Франківський письменник Юрій Андрухович: Українці повинні «качати» права в Європі

З твого першого проникнення туди у 1992 році як мінялось відношення до Українців в Європі?

Про це, насправді, вже можна книжки писати. В 90-х роках у нас ще була така проблема, що ми до 97-го (чи 98-го) року продовжували користуватися бланками радянських паспортів. Я навіть в 96-му отримав закордонний паспорт з серпом і молотом на п’ять років. Чеський прикордонник в 2001-му році дуже здивувався, коли взяв до рук той паспорт. І навіть заспівав «Союз нерушимий…».

А насправді, в них був формальний підхід. Ще не було Шенгену і потрібно було отримувати візу кожної країни. Втім, з цим жилося, як з неминучим злом. Але коли виникла шенгенська зона, оце мало б полегшити всім життя. І нам в тому числі.

Натомість вийшло не зовсім так. Ускладнення з’явилось протягом минулого року.

А до того все було добре?

Як описати? Є своя контрольно-пропускна політика в різних країнах. Наприклад в США, Канаді та Великобританії в основі цієї політики лежить те, що вирішальна інстанція – це той офіцер з іміграційної служби на місці перетину кордону. Ти можеш мати візу, але це нічого не значить. Офіцерові ти якимось чином не сподобався, він запідозрив в тобі щось і він цю візу анулює на місці. А європейська практика була ліберальніша. Вона, фактично, полягала в тому, що отримання візи гарантує тобі в’їзд. В прикордонника було одне завдання – перевірити чи ця віза не підроблена. До тебе в нього питань немає, бо ти пройшов уже всі процедури отримуючи візу. Ти не зобов’язаний був йому пояснювати з якою метою ти їдеш, як довго будеш в країні і так далі.

Так було. А що тепер?

Останнім часом все змінилося в бік ужорсточення. Вони почали в Європі практикувати щось подібне до американської системи. Тобто тепер наявність у тебе візи абсолютно не гарантує тобі те, що ти потрапиш на їхню територію.

Більше того. Візьмемо ситуацію в аеропорту. Всі зійшли з літака й йдуть до пропускних пунктів, де сидять контролери – так було. Тепер же вони присилають цих контролерів до тебе, ще коли ти сидиш в літаку. Контролер поверхово ознайомлюється з твоєю візою і тебе відправляють далі. І аж тоді ти проходиш справжній контроль.

Окрім цього. Я летів літаком Київ-Відень, то ще в Києві працівники українських авіаліній перевіряють кожного українського пасажира чи дійсні їхні візи. Тобто, – це ще один контроль.

Я дедалі частіше стикаюся з тим, що на цих їхніх пропускних пунктах вони хочуть довше спілкуватися з тобою. Чи надовго ти, де ти збираєшся жити, чи зарезервований готель, яка мета поїздки. Особливо характерна ця жорсткістю для поляків. А у Німеччині мої неулюблені аеропорти – це Мюнхен і Франкфурт. Там те саме. В Берліні більш ліберально. А найулюбленіший аеропорт – це Відень. Австрійці ще досі діють так, як це було раніше.

Країни Балтії?

В мене був смішний випадок роки чотири-п’ять тому в Ризі. Летіли ми до Таллінна, а в Ризі був перетин шенгенського кордону. І латвійська прикордонниця дивиться, що в мене український паспорт, а я до неї звертають англійською. І тут я бачу, що вона цим ображена. Вона каже: «А что, ви в Украінє уже на рускам нє разгаваріваєтє?». В Латвії дуже велика частина силовиків, якраз з російськомовного населення. Діти так званих визволителів.

І це був той випадок, коли я зрозумів, що від того, як я їй відповім, залежить чи пустить вона мене, чи ні. Якби я далі говорив англійською, вона б могла мене і не впустити, як підозрілу особу. Я вдав люб’язного чоловіка й сказав, що якщо їй зручніше російською, то давайте говорити російською. Це її заспокоїло.

А загалом, з моменту початку нашої війни та путінської агресії, європейці реально почали боятися України та українців. На кожному прикордонному пункті вони підозрюють, що це загроза тероризму, перевезення чорт знає чого і зараз на український паспорт особлива реакція.

Тобто, якщо з офіційних джерел весь час звучить текст, що ми зближаємося з Європою, йдемо до безвізового режиму, то цей рух мав би виглядати дещо інакше. Навіть, якщо не введений безвізовий режим, то цей контроль мав би робитися все м’якше й м’якше.  Натомість ми маємо дещо протилежне. Він навпаки ужорсточується. Вигадуються якісь такі штуки як перевірка при трапах літаків, поляки ставлять свої патрулі на дорогах біля неіснуючого кордону. Тобто кордону немає, але польські патрулі стоять і виглядають автомобілі з українськими номерами, зупиняють їх і проводять повномасштабну перевірку. І якщо ти, наприклад, не встигаєш критично кудись там, на якийсь літак, то така перевірка може стати причиною того, що ти його втратиш. Тому що вони дуже довго і прискіпливо провіряють українські паспорти, заходять в якісь свої бази даних, вони кожен паспорт пробивають по цих базах. І це все робиться підкреслено повільно.

І що робити?

Це серйозні речі, я вважаю, то ж ми повинні, як громадянське суспільство говорити з нашим міністерством закордонних справ, щоб воно вибудовувало якісь претензії до ЄС, базуючись на таких реальних прикладах.

А з твоєї точки зору, європейці бояться українців, як таких, які схильні до революцій, чи більше отих бойовиків зі сходу?

Років десять тому, ми були взагалі для них невідомою країною (така собі сіра зона). А тепер ми відома країна, але відома негативно – тим, що в нас війна. Що в нас не стабільно, що в нас півкраїни воює з іншою половиною.

Навіть так?

Є в них це уявлення, котре їхні медіа не дуже й спростовують. Що в нас країна поділена на схід і захід. Східна частина виступає за союз з Росією, а західна проти.

А якщо їм показати мапу?

Я це робив не раз. Я показав і сказав, що то лише сім відсотків всієї території України, а от Дніпропетровськ – це місто проукраїнське, то вони мені відповіли, що приклад невдалий, бо Дніпропетровськ, то Західна Україна.

У них стереотип про те, що половина українців хоче бути з Росією – найживучиший. А зараз до влади прийшла інша половина, яку підтримує Америка, фінансує і допомогла взяти цю владу.

Таке враження, що вони повторюють все за російською пропагандою?

Не до такої міри. Вони не повторюють речей про розіп’ятого хлопчика. Та й в найважливіших їхніх газетах таких речей стереотипних та грубих не знайдеш. Але на рівні локальної преси, бульварної, яку «хаває» масовий споживач – це все є. Це гра на фобіях. Тому що країни старої Європи переживають велику кризу утікачів з Африки, а Україна для них щось таке – «от ще й цього нам бракувало».

Тобто, втікачі з Африки їм більш приємні?

Зовсім ні. Просто в них є глибоко приховане почуття, що то колись були їхні колонії і вони несуть якусь відповідальність за них. А за Україну повинна нести відповідальність Росія.

То що ж – все настільки погано?

Ні, я думки позитивної. Я вважаю, що настільки сприятливої ситуації ми ще не мали. Просто ми повинні якось координувати діяльність з МЗС. Воно повинно приходити в Європу не лише з проханнями, але й з претензіями. Воно має оперувати кричущими фактами і виставляти претензії – «ви порушуєте домовленості», «ви порушуєте дане вами слово» і так далі. Це один момент.

Другий момент – українці не повинні почуватися так пригнічено на кордоні. Вони повинні «качати» права. Бо переважно більшість демонструє готовність стати на коліна перед тим контролером, щоб лише пропустили. Ось доки така поведінка буде поширена серед українців, доти нам не варто чекати змін на краще. З ними потрібно вступати в конфлікти, не боятися того, що вони тобі анулюють візу. В Загальній Декларації прав людини записано, що кожен має право вільно подорожувати світом. І ця Декларація визнана всіма цими державами.

Але вони її порушують?

Так, порушують, тому що вони апріорі включають якусь презумпцію винності щодо тебе.

А оптимістичні прогнози є?

Оптимістичні прогнози полягають в тому, що потрібно вести діалог і вимагати від Європи чесно сказати (не ховаючись за бюрократичні процедури з біометричними паспортами), що ви не надаєте нам безвізовий режим, бо в нас війна. Визнайте це і нам буде легше. Бо якщо танцювати від Будапештського меморандуму, то можна сміливо говорити, що Європа нас зрадила.

Як завжди – «Європа мовчала».

Так.

Розмовляв Володимир Мулик