Село Красник – одне із високогірних сіл в Україні. Там проживає Параска Павлюк. Жінку ще у 1947 році разом зі своїми родичами радянська влада вивезла в Іркутську область, де вони пробули дванадцять років.
Дорога до Сибіру
Примусово виселили жінку НКВДисти у п’ять років. До Сибіру вона їхала разом зі своїми тіткою та дядьком.
«Пам’ятаю, як прийшли виселяти моїх рідних, і мене хапають. А дядько казав, що я не їхня дитина. Бо маю прізвище Павлюк, а вони Бойчук. А вони кажуть: «Ми що знайшли у хаті, те і забираємо». Ніхто нас не питав, забрали, та все», – розповідає жінка.
А далі Параску та її родичів відвезли у табір, де вони провели одинадцять місяців.
«Я дуже плакала, коли мене забрали. Хоч мама по мене і приходила, їй мене не віддали. І повезли нас у табір. Там у великій машині привозили картоплю та горох ось те і їли. Там навколо були вежі оглядові. І ніхто не міг звідти втекти. А далі нас поїздом усіх забрали у Сибір», – розповідає жінка.
Їхала разом із тіткою та дядьком Параска Павлюк у потязі вісімнадцять днів.
«Коли ми їхали у поїзді нам давали рибу їсти. Але таку, що я думала помру від неї. Я від неї згодом почала дуже хворіти, особливо на шлунок. І з того часу рибу їсти я взагалі не можу», – розповідає жінка.
Життя у Сибірі
Прибувши до Сибіру Парасці дали теплий одяг. Адже там температура повітря сягала сорока градусів. Там жінка ходила до школи.
«Я дуже добре вчилася. Не могла по іншому. Дядьку навіть за мене подарунки давали. Але було таке, що і з перебинтованою головою, але і тоді до школи ходила. Мене два хлопці штовхнули, і я з другого поверху впала. Могла і не вижити. Але лікарі там на диво були хороші», – розповідає жінка.
Коли Параска подорослішала, то почала навчатися на швачку.
«Я ходила до сусідки, і вона мене всього навчила всього, що сама знала, і кроїти і шити я вже вміла», – розповідає жінка.
Повернення додому
Повернулась до свого села Красник Параска Павлюк у сімнадцять років. Її разом із родичами відпустили додому через інвалідність дядька.
“Я ж навіть не пам’ятала, як моя мати виглядає. Я ходила до людей, і питала їх чи не бачили вони її. Коли ми нарешті зустрілись, то обіймалися так сильно, що навіть не могли відірватися одна від іншої. І тата побачила. То було дуже велике щастя», – розповідає жінка.
