно тим, що робота прес-секретаря більш суха, конкретна й офіційна. Більше конкретики, але менше деталей. Мій прес-реліз не повинен бути методичкою для потенційних злочинців. До того ж, робота прес-секретаря суду є малоприємною в тій частині, де доводиться стикатися з родичами фігурантів справ. Переважно це стосується родичів обвинувачуваних. Тому що вони, переважно, не дуже задоволені, коли справа на слуху в громадськості та в преси і, відповідно, звинувачують, прес-секретаря. Були навіть випадки, що погрожували і мені особисто, і журналістам. А проклинають постійно.
А можеш щось сказати по справі Вуйціва, якого преса охрестила стоматологом-різником?
Процес ще триває – по суті, відбулося всього два засідання по справі, тому зарано робити якісь висновки. Скажу одне – адвокати Вуйціва дуже вміло вибудовують схему захисту. Він буде давати покази останнім, коли вже почує все що хто говорив. Власне, як і в справі Руслана Коцаби.
А що там з судом присяжних, про який так багато говорили?
Наразі в міському суді відбувається перше в області слухання за участі присяжних. Це справа Романа Струца, якого звинувачують у вбивстві валютника в 2009 році.
І як виглядає наш суд присяжних?
Це є два судді, три присяжних і двоє запасних присяжних.
А скільки взагалі суддів має бути в Івано-Франківську?
Згідно закону на 10 000 мешканців має припадати один суддя. Тобто в нас їх має бути 25. Але реально їх було 21. Зараз двоє патрапили під мобілізацію, то ж залишилось 19. Тому на суддів шалені навантаження. Вони іноді мають в день до 30-ти засідань.
А що по справі по забудові міського озера? Буде якась реакція суду на ті звернення до голови суду, які підписали голова виконкому ГО «Громадський форум Івано-Франківська» Дмитро Беляєв, голова ГО «Фонд захисту конституційних прав людини» Анатолій Прут, голови обласної та міської організацій політичної партії «УДАР» Володимир Стефанків і Тарас Іщенко, голови обласної та міської організацій політичної партії «Громадянська позиція» Микола Ладовський і Володимир Чорноус?
Скажімо так, коли голова суду Тарас Антоняк давав роз’яснення з цього приводу для журналістів, він, цілком слушно, зауважив, що не може визначати законність, чи незаконність судового рішення. Так само і я не можу давати оцінки. З цим буде розбиратися апеляція і касація. А що до звернення, то суд надасть відповідь у встановлені законом терміни.
З цим зрозуміло. Тепер повернемося до тебе. Не має в тебе якоїсь ностальгії за телебаченням? Не виникає бажання повернутися?
Мабуть, немає. Ні ностальгії, ні бажання повернутися. Тому що постійно потрібно рухатися вперед, набувати нових знань. Нового досвіду, нових навичок.
Тобто, в журналістику ти не повернешся?
Не хочу робити категоричних заяв. Все можливо.
Ну, тоді питання на завершення. Як прес-службі міського суду працюється з івано-франківськими журналістами?
Неймовірно легко. Ми знайшли взаємопорозуміння. Голова суду намагається відгукуватись на прохання журналістів прокоментувати те, чи інше питання. І журналісти йдуть назустріч. Присутня взаємоповага. Мені здається, що задоволені обидві сторони від такої співпраці.
Сподіваюся, що ця співпраця буде розвиватися й далі.
Аналогічно.
Розмовляв Володимир Мулик
