Гендиректор франківської ТРК Тарас Зень: Всі партії в Україні скомпроментовані

Розкажи про себе. Ким був, ким є, ким хочеш бути?

Я народився в 1985 році в Івано-Франківську. Можна сказати, що я чистокровний франківець, бо батьки мої з цього міста і я, скажемо так, села не мав. Тобто, якщо мої друзі їздили на канікули, чи у вихідні в село, то я ріс в місті.

Дитя асфальту?

Так. Дитя «Позитрону». Навчався в 10-й (пролетарській) школі. Паралельно відвідував дитячі художні гуртки, потім навчався в художній школі. Після 9-го класу пішов вчитися в ПТУ №5 на художника-оформлювача. Після закінчення училища поступив в Інститут мистецтв.

А як ти опинився в «Пласті»?

Ще під час навчання в училищі я почав займатися громадською діяльністю. А з «Пластом» ситуація була наступна. Це був 2001 рік, акція «Україна без Кучми». Я був підлітком і мене вразили члени УНА-УНСО. Вони були такі… Вони з мєнтами б’ються, вони за правду, вони націоналісти… Я захотів піти в УНА-УНСО. Така підліткова романтика. Приходив до їхнього офісу, а в них було постійно зачинено. Тоді ж натрапив на оголошення приєднатися до «Пласту» НСОУ. Літери ті самі, що й в УНСО, лише в іншому порядку. Я собі подумав – о, то щось подібне, молодіжне крило УНСО, певно. Прийшов на презентацію, приєднався до «Пласту» і одразу мене «поперло». Втім, хотілося ще більш чогось націоналістичного. Хотілося не лише мені й тому дуже багато членів «Пласту» в той час були членами МНК (молодіжний націоналістичний конгрес).

І чим ви займалися?

Ми були такі собі романтики, певним чином наївні, певним чином, можливо, навіть дурні. Ми пікетували концерти російських виконавців. Наприклад пікетували концерт Іріни Алєгрової в Івано-Франківську. Тепер би я на таке не підписався, але тоді… Нас було дванадцять людей, ми приходили під драмтеатр, або під той купол, що навпроти кінотеатру «Космос» і пікетували ці концерти. Пам’ятаю, пікетували концерт «Любе» в драмтеатрі. Ми прийшли, а там автомобілі з усієї області поприїжджали. Попри нас йшли, мало в нас не плювали. Але це дуже вишколювало. Коли ти йдеш проти течії – це додає драйву. Ти проти системи!

Але, як виявилося зараз, в тих пікетах було раціональне зерно. Зараз це проявилося…

Так, до речі. І нашим найбільшим досягненням, я вважаю, була відміна в Івано-Франківську концерту Гаріка Крічевського. Ми подали заявку, що будемо пікетувати блатняк і тут – бац! – концерт скасовується. З різних причин та із-за нашої заявки також.

А що далі? Ну, не вічно ж було пікетувати концерти?

Перед 2004 роком (перед Помаранчевою революцією) МНК влився в громадський студенський рух «Пора». Ми проводили дуже багато акцій. Ми робили перші в Івано-Франківську політичні флеш-моби, за що нас «ганяли» в інститутах, обіцяли вигнати, а потім, коли Помаранчева революція перемогла, ті самі люди, котрі обіцяли вигнати, приходили й нас хвалили.

Але згодом я зрозумів, що політика мене не приваблює й зосередив свої зусилля на «Пласті». Я собі пообіцяв, що ніколи не вступлю в жодну партію. Бо я побачив, що революції таки дійсно роблять романтики, наївні студенти, а користаються цим не дуже порядні люди. Тому я політикою не займаюся. Більше того, я вважаю, що всі партії, котрі є в Україні, вони є скомпроментовані.

Тому я зосередив свої зусилля на роботі в «Пласті», де ще збереглася ота романтика і честь.

А як бути з тими пластунами, які все ж є в різних партіях? В «Свободі», в БПП, ще десь?

Це не суперечить статуту організації й пластовим принципам. Якби вони йшли туди в одностроях і казали, що «Пласт» підтримує ту, чи іншу політсилу… А так, – це приватна справа кожного члена організації. Більше того, «Пласт» навіть заохочує своїх вихованців рухатись далі, лише не потрібно використовувати ім’я «Пласту».

Повернемося все ж до твоєї біографії. Ти закінчив худграф. Чому не пішов по стежці художника?

Я більше дизайную. Малюю я все менше й менше. Мене більше приваблює таки дизайн. Але я не перестаю цікавитись мистецтвом, відвідую виставки.

А яку ти потрапив в журналістику?

Ще в «Пласті» я почав займатися журналістикою. Ми випускали  газетки пластові, а згодом доробилися до того, що почали випускати молодіжний журнал «Пластилін». Спочатку це було внутрішньопластове видання, але згодом прийшло відчуття, що ми є надто вузькоспеціалізовані. Але ще до того якось вийшло так, що цей (ще пластовий журнал) попадав у школи і нам почали надходити листи від школярів, що й спонукало нас до рішення ставати ширшими. Запросили в редакцію багато не пластунів й почали видавати на місто газету «Пластилін», а потім знайшовся спонсор, який нами зацікавився (Net. Group). Спонсор нам проплачував глянцевий журнал з кольоровою обкладинкою й кольоровим плакатом. Ми вже видавали журнал на місто. Разом з тим, нам писали дуже багато людей з інших міст. Тобто, певний резонанс це видання мало. Це був 2005-й, 2006-й, 2007-й роки, почав з’являтися масовий Інтернет, особливо в молодих людей і ми побачили, що робити журнал немає змісту.

Не було бажання робити електронну версію?

Ми й так надто довго проіснували на ентузіазмі – стартанули перед Помаранчевою революцією, а закінчили в 2007-му році (останній номер з Міськом Барбарою на обкладинці). На ентузіазмі, як правило, більше року ніхто не витримує. Ми протрималися значно довше. Але в результаті нас життя таки з’їло.

Що було далі?

Після цього я дописував якийсь час в місцеві газети, на місцеві сайти, в пластові журнали, був прес-секретарем франківського «Пласту» а потім мене покликали бути прес-секретарем «Пласту» в Україні. Я рік прожив в Києві, контактував з центральними та регіональними телеканалами, постійно спілкувався з журналістами, робив прес-тури. Словом, постійно був в журналістському середовищі.

Але сталося так, що в 2010 році Василь Іваночко (власник в видавництво “Лілея-НВ” – ред.) запропонував мені займатися підприємницькою діяльністю. Я повівся, покинув Київ й зайнявся крамницею «Сувенірний штаб Станіславова». Ми продавали українську музику, українську атрибутику. На той час ми були єдині в місті, бо «Наш формат» вже закрили. Втім, крамниця повністю залежала від туристів й тому не давала стабільного прибутку. Переважно «бандерівські» сувеніри купляли туристи-москалі – для них це була певна екзотика. Та й музику купляли все менше й менше – тут нам знову допоміг Інтернет. Й оця нестабільність мене, зрештою, дістала і чотири роки назад я прийшов працювати на «Вежу» в якості художника-графіка. Робив макети студій, тощо.

Потім так склалося, що керівник радіо «Вежа» пішла в декретну відпустку, той, хто її замінив, раптово виїхав до Польщі й посада виявилася вакантною. Мені й запропонували спробувати керувати радіо. Таким чином я очолив радіо й два роки керував ним.

Чим можеш похвалитися на цій посаді?

Ми змінили ефір, зробили його більш розмовним, почали запрошувати до розмови різних митців і т.д. Зробили ряд передач – «Кава-брейк», «Зроблено в Україні», «Ініціатива», «Суворі 90-ті». Багато хто каже, що радіо стало кращим.

Звідки в тебе ця закоханість в старий Станіславів, в історичну хроніку, яку ти розшукуєш по архівах?

Все почалося з того, що я почав досліджувати свою родину. Багато чого, як виявилося, я не знав. Я довідався, що і по маминій лінії, і по батьковій у нас були родичі оунівці. Дівоче прізвище моєї мами – Цісик. Я цьому ніколи значення не придавав, а виявилося, що вона троюрідна сестра Квітки Цісик. Власне, такі відкриття спонукали мене до більш ретельного зацікавлення історією.

В 2012 році ми знімали фільм «Смуга перешкод» про станіславівський «Пласт» і нам потрібні була історична хроніка Станіславова 30-х років. Я думав, що це просто – зараз поґуґлю й знайду. А виявилося, що немає. Я почав писати по архівах – в німецькі, в австрійські, польські, російські. Звідусіль відписали, що немає. Коломия є, а Станіславова немає. Москалі написали, що в них «єсть город Станіслав, 44-й год». Це найстаріше відео, яке на той момент було.

Мене це зачепило. Виявляється, що є ніша, яка взагалі порожня. Якщо поштівками багато хто займається, то відео, фактично, ніхто. Продовжуємо шукати. Наразі знайшлося кілька секунд відео (знайшли не ми, знайшов Петро Гаврилишин) 38-го року, але там немає міста, лише обличчя людей, церковних діячів. Якби не напис Станіслав, ніхто б не здогадався.

Але ми зараз і далі в пошуках.

Тебе цікавлять не лише 30-ті, 40-ві роки. Я про радіопередачу «Суворі 90-ті». Звідки в людини, яка народилася у 1985-му, такий інтерес до 90-х?

В мене є старший брат, який в 90-х грав в рок-групі, до нього постійно приходили колєги, всі ці тусовки відбувалися в мене вдома, брат іноді брав мене на концерти. На «Мертвий півень», наприклад в 97-му. На мене це все справляло враження, я в цьому «варився». Для мене 90-ті – це такий собі виховний момент.

Наступна сходинка в твоїй кар’єрі – генеральний директор ТРК «Вежа»?

Два місяці тому, після того, як помінялася міська влада, мені запропонували посаду генерального директора. Була зустріч з міським головою, де прозвучало питання – будемо призначати когось з колективу, чи братимемо зі сторони. Сторони погодилися, що краще з колективу.

 Які плани на цій посаді? Немає бажання перевести ті ж «Суворі 90-ті» у телеформат?

Є такі задумки. Нещодавно ми запустили новий теле-проект «Франківці», зняли вже шість випусків.

Є певні ідеї, але ми зараз шукаємо ресурси. Телебачення на «Вежі» обслуговує всього лиш 11 людей. Це дуже мало. На центральних каналах 11 людей обслуговують одну програму. Тому наперед про телеплани я говорити не буду, щоб не потрапити потім в незручне становище. Є бажання, є ідеї, будемо працювати.