Скорий: спогади 92-річного зв’язкового УПА, засланого під сибірську тайгу

В редакцію Версій неквапливо заходить Степан Васильович Прийма. Навіть в поважному 92-річному віці він не залишається осторонь боротьби за українську національну ідею.

Все його життя – як книга правдивої історії національно-визвольної боротьби, яку невпинно вів український народ в першій половині ХХ століття. Це ще одна сторінка “історія нескорених” – героїв, які знають ціну свободі, і досі щодня готові стояти за неї і за самостійну Україну.

Вже в 15 років він став зв’язковим УПА Янівського повстанського округу.

“Мені доля стелила шляхи під окупаційними режимами, в боротьбі за самостійну Україну, та в сибірській неволі. Ми боролися за Україну, але нині не пом’януті нею”, – розпочинає свою розповідь ветеран ОУН-УПА.

Задовго до його народження за свою національну ідентичність були вбиті мадярами обидва дідусі Степана Васильовича – Микола Галичанівський та Тимофій Прийма.

“Це було в 1914 році, через наші Зушиці* якраз проходила лінія фронту. На горі окупувалися мадяри, а внизу – російські війська. І вже тоді російська армія провокувала мадярів, роздаючи на їхніх очах нашим жителям то пласти сала, то інші харчі. І коли мадяри взяли село штурмом, то зігнали всіх чоловіків на площу. І перекладач-поляк кожного питався: “Хто ти є?”. І кожен відповідав: “Я – русин”. І всіх, хто так відповів, мадяри забрали і повісили в сусідньому селі – так наших українців знищували за національною ознакою. І коли я був малий, мене за руку водили на то село на ту велику могилу”, – згадує Степан Прийма.

*Зушиці — село в Україні, у Городоцькій міській об’єднаній територіальній громаді Львівському районі Львівської області

В цей час батько, Василь Прийма, воював на італійському фронті. Однієї ночі в Альпах потрапив під лавину. На щастя, йому вдалося врятуватись, хоча і мав зламану ногу в двох місцях. Він довго лікувався в Інсбруку, але після повернення у 1918 році відгукнувся на клич сотника Вітовського і пішов боронити Львів від поляків. Василь Прийма був зарахований у 150-тий вартовий курінь, охороняв склади зброї біля залізничного вокзалу. Згодом потрапив до польського полону.

“Але його тримали не як полоненого, а відразу у в’язницю Бригідки відвезли. Там нещадно били дротяними нагайками, так що на спині живого місця не було. А після того, як він ще й захворів на тиф, то вже думав, що там в Бригідках і загине. Допоміг його врятувати управитель фільварку в нашому селі. Він запряг коней і поїхав по батька до Львова. Взяв його на поруки і повернув додому – під опіку польської жандармерії. І так наша родина з початку польської окупації і аж до 1939 року була під постійним суворим наглядом жандармів”, – розповідає ветеран.

В цей час на Галичині були “темні часи”

“Після Першої світової війни ми мали велику кризу – поляки під’юджували українців на постійні конфлікти. Але коли в 1929 році постала Українська організація націоналістів – на села прийшли молоді освічені хлопці і дівчата. Вони постворювали хорові гуртки і почали ставити вистави. З ними їздили між селами і так почали об’єднувати людей. А в читальні Просвіти, де мій батько був головою, збиралися всім селом слухати Кобзаря”, – згадує Степан Прийма.

Так в серцях галицької молоді почали плекати українську національну ідею, тому юні хлопці і дівчата без вагань вступали до лав ОУН та УПА.

“Спочатку зв’язковим працював старший на два роки брат Ярослав. Він отримав псевдо “Сміливий”. Я добре пам’ятаю період на зламі 1944-1945 років, коли більшовицький режим почав широкий наступ на український визвольний рух, застосовуючи жорстокий терор проти українського селянського населення. На теренах тодішнього Янівського району (нині смт Івано-Франкове –ред.) Львівської області не було постійних сил УПА, щоб зупинити терор. Але майже в кожному кущі району були малочисельні боївки. Така боївка “Галайди-Сави” діяла і в нашому кущі. Проте ворожі сили були у два три рази більші і укомплектовані вчорашніми партизанами і фронтовиками. Лише навесні 1945 року тереновий провід ОУН організував кущовий відділ самооборони під командуванням сотника “Крука”, чисельністю 35 вояків. Третина відділу була з дивізійників, а решта отримали належний військовий вишкіл та комплект озброєння і обмундирування. У цей відділ після вишколу був скерований мій брат Ярослав. А у відділ зв’язку на місце брата за розпорядженням Проводу ОУН надрайонного “Хмари”, кущового “Заяця” та командира боївки СБ “Підкови” скеровано мене під псевдонімом “Скорий”, – згадує початок свого шляху в статусі зв’язкового УПА Степан Прийма.

Тоді були важкі часи для родини – бо рік перед тим у 1943 році помер батько.

“Ми опинилися у важкій скруті. Нас новий більшовицький режим обложив великим контингентом зерна* з 5,5 гектара. Треба було орати, сіяти, збирати, молотити ціпами та возити кіньми в район здавати. Але ще більша скрута, що передувала, була у боротьбі з новими окупантами. Під час мого призначення, мати впала на коліна перед кущовим – далеким родичем Василем Пирогом на псевдо “Заяць”, і жалісно сказала: “Василю, вбережи хоч меншого“. Відповідь була звичайна: “Цьоцю, не турбуйтесь, він буде під моїм наглядом”. А попереду були дороги різні: денні і нічні, навіть засніжені по коліна, та всюди чекала небезпека. Але боротьба за самостійну Україну, в якій на моїх очах загинув цвіт української нації, не в силі була зупинити ніяка скрута, бо стало переді мною питання: ХТО, ЯК НЕ Я?”, – відмічає Степан Васильович.

*Контингент зерна – добровільна в лапках здача зібраного зерна з певної території органам влади СРСР

Тим часом у Зушицях, де було всього 75 дворів, розширювалась сітка ворожої агентури.

“Особливо від тих односельчан, які повертались з Німеччини у 1944-1945 роках і проходили реєстрацію у районному НКВД. Але з появою відділу “Крука” всі більшовицькі операції в селах припинилися. Народ відразу звільнився від пут страху – всюди було чути тільки сотню “Крука”. Відважний провідник прославив себе не тільки серед свого населення, але і серед поляків-колоністів в селі Затока. Поляки тоді говорили: “Кеди Крук в нас – ми безпечни”.

І поляки дійсно казали щиро, бо потім довели це на ділі.

“В кінці вересня 1945 року я від свого села Зушиці супроводжував по зв’язку три дівчини від Крайового проводу ОУН на зустріч з надрайонним проводом ОУН Хмарою у село Добростани. Видно, вони мали важливі документи передати, бо всі три були озброєні – кожна мала наган і гранату. І коли ми вийшли від Зушиці на роздоріжжя, в мене з’явилось таке дивне відчуття – що не потрібно йти дорогою на Затоку, де була німецько-польська колонія. Хоч я тією дорогою завжди ходив і певно кожен камінець там знав. Я вже чув неодноразово, що в селах діє більшовицька агентура НКВД, тож нам довелося петляти ярами та низинами. Тому ми вийшли до Затоки з боку річки Верешиця – на краю поля, де поляки якраз копали картоплю. І саме в цей час в селі почався шум, ґвалт – на Затоку налетіли енкаведисти – мабуть, за нашими душами. Це зрозуміли поляки. Вони швиденько забрали від дівчат сумки та засипали їх картоплею. Поміняли одяг і дали нам мотики, і ми всі одностайно приступили до роботи. Через декілька хвилин з боку села на пагорбі появився військовик з біноклем, зупинився, оглянув все навколо і повернувся в село. Через якийсь час в селі все стихло. Найактивніша пані, яка дуже нас оберігала, пішла в село, там усе розвідала, прийшла і сказала: “Мохов юж нема, поєхалі до Янова”. Так ми були врятовані поляками, з великою вдячністю з ними розпрощалися та подалися на Добростани.

В той час УГКЦ була зі своїм народом, який боровся за свою національну ідею. Церкви по селах були майже весь час відкритими.

“В селі Добростани дорога до надрайоного “Хмари” проходила якраз попри відкриту церкву, в яку ми мали обов’язково зайти згідно настанови зв’язку. Дівчата в церкві впали на коліна і щиро молилися, а я отримав тайно по зв’язку інформацію про можливість зустрічі з “Хмарою” в другій хаті за церквою. Я сам до “Хмари” ніколи не заходив – мене завжди зустрічали два його охоронці – “Кавка” і “Комар”, які вже знали про напад більшовицьких червонопагонників на Затоку”.

*В другій половині серпня 1950 р. радянські органи посилили протиповстанські операції в Івано-Франківському (Янівському) районі з метою ліквідації окружного проводу ОУН Львівщини, на базі якого міг перебувати (і перебував у той час) крайовий провідник Осип Дяків-«Наум». В ніч з 27 на 28 серпня оперативно-чекістська група Управління МГБ за агентурними даними в с. Добростани провела операцію під керівництвом старшого оперуповноваженого відділу 2-Н УМГБ майора Якушенка. В 3.00 на один з нарядів у господарстві Катерини Кулик натрапили трьох підпільників. В перестрілці один підпільник був убитий, двоє інших втекли. Один з них — районний референт СБ ОУН Городоччини Григорій Максимович-«Хмара» — був важко поранений, сховався в господарстві місцевого мешканця та підірвався гранатою

Вартових “Кавку” і “Комара” Степан Прийма знав ще з часів служби брата Ярослава.

“Вони в нас вдома криївку робили на 10-12 чоловік, які переходили в Польщу. Прямо в нашій стайні на стриху між сіном і соломою був такий лаз, який був зв’язаний з криївкою у підземеллі. А з підземелля був вихід серед черемх. Я не раз зустрічав тих людей, які в криївці чекали, деколи і по кілька днів. Здебільшого то були офіцери, завжди добре одягнені і добре озброєні. Я часто їх проводив до затоцьких лісів”, – додає ветеран.

А потім вночі 22 жовтня 1947 року всю родину заарештували.

“Мене, матір і п’ятеро менших, червонопагонники НКВД розбудили, загнали в кут в хаті і так тримали до обіду голодних та жорстоко покривджених. В обід підводою завезли дітей до сусіднього села Цунів, а ми з мамою поруч йшли пішки. А під вечір вантажівкою привезли на залізничну станцію Янова. Там нас завантажили в товарні вагони, як непотріб, і повезли в Сибір на вічне поселення, як бандитів бандерівців. За брата Ярослава, який був мобілізований в Українську Народну Самооборону, а восени 1945 підступно був схоплений червонопагонниками НКВД і замордований в тюрмі. Засудили його посмертно на 10 років із конфіскацією всього майна.
Везли нас під строгою охороною НКВДистів азіатського походження. За всю дорогу єдине, що вони нам дозволяли, це на деяких станціях напитися води – відправляли когось одного і він приносив відро води на весь вагон. Добре, що вдома на станції нам встигли закинути мішок гречки і пів мішка пшениці, а потім ще сусіди кинули дві буханки хліба і одну гуску. І це було єдине, що ми мали на всю нашу велику родину”, – згадує кількатижневу поїздку Степан Прийма.

Проте, за його словами, і серед росіян були не раз людяні вартові, які дивились трохи крізь пальці. Це допомогло їм вижити – і в дорозі, а потім і на спецпоселенні.

“Привезли нас до Сибіру, і зимою в 50-градусний мороз завели за колючий дріт. Там разом з роздягненими полоненими німецькими вояками ми будували бараки – на мерзлій, покритій снігом землі”, – такими були перші місяці родини в Кемеровській області.

Навесні поселенців відправили в місцеві колгоспи.

“У квітні в 20-градусний мороз всіх старших людей та багатодітні родини привезли в центр табірної зони Анжеро-Судженська*, на станцію Яя. Тут на колгоспному ринку голови місцевих колгоспів вибирали собі робочі руки. А нашу родину ніхто не брав – то ж п’ятеро малих дітей. Наймолодшій Оксані було шість років тоді. Врешті забрав нас голова колгоспу села Сергіївка, завіз він нас під саму тайгу за 55 кілометрів від станції Яя, та помістив в стару закинуту дерев’яну однокімнатну халупу. Тут були тільки нари з кругляків, покриті травою, та велика піч. Залишив нас без жодних засобів існування. Від’їжджаючи, голова колгоспу сказав, що в його коморі харчів немає”, – розповідає далі пан Степан.

*Анжеро-Судженськ (рос. Анжеро-Судженск) — місто обласного підпорядкування в Кемеровської області.

Та ніч була для всієї родини дуже тривожною.

“Голодні діти почали гірко плакати, а мама попросила заспокоїтись, помолитися і лягати спати. Але нас не покинула Божа благодать, бо через якийсь час хтось постукав у двері. До хати ввійшла жінка, яка принесла миску картоплі в мундирах, миску квашеної капусти, палянички з тертої картоплі з мукою і збан молока. Її до нас відправив чоловік, він був полонений у 1914 році під Перемишлем росіянами і засланий в Сибір. Тут він і одружився з цією жінкою. Сам він не міг до нас прийти, бо на той час захворів”, – пригадує ветеран.

А наступного дня сталася справді дивовижна історія.

“Ніч минула. А на ранок я пішов до колгоспної контори, втім почув те ж саме: харчів для вас нема. Там молодий бухгалтер порадив зайти в магазин, де продають хліб вчителям та лікарям, може ще залишилося щось непродане. Але полиці були порожні. Дорога від магазину проходила попри пекарню, а звідти з вікна виглянув чоловік в білому халаті. Він мене спитав: “Звідкіля вас привели?”. Я відповів, що зі Львова. Він одразу ж голосно гукнув: “Подожди!” і вибіг до мене з буханкою хліба в руках. Він обіцяв, що тепер я кожного дня зможу купити хліб в магазині. А потім розповів, що свого часу теж був у полоні у Львові, і там його врятували від голоду варені в мундирах картоплини, які небайдужі львів’яни кидали через стіну.

І тут я пригадав свого вчителя Василя Пачовського з Першої Української гімназії, в якій я навчався в 1943-1944 роках. Тоді ми переносили німецьку окупацію. В місті була харчова криза, все зерно в людей забрали, то люди по ночах на жорнах терли те, що змогли приховати. Так і виживали. Нам, студентам, давали на обід горнятко зупи і ложку вермішелі або картоплі. І завжди під час обіду Пачовський нам нагадував, що в таборі на Цитаделі гинуть з голоду полонені червоноармійці, між ними є і українські східняки. Тим, хто був з села, вчитель радив: варіть картоплю в мундирах, пробирайтесь поодиноко по залісненій обочині гори до муру Цитаделі і перекидайте картоплю всередину. Тож так вийшло, що цей пекар, якого можливо я врятував від голодної смерті у Львові – він врятував нашу родину”, – зі сльозами на очах згадує “спецпоселенець”.

Спочатку родину ігнорували і боялися, як бандитів-бандерівців. А коли цей пекар розповів по селу історію свого порятунку в Цитаделі – відношення майже одразу змінилося.

“І люди почали нам приносити молоко і підгодовувати. А потім нас пожаліли місцеві мешканці Шопіни і забрали з тієї халупи до себе. Ми спали в них на підлозі. А згодом ми отримали дозвіл на переїзд до села, де були наші односельчани. Там вже було легше”, – розповідає далі пан Степан.

Спочатку працював трактористом за миску баланди, а взимку задарма ремонтував трактор. Мама тим часом ходила “околками” (залиті водою впадини на полі), де росли чорні порічки, збирала їх і носила за 5 кілометрів на станцію продавати. З цього вже могла купити хліба дітям.

Згодом отримав дозвіл на працю у вугільній шахті. Це дало можливість забезпечити родину матеріально і отримати вищу освіту під час хрущовської відлиги. Щоправда, не обійшлось і без перешкод з боку КДБ.

“Коли в гірничому технікумі мені, як відміннику, дозволили вибрати місце практики, а дуже хотів у Львівсько-Волинський басейн. Проте потрібно було від КДБ отримати маршрутний лист на проїзд залізницею, як репресованому. За це я мав стати “червоним вухом” для них. Але я не погодився, щоб мене зробили стукачем. “Тебе института не видать, как своих ушей”, – крикнув тоді почервонілий, як індик, головний кадебіст”, – пригадує пан Степан.

Захистив від тієї скверни на той час 29-річного Степана Прийму батько знайомого студента з технікуму – колишній начальник КДБ Шугаров.

Зі вступом до Томського політехнічного інституту справді виникли проблеми. Того року туди вступали 12 галичан, але наприкінці серпня повідомлення на навчання отримали тільки одинадцятеро. Врешті допомогла колишня репресована, секретар механічного факультету Марія Люшкова. Вона розповіла про історію з КДБ ректору і той взяв перспективного студента на навчання. Інститут Степан Васильович закінчив успішно і повернувся в Україну.

“Все це була Божа благодать: “Люби Ближнього свого, як самого себе”. Кожний народ під наглядом Бога. І якщо народ стає в часі загибелі – Божа поміч йому одразу прийде. Обов’язково Бог посилає своїх людей для порятунку. Україну врятував Шевченко. Він написав історію України, філософію буття українського народу за тисячу років. А в нас, в Івано-Франківську, навіть гідного пам’ятника Кобзарю нема!“, – відмічає Степан Прийма.

На думку ветерана ОУН-УПА сьогодні для побудови своєї національної держави, українцям бракує перш за все своєї національної ідеології. А коли держава не має своєї власної ідеології, їй нав’язують чужу, що ми і маємо сьогодні.

“Українська молодь вже 30 років живе в незалежній державі без національної ідеології і державної політики національного захисту, у великій корупції, віддалена від національно-духовного стержня, без українського національного світогляду”, – відмічає ветеран.

Свого часу, щоб бути ближче до сучасної молоді, Степан Прийма ініціював створення ГО “Спілка національного захисту”.

Проте зараз, на схилі літ, йому важко одному займатися розвитком громадської організації, тож він шукає активних молодих націоналістів, яким не байдужа доля України.

“Нам пора об’єднатися навколо української національної ідеї”, – резюмує Степан Прийма.

Відео-версія:

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!