Геннадій Друзенко прибув до Івано-Франківська, щоб взяти участь в широкому обговоренні створення нової Конституції України. Про це та інше розмова з «Версіями».
Розкажіть коротко про себе.
Звуть мене Геннадій Друзенко. За своїми академічними фахами я правник, юрист, спеціалізуюся в сфері – європейське, публічне та конституційне право. Навчався спочатку в Києві, потім в Британії. Потім поталанило зайнятися дослідженнями як Фулбратівський науковець у Міжнародному Центрі Вудро Вільсона (Вашингтон) та в Інституті міжнародного порівняльного права Макса Планка (Гайдельберґ, Німеччина).
Але вже два роки, як життя моє перетнулося з медициною і останній рік я є одним з співзасновників, а насьогодні й керівником Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.
Ви були Урядовим уповноваженим з етнонаціональної політики в уряді Яценюка. В чому полягала ця етнонаціональна політика?
Оскільки політику має готувати уряд, а затверджувати Верховна рада, то політики, як такої, не було. Оскільки політика – це системний розвиток якогось напрямку.
На вимогу етнонаціональних спільнот, навесні 2013 року (якраз тоді путінська пропаганда намагалася довести світові, що при владі в Києві хунта, націоналісти, котрі будуть гнобити національні меншини) була створена посада Урядового уповноваженого з етнонаціональної політики, яку мені запропонував очолити Йосип Зісельс. Я спочатку відмовився. Але згодом дослухався і погодився спробувати. Аргументи були наступні – потрібна людина зі свіжим поглядом, з юридичною освітою та з певним досвідом роботи в органах влади. 18 червня 2014 року мене призначили на посаду, а 16 липня 2015 року звільнили.
Тобто, виявилося, що етнонаціональної політики вже не потрібно?
Питання до прем’єра. Я, все ж таки, був держслужбовцем, який реалізовує політику, а не визначає її. Але щось вдалося зробити. Принаймні досі мені телефонують лідери етнонаціональних спільнот… Чим можемо, тим допомагаємо досі, незалежно від наявності чи відсутності політики.
Але, в результаті, структура була ліквідована?
Структура складалася з одного уповноваженого, яким був я, і дві особи працювали в апараті.
А мотивація прем’єра щодо ліквідації?
Насправді, – це була моя ініціатива. Я ще навесні вийшов з доповідною на прем’єра, де вказав – або дайте повноваження, або ліквідуйте посаду. Навіщо годувати зайві роти?
І Яценюк вирішив, що краще ліквідувати посаду?
Він вирішив, що краще «ліквідувати» людину, котра була абсолютно незручна… В усіх в уряді на стіні висіли портрети або Порошенка, або Яценюка, а в мене в кабінеті висів портрет Нельсона Мандели та копія Конституції США… Чужа кров… (сміється)
Підхід досить характерний для нашого уряду. Тоді виникає наступне питання – що в нашому уряді не так?
Набагато легше сказати, що так.
Тоді – що так?
Ну, в них є приміщення в центрі Києва, хоча, гадаю, його треба змінювати, бо воно дуже гнітюче – цю будівлю будували для НКВС і там досі панує цей дух раболіпства, чинопочітанія, сервілізму, неефективності, кабінетної системи. Автопарк, до речі, хороший.
А, загалом, будь-яка комерційна компанія середнього рівня працює значно ефективніше, ніж український уряд.
А що потрібно міняти?
Потрібно переосмислити саму функцію держави. Досі ми, по суті, маємо державу банкрута, котра в боргах, як в шовках, де заборгованість перевищує ВВП – в закладі все. А варто зосередитись на головному – не займатися регулюванням і дотуванням всього. Образно кажучи – не розмазувати бюджетне масло дуже тонко по хлібу – так що і масла нема, і смак не відчувається. Є ключові сфери – зовнішня політика, армія і стандарти (щоб в кожній розетці було 220) і все. Залиште те, що суспільство може зробити само, суспільству, але, відповідно, знизьте фіскальний тягар. Щоб було не лише бажання щось зробити, але й ресурс, щоб це зробити. Волонтерський рух чудово демонструє, що без втручання держави, без державних інституцій, ми безліч речей робимо дешевше, швидше, краще, ефективніше.
Таким чином ми підійшли до наступного питання про Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова. Що це за структура й чим вона займається?
Започаткована ця структура була 1 грудня 2013 року на Майдані, коли мені спало на думку кинути клич лікарям просто прийти й створити імпровізовані мобільні бригади, оскільки в повітрі пахло смаженим.
І ми, на жаль, не помилилися. Першими, хто почав виносити та лікувати поранених (спочатку промивати очі від сльозогінного газу, а потім бинтувати рани, після перших зіткнень на вулиці Банковій, де стояв відомий грейдер з майбутнім президентом і вашим покірним слугою поруч) – це були наші мобільні бригади.
Потім ми (на базі того ядра) вже в січні-лютому створювали підпільні громадські шпиталі, де лікували протестувальників, чи, вірніше, повстанців, які прибували з Майдану, навіть вже з вогневими пораненнями.
Але це все була прелюдія. Перший добровольчий мобільний шпиталь народився, як відповідь на Іловайськ. Коли ми побачили, що кожний третій поранений загинув і з них білшість так і не побачили медиків, ми зрозуміли, що є якийсь засадничий гандж в самому підході. І головною ідеєю стало не везти пораненого в якийсь віддалений шпиталь, а доставити кваліфіковану, добре обладнану медицину якомога ближче до лінії бойових зіткнень. Але не на саму лінію фронту (бо підготувати лікаря – це десять років мінімум, хорошого лікаря ще довше, а вбити його, на жаль, можна так само швидко, як і будь-кого), а в, так званий сектор «Ц».
На сьогоднішній день ПДМШ – це найбільший недержавний медичний проект, який працює вже дванадцятий місяць, працює цілком офіційно, оскільки в нас є меморандум з МОЗ, на підставі якого наші лікарі та медичні працівники мають статус зведеного загону медицини та катастроф, щоб не шукати собі юридичних проблем. Кількість пацієнтів близько п’яти тисяч. Плюс, щойно ми завершили безпрецедентне обстеження на Хмельниччині – це 22 тисячі 433 пацієнти, що взагалі ніколи не робили в Україні. Ми провели це обстеження за два місяці.
Наш бюджет в сотні (якщо не в тисячі) разів менший, ніж бюджет будь-якої державної лікувально-профілактичної установи. Це наглядно демонструє наскільки ефективною може бути самоорганізована структура, в якої є бажання, ентузіазм, правильний менеджемент, відсутність бюрократії. До того ж, відсутність корупційної складової, бо потрібно бути останнім покидьком, щоб красти кошти добуті на таку справу.
Схоже, в нашому уряді такими сантиментами не переймаються?
У в нашому уряді більше двадцяти років відбувається негативна селекція. Навіть, якщо туди потрапляє нормальна людина, то машина її або викидає, або перемелює під себе і робить «солоними огірками» в своєму «росолі».
Ви приїхали в Івано-Франківськ з ідеєю створення нової Конституції. У нас, начебто є Конституція. Її щоправда тисячу раз міняли, та все ж вона є. Навіщо нова?
Досвід підказує, що потрібно почати з чистого аркушу. Це не означає, що ми маємо собі щось нафантазувати. Але є дві тези. По-перше – конституція має бути реалістичною. Не можна обіцяти те, що ти не можеш забезпечити економічно – безкоштовну медицину, безкоштовну вищу освіту, доступне житло, перевірку якості всіх товарів та послуг. Це все добре, але це – фантазії, котрі обманюють народ.
Друге питання – неефективна система управління. Ми бачимо, що ця подвійна система (парламенсько-президенська) призводить до того, що начебто ніхто ні за що не відповідає. В Україні ця система не спрацювала. До того ж, ми бачимо, – у нас кожен президент переписує (або намагається переписати) Конституцію під себе.
Оскільки чинну Конституцію написала група таваріщей, західних експертів та науковців десь на Печерських пагорбах, то ні я, ні ви, ні будь-який громадянин України не відчуває жодного зобов’язання її виконувати. Ви написали – ви і виконуйте. Але й вони не виконують.
Тому нам потрібна, з одного боку, ефективна і чесна модель, яка не обіцяє того, що неможливо виконати, а з іншого боку – щоб в народу було відчуття своєї конституції. Щоб люди відчували, що це їхній суспільний договір. Без такого відчуття будь-який текст буде мертвим папером.
Ми вже бачили всілякі конституційні комісії. І хто сидів в них? Кравчук, Кучма, навіть, здається Медведчук. Хто буде писати нову Конституцію?
А хто збирав ці комісії, асамблеї? Президенти. А які рейтинги в наших президентів? Візьмемо Порошенка. В нього зараз рейтинг – близько 70% не довіряє, 20 з копійками довіряє. Тобто, чистий мінус – 40.
Ви б довірили в суді представляти ваші інтереси адвокату, якому ви вдвічі більше не довіряєте, ніж довіряєте. Тому, апріорі, будь-які спроби зробити це з інституцією, яка має фантастичний рівень недовіри, приречені на фіаско.
У нас є, умовно кажучи, гіпотеза, що потреба створення нової Конституції назріла. Тому ми поїхали в регіони шукати однодумців. Якщо буде відчуття, що критична маса однодумців є – тоді почнемо формувати робочі групи. Ми готуємо законопроект про орган, який буде покликаний написати проект нової Конституції.
І я гадаю, що сама криза примусить прийняти владу цю модель гри, бо видно, що все сиплеться у влади з рук. Якщо Янукович хоч посадити (покарати) міг, то ця влада навіть налякати не може. Я навіть не говорю про те, щоб заохотити.
Мені здається, що у вас надто оптимістичні очікування від нашої влади. Що, мовляв, влада побачить вашу ініціативу і погодиться на конституційну реформу. В мене відчуття, що наша влада нічого не хоче бачити.
В них свої ігри. Наша влада чудово бачить фінансові потоки, що є основною динамікою взаємодії між урядом і Президентом – як їх поділити. Але я чудово пам’ятаю, як прийняли Закон про люстрацію… У наших провідних політиків відчуття страху домінує над будь-якими іншими відчуттями. Якщо ситуація набуде непередбачуваного розвитку, вони підуть на будь-які варіанти.
Якщо взяти ситуацію з блокадою Криму, то через два місяці після блокади уряд, начебто, до цієї блокади приєднався та її «узаконив».
Тобто наша влада, яка мала б бути провідником в суспільстві, давно втратила цей статус, тому вони грають в руслі того, хто готовий визначати тренди. І громадянські інституції, які, на відміну від влади, користуються довірою, мають обов’язок брати на себе ці стратегічні напрямки розвитку держави в свої руки. Чи це будемо ми, чи це буде інша група, покаже життя.
Які перспективи розвитку України, якщо і уряд, і Президент, по суті, в глухому куті?
Є три варіанти. Перший – сісти за стіл переговорів і визначити, як жити далі. За цим столом має бути представлене і громадянське суспільство, і чинна влада, і великий бізнес, і середній бізнес.
Другий варіант – нарешті в Києві з’являється справжня хунта. На жаль, в більшості випадків хунта неефективна. Історія знає всього два випадки такої ефективності – Чилі та Південна Корея.
Третій варіант – це знайома нам до болі руїна.
Я дуже сподіваюся, що спрацює перший варіант, бо іншого виходу я не бачу.
Дякую за розмову.
