Ті хто застав радянське дитинство і радянську юність добре пам’ятають, що нас весь час привчали до того, що життя – це долання труднощів.
Власне, зі здобуттям Незалежності, в Україні нічого докорінно не змінилося.
Ми не могли просто жити. Нам весь час було необхідно щось там долати. Економічні негаразди, наслідки стихійних лих, високі ціни, недолугих президентів.
Тому, якщо якийсь іноземець раптом вказує нам на якийсь недолік в нашому житті, ми частіше за все дивуємося. Ми ж бо не помічали цього. Нам здавалося, що так і повинно бути.
Зараз в міському парку повідкривалося багато так званих літніх кафе. Там вас нагодують шашликом, чебуреком, салатом, картоплею-фрі, напоять пивом, чаєм, кавою, горілкою і, можливо, пригостять ще чимось.
І ми всім задоволені. До тих пір, доки не влізає якийсь іноземний приятель і не вказує нам на те, що жоден з цих закладів не має власного туалету.
Нє, ну ми ж бо звикли до того, що життя штука непроста і тому цілком вдовольняємося платним туалетом, до якого треба пройтися. Ми навіть сприймаємо це як своєрідний бонус до сервісу. Безкоштовна прогулянка міським парком – чим не винагорода?
Але мій розпещений європейським сервісом іноземний приятель задає цілком логічне питання – чому він, заплативши за пиво та їжу, ще повинен кудись іти та платити додаткові гроші, щоб скористатися туалетом. Де біотуалети при кожній кнайпі? – цілком слушно цікавиться він. А дійсно – де?
Тобто, наявність біотуалетів біля кожного закладу громадського харчування в міському парку виглядало б доречним. Щоправда, це підриває економічну складову двох наявних в парку платних туалетів. Але чому мене, як мешканця, міста мають турбувати такі дрібниці.
