Чоловік 15 років працював на будівництві, здолавши складний шлях від звичайного роботяги без документів до поважного виконроба хмарочоса в центрі британської столиці. Натерпівся і надивився всякого, але сталева витримка не дала впасти. Якби не кохання, то, може, і не повернувся би до Франківська. Але й тут не пропав – відкрив свою справу і тепер працює лише по-англійськи, пишуть Версії з посиланням на МІСТО.
Хлопче, тобі уже 20
У середині 90-х Роман був перспективним юнаком – талановитий футболіст уже бачив свою блискавичну кар’єру в спорті. Мрії дали тріщину, коли він більше не зміг продовжувати навчання в університеті, – хлопцю катастрофічно бракувало грошей на життя.
Роман із багатодітної сім’ї, яка не вирізнялася достатком, тож сподіватися міг лише на себе. Юнак брався за будь-які підробітки, переважно на будівництвах, ремонтах. «Було дуже боляче, бо не міг займатися тим, що до душі, – розповідає Роман, – Вдома пилючилася купа грамот і відзнак зі спорту, але толку з того було мало. Я мав за щось їсти, вдягатися, десь жити…».
Одночасно з цим хлопець ще більше тренувався, і незабаром його запросили на оглядини у львівський футбольний клуб. Він пройшов проби, але через місяць сильно травмував коліно. У спорті поки довелося зробити паузу. І далі думати, як заробити на життя.
Романові брати на той час працювали не один рік у Лондоні, кликали до себе: «Хлопче, тобі уже 20 років, а під ногами й досі нема ніякого фундаменту! Далі з’явиться сім’я… Зможеш її прогодувати?» «Я так не хотів лишати спорт, – усміхається Роман. – Все життя в кросівках… Ніяк не міг уявити, що ґарую на будівництві». А довелося.
Злізай – приїхали
Потрапити працювати у Лондон тоді було геть непросто. Наприклад, Романів брат діставався туди, схований у фурі. Самому Романові теж довелося нелегко. Брати витратили дві тисячі доларів на його візу і решту документів. Бронь готелів потягнула ще три тисячі доларів. Тоді долар був по 2,10 грн, двокімнатну квартиру в центрі Франківська можна було купити за 10-12 тисяч доларів.
На світанку в бориспільському аеропорту Романа очікувала посадка на літак. Пройшов два контролі, під час третього викликали службу охорони. «Куди ви летите?» – запитали хлопця. «Ви що, не бачите? На Мальту. На курорт». План був такий, що під час пересадки в лондонському аеропорту Романа мали зустріти брати і забрати його звідтіля. «Ти? На Мальту відпочивати? – підсміюючись, перепитав працівник служби охорони. – У 20 років?!» – «А чом би й ні? Мій тато – відомий стоматолог, має гроші…» – «Юначе, можеш оповідати що завгодно, але я точно знаю, що ні на яку Мальту ти не летиш… Ти летиш у Лондон на заробітки». Гостра дискусія тривала ще хвилин десять, Роман усе більше агресував, адже на кону – купа позичених грошей, зусиль і, зрештою, його майбутнє. Коли хлопець уздрів у небі хвіст свого літака, мало не вибухнув від гніву. Злізай – приїхали.
«Забери бабки, ми тобі знайдемо новий канал, – кричав у слухавку брат. – Просто забери назад свої бабки!» Але люди, які робили Романові візу і документи, зникли і не відповідали на його дзвінки.
Мрії дали тріщину, коли він більше не зміг продовжувати навчання в університеті, – хлопцю катастрофічно бракувало грошей на життя
Шокований хлопець голий-босий вернувся додому, ледве вистачило на квиток. Їхав з однієї думкою: «От лайно, я попав на такі страшні гроші…» У містечку, де Роман тоді жив, можна було за ці кошти придбати дві квартири.
Але упертий хлопець і не думав опускати рук, адже, ґаруючи в Україні, просто не реально було віддати такий велетенський борг. А в Польщі, певно, все життя мусив би батрачити. Тому він зважився спробувати вдруге. «А в мене хіба був вибір? – всміхається франківець. – Брати телефонували чи не кожен день і верещали, аби забрав у тих аферистів гроші. Але там уже давно слід зник. У ті часи було стільки «розводняків» з працевлаштування за кордоном. Та я мусив ризикувати, бо не було куди дітися».
Брати знайшли новий канал, але вже у Львові, Роман сам мав домовлятися, і його одразу попередили – там люди сковзкі і небезпечні. Хлопець не розгубився і попер у саме лігво.
«Борщ будеш?» – грізно запитала сувора жіночка з бігуді на голові. Відмовитися від її борщу було лячно, тому Роман кивнув головою. Він сидів у якійсь львівській квартирі з пошарпаними радянськими меблями і чекав на таємничого Васю, котрий мав усе «порішати». Василь виявився чолов’ягою з бородою і допотопною валізкою. Фраза «Я від Толіка, мента колишнього» одразу повела розмову в потрібне русло. «Прийдеш через місяць», – випалив Вася. «Ви що, жартуєте? – обурився хлопець. – Хочете – убийте мене просто тут і зараз, але я звідси ні ногою, поки не отримаю документів». – «А ти звідки взявся такий борзий?» – «А мені вже нічого втрачати. Гірше вже й так не буде…» – «Бачу, що ти нормальний малий… Тобі сьогодні пощастило!.. Ось твої нові документи!»
«Я виріс на вулиці, а не біля маминої спідниці, – каже Роман. – Тому в тій ситуації зміг опанувати себе і не виказати страху».
Тієї ж ночі франківець полетів до Лондона.
Сам-самісінький на чужині
«Агов, рідненькі! Ось де я! Скільки вже можна вас шукати?!» – гукав щасливий Роман, коли нарешті побачив своїх братів у лондонському аеропорту. «Стули пельку, телепню! – прошипіли вони. – Тут не можна кричати». – «Пацани, ви чого такі якісь перестрашені?..» – «Ти не в Україні… Поводься розважливіше».
«Я був вражений, коли опинився в їхньому аеропорту, – сміється Роман. – Очі розбігалися: один чорношкірий, другий з вузькими очима, третя в паранджі… Люду – море. Я такого ще ніколи в житті не бачив».
Під час контролю франківець лопотав байку про те, що він бізнесмен і приїхав на 11 днів у справах на виставку кондиціонерів. Вдалося. Роман навіть не одразу зрозумів, що йому повірили і впустили до країни. «А що, то вже все на цьому? – ніяк не міг оговтатися хлопець. – Чи ще щось має бути?»
Роман із братами мешкали у великій дворівневій квартирі разом з іншими заробітчанами-українцями. «Я тоді першого ж дня спробував чай із молоком, – каже він. – Коли мені запропонували, подумав, що це жарт. А виявилося смачно. Досі люблю».
Загалом в оселі було12 людей, по четверо в кімнаті. Романа одразу попередили: якщо ловлять поліціанти, то він забуває, де мешкає, – аби не накрили хату, повну нелегалів.
Франківець опинився у надзвичайно скрутному становищі: на голові колосальний борг, нема ні документів, ні знання англійської навіть на примітивному рівні. «Я не міг здатися, – каже Роман. – Моя путівка в Англію загалом обійшлася мені в позичених 12 тисяч доларів! Мусив вижити і протриматися всупереч усьому світові».
Отримання документів запхало чоловіка у ще більші борги. Ніхто особливо не спішив допомагати, а тим паче українці українцям. Ба більше, на той час у Лондоні працювало трохи більш як пів сотні Романових земляків, купа сусідів і друзів дитинства – майже ніхто і пальчиком не поворухнув, аби підказати бодай порадою. Всі мали хороші роботи, але дуже прибіднялися, що нічим не можуть помогти.
Українська бригада ґарувала як проклята, і то цілодобово. Мешкали у вагончиках біля будмайданчика. Ну як мешкали – просто спали, милися і їли. Решта часу – пріли на будові
А коли Лондон вже просто кишів іммігрантами, то англійці запровадили закон: якщо впіймають нелегала-працівника, власника штрафують на кругленьку суму, ще й можуть запроторити за ґрати. Стало ще важче влаштуватися на роботу. Англійці злилися, бо заробітна плата падала. Людей у столиці і справді було незліченно. На невеликий шмат землі припадало близько 80 млн жителів, які все прибували і прибували. Українську і російську мови було чутно повсюди. «У Лондоні немає стільки англійців, як є нашого брата», – усміхається Роман.
Незабаром депортували одного з Романових братів, а другий одразу поїхав додому, бо надумав женитися. Роман лишився сам-самісінький на чужині.
Спершу влаштувався розвантажувати фури з гуманітарним одягом. Величезну вантажівку Роман самотужки опрацьовував всього за три години. Оплата залежала від кількості зробленого, тому крутився, як дзиґа. І все одно заробіток був мізерний – більш як 180 фунтів за тиждень франківець не заробляв, хоча його земляки отримували по 1000-1500 фунтів. Всі вони ґелґотали те саме: «Брате, ти розумієш, немає зараз роботи…»
Франківець допетрав, що без знання англійської нічого доброго йому не світить, тож почав вчити мову просто під час роботи. Щодня – по п’ять нових слів. Завдяки його чудовій зоровій пам’яті нові знання схоплював на льоту.
Потім підвернулася робота на будівництві, за яку, до речі, треба було заплатити немало і наперед. Гроші брали не англійці, а українські так звані посередники. Спочатку було важко через мовний бар’єр. Виконроб казав принести молоток, а Роман приходив із відром. Хлопця нещадно лаяли, бо ситуація повторювалася регулярно. Так франківець вивчив англійську. «Головне – зробити мудре лице», – сміється він.
Шеф був задоволений. Адже англійцям за таку роботу довелося б платити вдвічі більше. А українська бригада ґарувала як проклята, і то цілодобово. Мешкали у вагончиках біля будмайданчика. Ну як мешкали – просто спали, милися і їли. Решта часу – пріли на будові. Як наголошує Роман, саме в таких умовах найкраще відкладати гроші – їх нема коли і де тратити.
У підземеллі їхня бригада зводила станцію метро. Світу божого не бачили. Після першої зміни Роман так почувався, ніби всю ніч безпробудно пиячив, а покручені пальці ледве розгиналися. Зміна тривала 12 годин. Їсти чи курити треба було на ходу. Вентиляції нема. З тунелю хлопці виходили чорними. І так пів року.
«Наші люди кажуть, що важко працюють в Україні, – говорить Роман. – Не вірю. Пам’ятаю, недавно один знайомий поїхав на заробітки у Францію. Через місяць вернувся, скиглячи, що нема роботи. Питаю його: «А ти французькою говориш?» Мовчить. «А документи на роботу маєш?» Знову мовчить. «А що ти вмієш робити?» Мовчить».
Головне – повага
Франківець ще кілька років поневірявся по різних роботах. Свій борг він відробляв три з половиною роки.
Найважче було адаптуватися до ментальної самотності. Телевізор із українським телебаченням зміг підключити аж через два роки. Найдужче пекла ностальгія за домом на святкові вихідні – Різдво і Великдень. А ти сам у чотирьох стінах нидієш за тисячі кілометрів від рідної хати.
До речі, інтегруватися в місцевий соціум хотіли далеко не всі заробітчани. У Романа був такий знайомий, який 10 років пропрацював в Англії, але сам не міг купити телефон у магазині, бо жодного англійського слова не знав. Казав: «А чого я маю вчити їхню мову? Нехай мою вчать». Коли ж його «зловила» підшлункова, то слізно просив Романа поїхати з ним у лікарню, бо ж з медиками треба якось порозумітися.
«Безліч українців купа років живуть у Лондоні, але за цей час бачили тільки автобусну станцію і місце своєї праці, – розповідає чоловік. – Їм більше нічого не цікаво. Робота, хата і увечері сто грамів. Я так не міг. Займався спортом, грав у футбол з англійцями, вправлялися у кросфіті, привіз додому аж 16 медалей».
Після кількох років ґарування чорноробочим Романові це остогидло. З 7-ї ранку до 6-ї вечора – на будівництві. Потім брався за підробітки – до ночі прибирав офіси. Сім років без вихідних!
Чоловік пішов на курси підвищення кваліфікації, аби потім мати можливість працювати виконробом. Швидко знайшлася гарна робота. Роман більше не робив фізично, але керував людьми на будівництві, налагоджував комунікації з партнерами. Та й зарплата – гідна, виросла втричі. І головне – повага.
«Я не здаюсь»
Роман Джердж 15 років пропрацював за кордоном на будівництві. Якби не кохання, то, може, і не повернувся би до Франківська.
Вдома продовжив заробляти у будівельній сфері. Спершу йому запропонували бути виконробом, але те, як там дотримуються техніки безпеки, не сподобалося Роману, тому відмовився. «Будівельники як не з бодуна, то в босоніжки взуті… А за всю роботу відповідальність мав нести я. Я не звик так недбало працювати», – каже він. Потім були роботи, пов’язані з озелененням. Але щось було не так, Роман не почувався на своєму місці. Та й зарплата не дуже влаштовувала.
Чоловік привіз з-за кордону невеличкий капітал, тому почав міркувати, аби десь вкласти гроші. Але куди? Перебирав мільйон варіантів, ночами прораховував
Чоловік привіз з-за кордону невеличкий капітал, тому почав міркувати, аби десь вкласти гроші. Але куди? Перебирав мільйон варіантів, ночами прораховував. І все було не те. Аж раптом побачив якийсь коментар у соцмережі: «Чи хтось знає, де у Франківську можна випити каву вночі?» Люди писали, що, на жаль, нема де. Романа ніби струмом обпекло – це було те, що треба. Чоловік уже чітко знав, що повинен робити і що його точно чекає успіх, Роман просто відчував це. «Я подумав: таж я керував великою будовою в центрі Лондона, то що, не зможу каву продавати у Франківську?» – усміхається він.
Зміг. І досить успішно. Нині Роман – власник двох цілодобових кав’ярень у центрі міста – і дуже з того щасливий. Клієнтів вистачає, і справа йому цікава. Але все одно щодня переживає, як буде далі. «Та я не здаюсь. Хай як би було – йду вперед, – усміхається Роман. – Не спробую – не буду знати. Колись мій викладач казав: аби збудувати будинок, треба почати хоча б забивати цвяхи».
Тепер чоловік із усмішкою згадує, як більшість знайомих відмовляла його від затії почати цей бізнес. Що тільки не казали: не вдасться, п’янчуги бушуватимуть ночами, навколо купа кав’ярень – пролетиш… «Якщо я вже впрігся в цю роботу, то йду до останнього», – відповідав Роман, слухаючи своє серце.
Тепер він працює так, як звик в Англії – майже без вихідних: «Я не можу сказати, що англійці нічого не святкують, але в них нема такого, що нині відзначають день Петра, завтра – Василя і т.д. В англійців на першому місці – робота».
Автор: Наталя Мостова
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
