Валерія Бучаста та її чоловік, вимушено покинувши рідне місто на початку повномасштабного вторгнення, знайшли своє нове покликання у вивченні та популяризації кулінарних традицій різних регіонів України через проведення майстер-класів та просвітницьких заходів.
Війна змусила тисячі українців залишити свої домівки та шукати притулок в інших регіонах країни, проте для багатьох переселенців це стало можливістю відкрити для себе різноманіття української культури та традицій. Саме такий шлях обрала родина Бучастих з Бердянська, яка після вимушеного переїзду до Івано-Франківська зосередилася на вивченні та популяризації автентичної української кухні.
“Ми покидали з думками, що ми їдемо буквально на три дні, взяли з собою дуже мало речей. Була просто думка, що ми їдемо буквально там пересидіти, перечекати, подивитися, що буде, як події будуть розвиватися надалі. Але дійсно думали, що це ну, може там пару тижнів буде, і ми повернемось додому. От виїжджали з думками, що якщо місто окупували, тому що були такі вже думки, ми буквально не так далеко знаходимося від Криму”, – розповідає Валерія Бучаста про обставини їхнього переїзду в перші дні повномасштабного вторгнення.
Оселившись в Івано-Франківську у 2022 році, подружжя спочатку сподівалося незабаром повернутися до рідного Бердянська, проте через окупацію міста російськими військами їхні плани змінилися. Замість цього, після півтора року проживання на Прикарпатті, Валерія з чоловіком розпочали глибше вивчати українську кухню та з подивом відкрили для себе страви, про існування яких раніше навіть не здогадувалися.
“З переїздом, з переміщенням всередині країни побачили дійсно різномаїття. Коли ти все життя живеш на півдні України, на південному сході, коли ти опинився на заході України, то ти бачиш оце таке різномаїття української культури. Тобто це дійсно щось трохи інакше, незвичне для нас, але це все рівно наше”, – ділиться своїми спостереженнями Валерія.
Свої знання та вміння жінка почала демонструвати на майстер-класах, більшість з яких проводила з благодійною метою – на підтримку українських військових. Таким чином вона не лише допомагала зібрати кошти для захисників України, але й популяризувала українську кухню серед молоді, яка, за її спостереженнями, часто віддає перевагу іноземним кулінарним традиціям.
“Ми побачили, що саме українська кухня – немає такого, щоб українська кухня була модна, це тільки зараз зароджується. Тобто вона умовно модна в якомусь колі людей, там більш старших, 30+. Тобто якщо казати про молодь, то для них модне щось там суші, піца, якийсь фаст-фуд. А хотілось би саме популяризувати українську кухню, щоб і молодь, тобто з самого початку свого зростання полюбила українське і зрозуміла, що це може бути таке ж цікаве, таке ж смачне”, – пояснює Валерія свою мотивацію.
Крім кулінарних майстер-класів, подружжя активно долучається до популяризації й інших українських традицій – проводять заняття з виготовлення ляльок-мотанок та інших елементів народної творчості:
“Також проводили різні майстер-класи, із мотанки, як робити мотанку. Тобто ми не тільки популяризуємо традиції через страви, а ще намагаємося розказувати саме про інші традиції українські, які теж нам притаманні”.
Валерія також спробувала себе в новому мистецтві – розписі керамічного посуду:
“Вони зроблені нам на замовлення власноруч на гончарному колі, і ці тарілки я самостійно розписувала”.
Ця діяльність дозволяє їй поєднувати кулінарні традиції з елементами декоративно-прикладного мистецтва, створюючи цілісний образ української культури.
Переїзд на західну Україну відкрив для подружжя не лише нові страви, але й регіональні назви вже знайомих кулінарних виробів:
“Багато страв, яких не знаю, ті ж мазурки, лиганці, дійсно інші назви вже відомих страв. От наприклад дриглі, тобто це холодець, який в нас називався холодець, тут називається дриглі, там які подаються з мусом цвіклі”.
У найближчих планах Валерії та її чоловіка – вивчення різноманіття великодніх страв та опанування мистецтва розпису писанок, щоб продовжувати свою місію з популяризації української культурної спадщини через кулінарію та народні ремесла, об’єднуючи таким чином кулінарні традиції різних регіонів України та сприяючи збереженню національної ідентичності в умовах війни.
Історія родини Бучастих є яскравим прикладом того, як вимушене переселення може стати поштовхом до особистісного росту та культурного збагачення, а також нагадуванням про те, що попри регіональні відмінності, українці мають спільну культурну спадщину, яка є джерелом нашої національної єдності та сили.
