“Я завжди хотіла, щоб у моєму мистецтві не було політики”, – художниця Марта Бельмега

Про безстрашне мистецтво на висоті шостого поверху, схожість гуцулів та індіанців, видобування з темряви світла в іконописі та інше – читайте в сьогоднішній розмові з WestNews, пишуть Версії.

– Марто, вітаю. Найперше розкажи, якою дитиною ти була? Як складалося твоє дитинство – і наскільки вплинуло на становлення тебе як мисткині?

Моя мама закінчувала художньо-графічний. Пам’ятаю, в дитинстві мама робила постійно якісь копії Матісса.. Думаю, я, напевно, швидше Матісса знала, ніж Шевченка і Франка, якось так складалося дитинство. Мама то зараз трохи закинула мистецтво, вона зараз образотворче мистецтво викладає у школі… Але то тоді таке захоплення було тим, як то так на папері з’являється, ці малюнки… То для мене було дуже дивно.

Ну я малювала для себе і в художній школі досить довго не вчилася. То вже мені сказали, коли треба було поступати,– йди вже десь, бо ти не поступиш. Десь в останніх класах.

А з походження ти горянка? Маєш стосунок до Гуцульщини?

На одну четверту в мене є гуцульське коріння. Я насправді з ним не особливо знайома, з цим гуцульським “корінням”. Але знаєш, у Франківську я народилась і виросла, і мені тут все здавалося звичайним, хотіла якихось змін… Думала у Львів поступити, а поїхала в Косів – там була спеціальність «монументальний живопис» (мозаїка, фреска – багато різних технік, які мене цікавили). Я пам’ятаю, як у художній школі малювала якийсь малюнок і крутила його, а мені викладачка кричить: «Марто, не крути! Як на стіні будеш малювати, ти ж не зможеш крутити». А їй кажу: «Ніколи на стіні не буду малювати!». А тут ось такий парадокс. Я вже потім її згадала, коли поступила…

Вибрала спеціальність, бо на неї було найважче поступити. Щоб не було легко. Там ми багато працювали, були такі брудні весь час, у матеріалі. Викладали мозаїку в окулярах і з молотком. А ще була така давня радянська техніка графіто, коли зі штукатурки вирізають зображення. Щоправда, яскраві кольори не можна давати, положення такі дуже неприродні. Нас вчили по старій монументальній школі, а щось воно мені все не подобалося.

Це моя перша освіта. Плюс Косова був у тому, що там було настільки нудно й не було де піти, крім гір, що ти або малюєш, або йдеш в гори. Як у теплиці.

Певно, початок захоплення мистецтвом був від мами. Сама мама зі Львівщини, а тато з Верховини. Гуцульське коріння – це по батькові. Якось навіть зараз коли я шукаю, то трапляються найдивніші речі… Гуцули виглядають, як такі дикі племена, як індіанці. У них навіть риси обличчя схожі. До того, як поступила в Косів, я мало цікавилася етнікою й етнічною семантикою.

Тобто до вступу ти малювала щось «світське», так би мовити, а після того почала малювати сакральніші речі, правильно?

Так. Хоча в Косові у мене ще не було конкретного напряму, як я хочу малювати. Треба було просто навчитися малювати – аби показати руку, лице, якісь складки. І я зосередилася більше на тому ремеслі. Коли закінчила Косів, дала картини на виставку – там були якісь пленери звичайні, пейзажі, дерева. І мій хлопець каже: «Ну, та гарно, треба вміти малювати, щоб таке намалювати. Але я тебе не впізнаю серед інших». Був би, може, інакший, м’якший, то сказав би, що гарні роботи, а цей мені так прямо відповів.

Перша лялька-мотанка – ескіз вже давно був у голові, але я так сиділа і не знала, малювати чи не малювати. Ще й інститут досить затуркує світогляд. Я була зашорена, як кінь: колорит однаковий, яскравих кольорів не можна, чорного не можна.

А чим пояснено, що не можна чорний колір обирати?

У монументальному живописі не можна використовувати чорний. Можна темно-коричневий, можна синій.. У живописі нам казали, не можна чорний, – чорний був найгіршим кольором. І кольори мають бути такі брудно-ніякі, щоб воно не кидалося в очі. Словом, перший рік – то, певно, був відхід від того, що мене навчили. Малювати було дуже складно.

Розкажу тобі секрет моїх ляльок-мотанок: вони всі мають обличчя. Промальовані навіть до зіниць і вій. Може, колись хтось просвітить картини і побачить, що там є всередині ще щось намальовано (усміхається).

То у Львові ти вчилася в Академії друкарства?

Так, я художник-ілюстратор.

Якесь видання вже ілюструвала?

Я ілюструвала збірку. Це видання “Лілеї-НВ” “Схід-Захід”, там є обкладинки Сергія Жадана, Володимира Єшкілєва… Суть у тому, що з одного боку книжка західняка якогось, а з другого – східняка, і ти перевертаєш книжку іншим боком. Можна з двох сторін читати. Все дуже легко пройшло.

А на майбутнє: є в тебе такий текст, така книга, яку би ти дуже хотіла проілюструвати?

Є “Корабель дурнів” Себастіяна Бранта.

Середньовіччя?

Мені сам Босх подобається як художник, у його роботах така іронія. І ця книжка написана саме про його роботу “Корабель дурнів”. У цій книжці сатири дуже давні, справді середньовічні, але дуже гострі. Я вже думала, щоб проілюструвати її… У мене є така малесенька книжка, куплена десь, певно, на тому книжковому базарі у Львові. Перевидання її сучасного я не бачила. Тому думала намалювати щось до неї, а потім у видавництві казати “ну давайте, давайте”.

Продовжуючи тему: то ти у Львові почала малювати “не за канонами”?

Мені ще в Косові казали, що я малюю не монументальні ескізи, а ілюстрації, а у Львові казали, що я малюю не ілюстрації, а монументальні картинки.

Була цікава історія зі вступом до Львова. Я була в Косові в бібліотеці, і якось туди привезли Енциклопедію друкарства. Я її читала, різні факти виписувала собі. Ще не знала тоді, що буду поступати до Львова. І коли вже через рік надумала поступати в Академію друкарства, питання з цієї Енциклопедії були в тестах.

А хто з художників тобі подобається? Є таке гарне слово: на кого ти взоруєшся?

У мене є навіть три такі. Мені подобається дуже Гюстав Клімт, але він зараз дуже попсовий став. Мені в ньому дуже подобалося поєднання трьохвимірних лиць і рук з двохвимірною площиною. Є ще такий російський художник Микола Фешин – малював широкими яскравими мазками, дуже динамічне. Хоча сам якийсь на серійного вбивцю був схожий (сміється). І Врубель третій. Навіть якщо брати не всі його найвідоміші картини, містика, то там у нього були такі скетчі: наприклад, з людини синє світло йде. А чому воно йде? Дуже містичні в нього роботи, моторошні.

От мені подобається супрематичний «Чорний квадрат» Малевича – концептуальна й дуже філософська, хоч і вже попсова, річ. Як ти ставишся до цієї роботи?

Я думаю, що в нас якийсь культ в Україні – що гарне там, де квіти, україночки і гарна дівчина з косою.

І Шевченко-кріпак?

Так, всюди страждання якісь… Він (Малевич) тоді випередив свій час, намалювавши той “Чорний квадрат”. Я не можу сказати, що я ним захоплююся, не в захваті від тієї картини, але думка в нього була.

Знову ж таки, повертаючись в інститут “затуркування”. Мені тоді теж сучасне мистецтво було таке дивне – що це за прямокутники, трикутники? Саме розуміння краси приходить десь із часом.

Чого тоді вас навчали в університеті? Креслення? Оголену натуру малювали?

Ну починали з усяких там фігур, кубів. Креслення, а потім вже до живої натури переходять. Оголену натуру малюють. Ми в купальниках малювали, але мала би бути оголена натура. У нас були якісь і дід старий, і дівчина. А останній рік була одна натурниця, що ми вже їй казали: “Можете не приходити, ми вже й так вас напам’ять знаєм”.

Знаєш, мене страшенно цікавить, як людину, що панічно боїться висоти: як ти малювала мурали? З чого взагалі все починається? Ти висоти не боїшся?

Боюся. Боялась…

Ну той мурал “Пропала грамота”, про який ти згадувала, насправді малював художник Юрій Пітчук, я лише допомагала. Швидше, як робоча сила, була.

І справді не було страшно? Не можу уявити.

Ну як. Це було пекло (сміється). Перші три дні я там на колінах повзала. Мені вночі здавалося, що я з ліжка падаю, – що то я з риштування падаю. У нас була страхівка – така, що перечіпалася на кожен поверх, але я висоти дуже боялася до того. Ми якось малювали стіну, там була тільки одна частина риштування, то пам’ятаю, мене так трусило. Я мусила допомогти Юрі закінчити ту роботу, і особливого виходу мені не було. Але знаєш, до всього звикають.

А скільки взагалі триває ця робота зі стінописом?

Ну малюють ескіз. Стіна ділиться на квадрати, і на ескізі 1 см*1 см – це на стіні 1м*1м. На стіні ми спершу малювали сітку. Коли ти малюєш, ти дивишся по ескізі: в цьому квадраті «14Б» ось тут іде лінія.

Вище шостого поверху я не лізла.

Хіба є різниця тоді, 6 чи 9?

Є трохи, бо вище вже видно гори й Вовчинці (усміхається).

Трохи перестрибну до іншого. От у нас щонайменше з початку ХХ ст. в мистецтві існує дискусія про те, що має бути: “штука для штуки”, як казав Франко, мистецтво задля мистецтва, чи мистецтво має бути пов’язане з життям народу? Хоч і це виправдано для України, що віками не могла говорити інакше… Як, на твою думку, корелює мистецтво і політика, соціальне, громадянське?

Я завжди хотіла, щоб у моєму мистецтві не було політики. А от від життя народу, я думаю, відокремитися просто неможливо. Всі ми частини одного народу. Знаєш, я часто дивилася якісь радянські відео: там українці танцюють, і в них дурники якісь з такою широченною посмішкою й на побігеньках. Чи картини, де всі ми такі сумні, і в нас все погано. У мене якийсь не такий бік. Показати українців з боку таких гордих, з характером. Перша лялька була з піднятою головою. Досить нас жаліти..

А ситуація на Сході – я пригадую в тебе картину «Не один. Майдан». Ти ще якось говориш про ті події через мистецтво?

Ця картина була написана саме після Майдану. Я тоді приїхала звідти. Майдан насправді й зараз у мене викликає дуже сильні емоції – як у всіх, думаю. Але я зараз не готова говорити про це в картинах.

Які враження, бажання висловлюєш у роботах?

От суть найперша була моїх ляльок-мотанок – а я зараз над мотанками найбільше працюю – показати українців, українські традиції, одяг, але не банально. Я колись любила носити вишиванку частіше, а зараз це настільки попсово, і кітч. Зараз блакитно-жовте все перефарбоване, що мене вже це почало дратувати. Не можу вже дивитися на тих щасливих українок у віночках, які танцюють. От я хотіла знайти щось стильне і сучасне, але щоб наше було.

Бачила в тебе портрет дизайнерки Любці Чернікової. Сама одяг не хотіла і не пробувала декорувати?

Я можу щось для себе.. Але шити мені не вистачає терпіння. Якби ще степлером зчіпляти, то я би робила (сміється). Сто відсотків це мало би бути щось дуже надзвичайне, щоб, побачивши на вулиці, людина подумала: «Як ти могла таке вбрати?». На жаль, у наших магазинах я не можу знайти дивних речей.

Ікони не розписувала?

Я ікони малювала тричі в житті, за давньою технологією яєчної темпери. Писала ще в інституті. В іконі йдеться не від світлого до темного, а навпаки. Все малювали темним кольором, а потім для висвітлення викладали шари: на іконі, напевно, сто шарів фарби тоненьким пензликом, і вона дуже прозора. Це давало ефект глибини і витягалося світло. Як диво.

З ким із художників, крім Юрія Пітчука, спілкуєшся?

У нас у Франківську відкрили дуже класну штуку для художників – «Коло». І там з людьми познайомилася – та це, швидше, не близькі друзі, а колеги.

Ще вийшло так, що я була художником по костюмах у виставі. Це трагіфарс «Убити Кароля», вона й зараз іде на малій сцені. Мені дуже пощастило з режисером, ми сходилися з ним в ідеях. Ця вистава – про м’який характер людини, про те, як вона прогинається під обставини, коли герой є спершу інтелігентом, а потім стає бидлом, яке сам зневажав.

І як позначився зміст п’єси на стилістиці костюмів?

Там тканини не мали кольору, вони пофарбовані фарбою, щоб передати несправжність того всього. І вони мали бліки білі і тіні теж фарбовані. Такі не то комікс, не то фарс. Це був дуже цікавий досвід.

Я сама любителька подорожувати, тому й питання таке: що тобі подобається в інших культурах? Чи любиш мандри, десь бувала за кордоном?

Це дуже цікаво, бо я навіть хотіла серію мотанок продовжити. У різних країнах є схожі на мотанки ляльки – в індіанській культурі, яка мені дуже подобається. Вони взагалі дуже схожі з гуцульською – індіанська, перуанська, там є лялька єй із закритим лицем. Мене цікавить семантика української культури і те, як вона схожа на інші. Наприклад, орнаменти Давнього Китаю майже ідентичні до орнаментів Трипілля.

А так у Європі була, хочу в Південну Америку. Найдальше була у Швеції, Іспанії, Італії.

А яку музику любиш?

Я люблю джаз і блюз. Із сучасної музики мені рідко щось подобається: це, напевно, тільки ДахаБраха і Dakh Daughters, їхній дочірній проект.

Дякую тобі за розмову, Марто, і бажаю творчої наснаги і нових звершень!

Розмовляла Христина СЕМЕРИН