Твори зберігаються в приватних колекціях України, Польщі, Франції, Німеччини, Аргентини, Ізраїлю, Японії, Канади, США, Австрії, Словаччини, Англії, Хорватії, Бельгії, Росії, Люксембургу, Китаю, Голландії, Швейцарії, Італії.
Що Ігор Роп’яник може розповісти про себе?
Народився і виростав у творчій родині. Мама починала танцюристкою ще в першому складі Гуцульського ансамблю, батько був солістом філармонії. То ж в мене, від малого, все було налаштоване на творчість. Починав з фотографії, з кіномистецтва, які плавно переросли в журналістику.
Як так вийшло, можна детальніше?
Я не поступив в театральний інститут (на кінооператора) і мені порадили більше фотографувати, давати фотографії на фотоконкурси, друкувати в газеті. То ж я, повернувшись з Києва, почав слідувати цим порадам. Почав друкуватися (спочатку в місцевому «Комсомольському прапорі») і так поступово дійшов до розуміння, що журналістика мені подобається більше.
Переважна більшість людей знає Роп’яника, як художника, ще певна кількість знає як фотографа, але мабуть не всі пам’ятають, що ти ще й журналіст.
Про це пам’ятають ті, хто постарше, бо найактивніший період моєї діяльності це була «Прикарпатська правда».
Це які роки?
Якщо врахувати практику, то з 1982-го року. Після закінчення університету, редакція запросила мене на роботу. Для випускника це було дуже престижно – одразу попасти працювати в обласну газету. Щоправда, мене покоробило, що я потрапив у відділ агітації та пропаганди. Але мені пощастило на моїх співробітників по відділу. Вони були нормальні адекватні люди…
Тобто, робота в такому відділі в ті часи була своєрідною грою з дулею в кишені?
Так, бо доводилось писати статті про засудження націоналізму, наприклад. Я, будучи з родини репресованих це сприймав важко, тому пропрацювавши півтора роки попросив, щоб мене зробили просто фотокором.
Але це був не перший досвід роботи на ниві фотографії. Була, наскільки я знаю, робота в фотоательє?
Одразу після школи я пішов працювати в фотоательє від Будинку офіцерів. (Це після того, як я не вступив на кінооператорський факультет і мені порадили більше займатися фотографією). Була вільна посада і я влаштувався туди на роботу.
Ти в ті часи багато фотографував місто. Чому? І чи міг ти подумати, що з часом ці фотографії будуть мати історичну цінність?
Чому? Це знову ж таки, поверненя до тієї поради, яку мені дали, сказавши, щоб я робив не просто фотографії, а фотоетюди. А що для мене означали фотоетюди – пейзажі, місто, в якому я шукав якісь своєрідні куточки. Отак і фотографував, без усілякої думки про майбутнє, а тепер от шкодую, що надто мало фотографував саме місто. Це щастя, що я такий архівіст і люблю все зберігати. В мене дотепер збережені ще ті перші мої негативи, коли мені було десять років.
Те старе місто, яке можна побачити на твоїх фотографіях, фактично вже зникло, його вже неможливо побачити. Якось ще борсається той Станіслав під натиском Івано-Франківська, але поволі таки зникає. Як жити в місті, якого вже немає?
Та як жити? Отак як і живемо. Фактично ми живемо в місті під назвою Станіслав-Івано-Франківськ. Бо ще є трохи того Станіслава, який поволі вмирає під Івано-Франківськом. Це той Станіслав, який ми не можемо вже втримати. Останній яскравий приклад – будинок на розі Січових Стрільців-Чорновола.
Періодично спливає тема поверненю місту історичної назви. Хоча, ті хто перейменовували місто, зробили дуже хитрий хід. Назвали б, наприклад, Сталіноприкарпатськ, то проблем з поверненням старої назви й не було б. А проти Франка наче не дуже й попреш. Моветон. Втім, чи не пов’язане те, що відбувається з містом, саме з тим, що в зв’язку з перейменуванням, зникла історична тяглість? Ти, взагалі, як ставишся до повернення історичної назви?
Я віддавна прихильник повернення старої назви, але об’єктивно розумію, що цого не буде, почнуться жорсткі дискусії точитися, з’являться люди, які будуть кричати проти панської Польщі і так далі… Але бодай пам’ятник засновнику міста в місті міг би бути?
Місту назву вже не повернуть, але я народився в Станіславі, тому для мене це поняття «місто Станіслав» завжди буде ностальгійним.
А скільки поколінь твоєї родини жили в місті?
Я четверте покоління, котре живе в Станіславі. То по маминій лінії, бо батько з Долини.
Існує така теза, що Франківськ не виростив ще своїх міщан. На вихідні дуже багато, якби мешканців міста, роз’їжджаються по селах.
Так. У нас навіть ці дні називають «днем визволення міста»…
Може і всі біди міста (про які ми говорили) в тому, що в місті живуть і керують зайди, які не відчувають своєї приналежності до цього міста, до його історії?
Я про це весь час говорив і писав на своїй сторінці у Фейсбук. При владі в нас люди, яким вигідно, наприклад, щоб приміські автобуси зупинялися в центрі міста. Щоб вони та їхні родичі, котрі до них приїжджають, не з автостанції добиралися. Люди, відверто кажучи, без смаку, з абсолютно не міською ментальністю.
Це печально і, щоб трошки змінити настрій, спитаю наступне. А чи були якісь курйозні випадки під час твоєї роботи в фотоательє (все ж таки Будинок офіцерів)?
Було таке. Якось викликають мене й кажуть, що треба до завтра зробити фото генерала в повний зріст. Такий фотопапір, звичайно, не продавали. Добре, що була рота аеророзвідки. У них був рулонний фотопапір. Виділили фотопапір і я робив фотографію.
А в чому проявляв? У ванні?
Широка ванночка і дуже слабкий розчин проявника. Я тампоном протирав фотопапір десь хвилин сорок.
Генерал залишився задоволений?
Він в мене особисто не забирав фотографію – йому відвезли. Але претензій не було.
Яким чином після фотографії ти прийшов до живопису?
Живопис в моєму житті з’явився під час навчання на факультеті журналістики Львівського державного університету, куди я поступив після служби в армії. Я потрапив до Львова і разом з іншими студентам (переважно всі були приїжджі), вирішили, давайте відвідаємо музеї, відвідаємо Шевченківський гай, картинну галерею. І я, власне, потрапив в картинну галерею і мене настільки картини вразили – невже можна так намалювати, що оті монетки лежать на столі, як живі. Захотілося самому спробувати – чи зможу я так. Пішов купив фарби, пензлі, набрав літератури з техніки живопису.
А до того ти не малював?
Абсолютно.
І стінгазету в школі не випускав?
Ні, того не було. У мене в класі було троє учнів, які навчалися в художній школі, то стінгазету вони робили, хоча, в результаті, ніхто з них художником так і не став.
В мене, щоправда, був такий момент в дитинстві, коли я хотів записатися в якийсь гурток, щоб не ходити на продовжений день. Записався в Станцію юних техніків – не сподобалося, на стрільбу – довго не походив. І був момент, що я хотів записатися в художню школу. Сказав батькам, а вони мені «Ігорчику, ну що, ти будеш потім художником? Та вони бородаті, волохаті, вічно п’яні, живуть на якомусь стриху. Тобі того треба?». То я на те – нє, то нє. Але, власне, зараз я шкодую, що взагалі ніякої школи не маю. Так що, вже навчаючись в університеті на журналіста, займався художньою самоосвітою. Мав під час навчання дві персональні виставки. Брав участь в обласних виставках самодіяльних художників. І на одній з виставок помітив мене викладач Інституту прикладного мистецтва Михайло Ткаченко.
І він мене запросив, щоб я приходив вечорами до них на натуру, зі своїми роботами, щоб він мені міг підказати й показати як працювати. Я кілька разів до нього приходив, він мені пару моментів показав, як малювати і я до сих пір пам’ятаю ті уроки. На жаль, через завантаженість на журналістському факультеті, я не мав часу, щоб до нього приходити.
Згодом, коли в мене вже була студенська практика, то я ходив брати інтерв’ю в художників, таких як Володимир Патик, Зеновій Кецало.
І мене, окрім розмови, цікавило, те що довкола – пензлі, палітри, запах олійних фарб. Як брав інтерв’ю у Василя Красьохи, то побачив, як він пензлі витирає на дерті кавальчики з газети – до сих пір сам таким методом користуюсь.
Тобто, вчився я переважно спостерігаючи. Але все одно я відчуваю брак школи.
І як далі складалося з живописом?
Спочатку для мене це було виключно хобі, бо на першому місці була журналістика. Роками працював в газеті і час від часу, вечорами щось малював.
А коли стався той злам, коли ти зрозумів, що саме живопис має стати основним заняттям?
Коли побачив, що люди звернули увагу на мої роботи і коли вже почали роботи купувати.
Не шкода продавати роботи?
Є деякі, за якими шкодую.
А є такі, котрі не продаш?
Донедавна в мене висіла робота, про яку я казав, що не продам. Але спокусили сумою… Втішаю себе тим, що тепер не я один буду насолоджуватися роботою, але й інші люди. Так буває, що побачать в когось мою роботу, потім мене знаходять, вже є якийсь контакт.
Твої роботи, якщо їх не бачити вживу, а лише репродукції, мають певну фотографічність. Можливо дався взнаки досвід роботи фотографом? Як ти сам вважаєш?
Досвід фотографа, звичайно, наклав свій відбиток. Але більше в плані побудови композиції. І те що роботи мої дещо фотографічні – я це знаю. Але є частина людей, які орієнтовані саме на такий реалістичний живопис і я для них працюю. Я пробував себе в абстракції, але зрозумів, що то не моє.
А гіперреалізм не пробував?
Пробував. Але це нудно трішечки. Можна таку саму фотографію зробити. Хоча, якщо бачиш десь таку роботу, то вражаєшся технікою виконання.
Що ти більше малюєш?
Пейзажі…
А от урбаністика тебе не цікавить? Намалювати для історії те, що ще залишилося від старого міста?
В мене є ряд таких робіт… Якби я ставив собі за мету заробити більше грошей, то я сидів би й малював місто, місто, місто… Бо мене часто про це просять. Але мені, для того щоб малювати місто, потрібен відповідний настрій. В мене він рідко чомусь з’являється. Десь одна така робота на тридцять пейзажів природи.
До того ж, якщо брати Івано-Франківськ, то тут вже, практично, не лишилося що намалювати без того, щоб не попали «в кадр» якісь забудови, плакати, банери, яскраві рекламні вивіски… Треба, хіба що, абстрагуватися й уявляти, що того нема. Якщо у Львові можна стати на одному перехресті й малювати на всі чотири боки, то в нас лише коло ратуші десь трохи таке можливе й більше я не бачу таких місць.
Яка перспектива в міста, яке методично (свідомо, чи не свідомо) знищується?
Ми вже, на жаль, не побачимо того міста, яким би Івано-Франківськ мав бути в ідеалі. Боюся, що місто стане ще більш не те що пропащим, а…
Хочеться, звичайно, сподіватися, що прийдуть якісь нові адекватні люди, які намагатимуться втримати місто в якихось європейських рамках.
Будемо сподіватися на щось хороше?
Хочеться.
