Франківець Назарій Кішак – командир зведеного підрозділу у складі 153 бригади ЗСУ. Сьогодні його підопічні тримають харківський напрям і воюють під Курськом. Майже два роки «Шериф», саме за таким позивним знають Кішака на фронті, був командиром окремого кулеметного взводу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
В авторському проєкті «Хто в нас нині» редактор Версій Микола Грабовецький поспілкувався з Назарієм Кішаком про майбутнє України, і те, яким би його хотіли бачити хлопці-військові, які щодня ризикують життям. «Шериф» розповів про свій бойовий шлях, про те, з якими воїнами краще воювати і кого відбирають в підрозділ. Окремо наголосив на необхідності переходу на українську мову та важливості віри і підтримки військових.
Інтерв’ю записувалось в одному з командних пунктів на Харківському напрямку в розпал наступальної операції ЗСУ в Курській області рф.
Один з найсильніших підрозділів
В перший день війни ми зібрали свою команду в обласній філармонії, і за декілька днів вже виїхали на війну. І формували-формували підрозділ. Зараз він один з пріоритетних і сильних підрозділів, на які покладаються не лише головнокомандувач, а й вищі керівники.
Обстановка завжди важка. Противник завжди кидає свої сили, завжди лізе, проводить бойову роботу на всіх напрямках. Звичайно, що ми знаходимо, знищуємо. Дуже велика кількість противника зараз уражена завдяки якраз FPV-екіпажам, завдяки тому, що працює БПЛА-розвідка, велика розвідка, завдяки тому, що є крила. Ми бачимо, передбачаємо, аналізуємо, можемо проводити якісь дії наперед, готувати відбиття атаки, проводити свої маленькі, але штурмові дії.
Війну цього чи наступного року ми закінчимо
Мій підрозділ має відношення до практично цілої лінії (в Курській області – ред.), де йдуть бойові дії. І всюди, де потрібна вогнева підтримка, де потрібна правильна розвідка, де потрібні сили і підкріплення, ми прийдемо обов’язково на допомогу, зробимо будь-яку поставлену задачу.
Але люди дуже сильно розслабились. Мені дуже неприємно чути… Мені недавно телефонувала одна людина і каже: «В нас стільки москалів на Стометрівці». Тобто ми зараз воюємо вже третій рік повномасштабної війни, не говорячи про «неоголошену війну», яка тривала більше, як 8 років. І ми зараз прийшли до того, що пішло перенаселення. І замість того, щоб нам допомагати, люди там собі купують великі маєтки і так далі. Це проблема, яка настає після воєнного часу. Тому що війну цього чи наступного року ми закінчимо. І обов’язково буде перемога. Якщо не фізично, то дипломатично. Але я впевнений, що війна йде до завершального етапу. Наша задача зараз – зберегти по максимуму людей, які дійсно свідомі і щирі патріоти, які пішли найперші воювати.
Підтримка важлива
Все важко, але я вже звик. Багато людей допомагають відновлюватись. Я спілкуюся з духовними наставниками, з отцем Іваном Рибаком спілкуюсь дуже часто. Його SMS-ка «В молитві разом» кожної неділі – реально дійсно надихає. Тому я дякую таким людям, що підтримують.
Зі 170 рекрутів відібрали 4 людей
Коли ми формувались, ніхто не розумів, що це буде дуже великий і масштабний підрозділ, який буде мати найновітнішу технологію ураження по противнику. Тому потрібно об’єднуватись, потрібно йти до сильніших і підтримувати один одного.
В мене 6 заступників. Кожен має свій окремий напрямок. Люди всі нормальні. У нас є правило: якість, а не кількість. Нещодавно відбирали до себе рекрутів, то зі 170 ми відібрали 4 людей. Краще воювати меншою кількістю, але з розумним, ніж багато, але з дурними. Це дійсно факт. Раніше ми брали людей, відбирали їх, тренували, а потім тих, хто нам не підходив – прощались і передавали в інші підрозділи. Це була моя неправильна тактика.
Краще одразу збирати свідомих, але вмотивованих. Будь-яка вмотивована одна одиниця військового складу може більше зробити і розумнішої роботи, ніж троє, які невмотивовані і «не шарять» взагалі у військовій справі. Тому потрібно відбирати тільки вмотивованих і тільки нормальних, цілеспрямованих людей, які розуміють, що війна – для сильних характером.
Воюють з усіх регіонів, навіть окупованих
У мене дуже великий підрозділ. Практично з кожної області нашої України у мене є люди. Навіть з Криму. І з Донецької і Луганської. Є люди, люди, які виїхали 2016-2017 році, і які реально жили у самому місті Луганськ, у місті Донецьк.
Вони переходять на українську мову. В нас є правило: «Говори українською». Ми боремося за свою мову, за свою державу вже не один рік. Не одна сотня хлопців і дівчат загинули за нашу мову. Ірина Фаріон загинула за нашу мову, тому що комусь там не сподобалось, що вона дійсно щиро патріотка України.
За мову треба боротися! Ми будемо боротися за неї неодмінно і до кінця. Скільки б нам це не коштувало. Скільки б ми не поклали жертв. Ми будемо відстоювати свою державність, свою мову. Без мови гине нація.
Головне – правильна тактика дій
Найбільші наші втрати через артилерію. Противник не вивозить прямої зустрічі у стрілкових боях – противник програє. Ми їх наздоганяємо дронами і артилерією. Завжди наздоганяємо.
Головне – правильна тактика дій і правильний підхід до особового складу, завжди контроль противника і правильне нанесення вогневого ураження. Все буде добре.
Російської мови в українських містах не буде
Це найважчий рік, який буде в історії України. Я хочу, щоб всі донатили своїм друзям, своїм підрозділам. Хочу, щоб розвивали економіку. І хочу, щоб всі перейшли на нашу державну солов’їну українську мову. Тому що мені боляче, будучи на різних напрямках, на різних теренах, захищаючи наш суверенітет, слухати від моєї близької людини, що у Франківську дуже багато москалів.
Можливо, це буде критично, але я ненавиджу цю мову. Хоча це – не мова, це – язик. Я ненавиджу людей, які не цінують свою культуру і спадщину. І я ненавиджу тих, хто, усвідомлюючи, що ми зараз гинемо, в прямому сенсі, стираємо наш найдорожчий цвіт нації на сході України, приїжджають до мого міста і просто поводять себе неадекватно, проявляючи велику симпатію русизму. Цього в місті не буде. І чого б мені це не коштувало, я повернусь в це місто і буду наводити порядок. Російської мови у нашому місті не буде. І в жодному місті російської мови не буде. Мої хлопці, мої підлеглі, мої козаки будуть продовжувати викорінення цієї москальщини з наших українських міст.
Пишіть SMS – вони мотивують
Я хочу, щоб усі молилися. Бо коли сильний дух – сильне і тіло. Головне – це вірити і допомагати близьким. Потрібно просто знайти одну хвилину в день і написати сусіду, написати Івану з вулиці, з яким ти колись пиво пив, написати Роману, з яким ти у спортзал ходив, просто написати: «Друже, тобі зараз важко. Ти воюєш, але завдяки тобі ми маємо можливість нормально, вільно жити». Пишіть ці SMS – вони допомагають, вони реально мотивують людей.
