рекламний банер
рекламасоціум купити квартиру івано-франківськ знижка

Учасник АТО з Івано-Франківська Андрій Фармуга: “В сучасних війнах однозначної перемоги не буває”

рекламалевада купити квартиру іф
рекламний банер акварелі купити квартиру івано-франківськ

Farmyga_Andriy

Для кожного учасника українсько-російської війни життя ділиться на “до” і “після”. Що в Андрія Фармуги було “до”?

До війни я очолював молодіжну громадську організацію “Спілка молодих політологів України” в Івано-Франківській області. Ми працювали зі студентами політологами, з міжнародниками, з журналістами. Паралельно я долучався до різноманітних громадських проектів. А потім був Майдан…

Розкажи про це?

Спочатку я долучився до громадських акцій в Івано-Франківську, а згодом поїхав в Київ. Там я, разом з Ольгою Богомолець займалися службою медиків Майдану. Я виконував обов’язки прес-секретаря, комунікував з пресою, вів сторінки в соцмережах, інформував про роботу медиків, про їх потреби. Повернувшись в Івано-Франківськ, я вже тут, на місці, продовжував свою громадську діяльність. А потім почалися події в Криму.

І що ти зробив?

Було зрозуміло, що війна може розпочатися в будь-яку мить. Як кажуть, – в повітрі пахло порохом. Оскільки я вже проходив строкову службу, то, вирівши не чакати доки мені прийде повістка, я пішов у військомат. Я пройшов медкомісію, але в першу хвилю мобілізації не потрапив. Тоді я дочекався другої хвилі, пішов безпосередньо до воєнкома, пояснив йому ситуацію і, буквально за декілька днів, мені зателефонували і повідомили, що я повинен з речами з’явитися в обласний військомат.

Тобто, виглядає так, що ти доброволець, але не добробаті?

Я навіть не розглядав можливість піти в добробати, тому що, як політолог, я розумів, що як-не-як, та все ж існують збройні сили України і це офіційна структура. Звичайно, ЗСУ тоді перебували в жалюгідному стані, але моя думка була наступна – якщо ти хочеш мати достойні збройні сили, то ти не повинен йти в добробати й критикувати збройні сили, а, навпаки, повинен йти в збройні сили та міняти щось зсередини. Тому я пройшов всю цю офіційну процедуру. Хоча, дійсно – все це було добровільно. Ніхто мене туди силою не тягнув.

1_

Тобто, була можливість уникнути?

Напевно. Але я навіть не розглядав такий варіант.

“До” ми розглянули. А що “після”?

За кількамісяців до демобілізації, я почав задумуватися над тим, цим буду займатися далі. Відбулася переоцінка цінностей. Багато речей, якими я займався до війни, виглядали мілкими, а політика, взагалі, викликала огиду. Я думав створити ветеранську спілку, розробив логотип, розробляв статут, але виявилося, що таких спілок вже є кілька на область. То ж, повернувшись, я зрозумів, що створювати ще одну – це не варіант. Навпаки -потрібно докласти зусиль до об’єднання вже існуючих спілок, тому що принцип “розділяй та владарюй” ніхто не відміняв і було зрозуміло, що “атошників” рано чи пізно будуть використовувати в різних цілях – меркантильних, політичних, тощо. Тому було зрозуміло – єдине, що може від цього врятувати, це максимальне об’єднання.

1

Насправді, простий обиватель, яким є, наприклад, я, вважає, що  в нас в області існує одна спілка ветеранів АТО, і одна в місті. Це не так?

Якщо взяти в масштабах області, то їх налічується більше двадцяти. Це наша українська біда – де два українця. там три гетьмани.  В зв’яку з цією ситуацією, я намагався донести до хлопців свою позицію – якщо не об’єднуватись, то нічого доброго не буде. Єдиний варіант, який вдався в даній ситуації – це створення обласної асоціації, яка є своєрідним координаційним органом, куди входить сімнадцять районних та міських спілок ветеранів АТО. Її очолює Тарас Шпук. Це, як на мене, позитивний крок.

Чи не є надмірна кількість ветеранських спілок проблемою?

Безперечно, що є. Хлопці. повертаючись з війни, намагаються в цьому всьому розібратися і не можуть. Вже цей сам факт їх насторожує й вони залишаються поза процесом. Втім, ветеранські організації, при правильній побудові, є дуже вагомим інструментом для відстоювання прав ветеранів. Суспільство, насправді, має дуже велику довіру доветеранів і розглядає їх, як докомотив якихось змін. Людину, котра пройшла війну, залякати чимось досить важко і ці люди могли б робити позитивні зміни.

Залякати важко, але легко розчарувати. Багато з тих, хто повертається, говорять про те, що вони не воювали за таку Україну з якою стикаються після повернення. І русифікація посилась, і рівень життя впав в рази. Багато хто просто оформляє документи на виїзд закордон.

Спочатку скажу лише за себе. Я, коли демобілізувався, то те, що я побачив, мене надзвичайно розчарувало. Але моя думка була така – зрозуміло, що країна, в якій йде війна, однозначно не може бути успішною ні в економічному, ні в політичному плані.

Але, в того ж обивателя, виникає питання – війну ніхто не оголошує, тому, юридично, її немає. І наступне – під час війни тарифи не підіймають. Але,оскільки офіційно війни немає, то можна…

Мені здається, що такі речі використовуються, як маніпуляції в політичній боротьбі. І використовується, також, факт дуже низької політичної освіти населення.

Зрештою, в цілому світі пересічні громадяни не можуть похвалитися високим рівнем політичної освіти. Пересічні громадяни оцінюють навколишнє з точки щору своєї кишені. А кишеня українця дірява.

Абсолютно вірно, але в країні, де йде війна, падіння рівня життя населення річ цілком прогнозована. Це об’єктивна реальність…

Мені здається, що якби й влада, разом з населенням, затягувала паски, то в населення було б розуміння. Натомість ми бачимо, що влада (в тому числі й франківська) підвищує собі зарплату в три-чотири рази, кидаючи населенню кістку в розмірі 10%, які все одно з’їдає податок. То для кого війна?

Безумовно, це є аргумент. Але, якщо глянути трішки глибше, то проблема українців не в тому, що є олігархи та корупціонери, а в тому, що практично будь-хто, опинившись на їхньому місці, використав би це для особистого збагачення. І, власне, більшість населення хоче опинитися на цьому місці.

Це – припущення…

Так, але в моїй фантазії воно має право на життя. Тим більше, що в нашій історії ми неодноразово бачили, що змінювалась не система, а люди й це подавалося, як панацея, коли замість “васі” прийде “пєтя” і все буде гаразд. Але приходить “пєтя”, бачить ті можливості, котрі відкриваються перед ним, і не може втриматися. Сутністю людини є цілком природнє бажання покращити своє життя, своєї родини, своїх дітей і т.д. Інша справа, що в країнах розвиненої демократії запобіжником цього є сама політична система, котра максимально закриває такі можливості.

Щоб вибудувати таку систему потрібна була політична воля. Чи є така політична воля в Україні?

Можемо зробити висновок, що в Україні є політики, але дуже бракує державного діяча.

В Україні й політичні партії відсутні в тому форматі, який прийнятий в цивілізованому світі. Чи можливе в таких умовах  виникнення державного діяча?

Насправді, наша держава розвивається. Дуже повільно (значно повільніше, ніж нам би хотілося), але з досвіду спілкування з іноземцями я бачу, що вони бачать позитивні зміни.

При їхніх грошах тут взагалі можна рай побачити…

А нам притаманно бачити напівпорожню склянку, в той час, як вона напівповна. Не буває так, щоб лягти спати в поганій країні, а прокинутись в хорошій. Це – фантастика. Не варто забувати, що в країні війна, що привело до валютного дисбалансу, до відтоку капіталу і так далі.

А чи не виникає в бійців, які демобілізовуються, відчуття, що вони воювали не за ту Україну, коли вони, повернувшись, бачать це все?

Навесні я мав нагоду з проектом “Побратими”, в якому я задіяний (це проект психологічної реабілітації військових розроблений Дітте Марчер з Данії) проїхатися практично по всій лінії фронту, починаючи від Маріуполя, закінчуючи станицею Луганською. Наша мета полягала в тому, щоб зустрітися з хлопцями, які готувалися до демобілізації, для того, щоб їх трішки “заземлити”. Бо їх очікування там, при поверненні в цю жорстоку реальність, негативно впливають на кожного бійця. Розчарування “за що я воював?” і тому подібні речі. То ж ми хотіли бодай трохи згладити це їхнє “приземлення”, після повернення.

А чи не впливає негативно на бійців оце, здавалось би, штучне затягування війни? Всі ці мінські домовленості, відведення військ…

Я задавав хлопцям з різних підрозділів (і добровольчих, і ЗСУ) одне питання – як, на їхню думку, повинен закінчитися цей конфлікт. Звучали дві основні версії, котрі суперечили одна одній. Перша – тут залишилися одні сепаратисти, всі нормальні люди з цих територій виїхали, обнести парканом і забути. На зустрічне питання, чи, мовляв, ви готові цю територію віддати, одразу йшло заперечення – як віддати, це ж наша українська земля. Тобто, все це свідчить про те, що простого рішення немає. Тим паче у випадку, коли цю війну затіяла Росія на чолі не з президентом-політиком, а президентом-представником спецслужб, який мислить категоріями спецоперацій. Тому політичні компроміси в цій ситуації неможливі. Україна, насправді, пішак у великій геополітичній грі і сподіватися, що перемога буде за пішаком, наївно.

Тобто, перемоги не буде?

Дивлячись, що вкладати в це поняття. Фізичне повернення територій? Дуже ймовірно, що так і буде. Порозуміння між людьми, котрі були по різні боки лінії фронту? Це навряд чи. Тому ми не можемо категорично заявити – перемога чи поразка. В сучасних війнах однозначної перемоги не буває.

Продовжуючи тему “Побратимів” – чи готове українське суспільство до співжиття з людьми, котрі повернулися з війни? Мова йде про пост-травматичний синдром, який в більшій чи меншій мірі присутній в кожного з тих, хто пройшов війну?

Насправді, проблеми з пост-травматичним синдромом загрожують нам не так зараз, як через роки, коли вони проявляться. Дітте Марчер, яка більше двадцяти років займається саме цією проблематикою  і працювала з ветеранами в сімнадцяти країнах світу (зокрема і з усіма сторонами югославських війн) стверджує, що проблема з ветеранами загострюється через десятки років. Наприклад зараз у Великобританії постала проблема з ветеранами фолклендського конфлікту, який був у 1981 році. Тобто, – пост-травматичний синдром, це не те, що видно завтра. По собі скажу – я коли повернувся, то не міг спати нормально – мені снилися жахливі речі, я був надзвичайно вибуховий – будь-яке слово чи дія, або моя інтерпретація того, що відбувається, одразу спонукало мене на агресію, надзвичайно важко було стримати емоції. Але, пройшовши тренінг, отримавши сертифікат і вже сам працюючи з демобілізованими я дізнався, що всі такі прояви, якщо вони тривають до півроку – це нормально. Це якраз той період часу, який потрібен нашій нервовій системі, щоб розкласти все по поличкам після отриманого на війні стресу.

А чи охоче йдуть демобілізовані на ці психологічні тренінги, адже багато хто не хоче визнавати в себе психологічних проблем?

Я скажу, що більшість не хоче. Більшість вважає, що їм це не потрібно. В нашому суспільстві психолог та психіатр для багатьох поняття цілком тотожні. Досі побутує думка, що коли людина звертається до психолога, то з головою в неї не все в порядку. У нас до війни цієї психологічної культури взагалі не було. А події Майдану та війни якраз підняли актуальність цієї теми. Втім, недовіра до інституцій психологів все одно залишається. Тому в хлопців, які повертаються, думка приблизно така – як я, крутий мужик, який пройшов війну, буду йти й комусь плакатись в жилетку. Тобто, вони одразу займають таку захисну позицію. Зі мною, мовляв, все в порядку, можливо в когось з хлопців і є проблеми, але не в мене.

Як це переламати?

Власне, чому я вибрав проект “Побратими”? Тому що там працює принцип “рівний-рівному”. Бо якщо є недовіра до психолога, то, натомість, є величезна довіра ветерана до ветерана. Система така – якщо взяти ветерана, дати йому інструментарій, щоб він впорався зі своїми проблемами, пропрацював свою травму, то він буде найкращим прикладом для інших. А маючи довіру від інших ветеранів, він легше увійде в контакт і йому швидше довіряться, ніж навіть якомусь професору-світилу психології. Практика показала, що це працює.

Але, судячи хоча б з конфлікту, який виник між міською владою Івано-Франківська та ветеранами – в суспільстві загалом, і у влади зокрема (і не лише міської) немає повного розуміння ветеранів війни?

З боку влади немає повного розуміння того, що ветерани – це зовсім інші люди, що в них є отой оголений нерв і небезпечний набір отих якостей про які я згадував, і конфлікт з ними може мати дуже важкі наслідки. Бо якщо з одного боку є людина, котра не хоче слухати, а з іншого боку людина, яка впевнена, що її не чують, то конфлікту в даній ситуації не уникнути. Мені здається, що кожному потрібно зробити крок назад. Той факт, що мер вибачився (якщо це дійсно щиро, а не тому, що йому підсказали) то це дуже добрий вчинок. Це якраз і є отой крок назад. Можливо прийшло якесь усвідомлення, що мова йде про ветеранів і потрібно мати до них більше поваги.

Співпраця краще від конфліктів?

Безумовно. Я завжди кажу хлопцям – друзі, як би не було, але коли ми захищали Україну, то ми, опосередковано, захищали й цю владу. Тому потрібно шукати точки дотику, які безперечно існують, а не шукати конфліктів. Треба кооперуватися і щось разом робити. Гадаю, що оцей ентузіазм з боку ветеранів плюс людські, фінансові та решта ресурсів, котрі має влада, здатні створити можливість робити Україну кращою та рухатись вперед.   

 

рекламний банер акварелі купити квартиру івано-франківськ

Допоможіть добровільним внеском українським журналістам

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!

Ще новини

Сучасний громадський транспорт замість заторів: як в Івано-Франківську впроваджують сталу міську мобільність

Євросоюз профінансував для Івано-Франківська нові тролейбуси з автономним ходом. Завдяки цьому місто може розширювати присутність громадського транспорту на дорогах без будівництва нових контактних ліній і запускати електротранспорт у райони, де…

ПЕРЕГЛЯНУТИ
В Івано-Франківську оцифрували найстарішу будівлю міста: костел Пресвятої Діви Марії можна побачити в 3D

В Івано-Франківську оцифрували найстарішу будівлю міста: костел Пресвятої Діви Марії можна побачити в 3D (відео, фото)

У центрі Івано-Франківська є будівля, яка пам’ятає ще часи магнатів Потоцьких і барокового міста-фортеці. Колишній костел Пресвятої Діви Марії – найстарішу кам’яницю міста й нинішній Музей мистецтв Прикарпаття – перенесли…

ПЕРЕГЛЯНУТИ
дерматолог Людмила Русин

Акне – не просто прищі: дерматолог з Івано-Франківська Людмила Русин про причини, міфи і лікування, яке не варто відкладати

Акне досі часто сприймають як тимчасову дрібницю чи «підліткову історію», яку треба просто «перерости». Лікарка-дерматолог, косметолог Людмила Русин пояснює, чому акне є хронічним захворюванням.

ПЕРЕГЛЯНУТИ