Старі кам’яниці Івано-Франківська переважно збудовані в кінці 19-го на початку 20-го століття, тому не дивно, що без належного догляду, з кожним роком їх стан лише погіршуватиметься.
Не є виключенням і будинок № 24, що на вулиці Січових Стрільців. Засоби масової інформації вже неодноразово намагалися привернути увагу до руйнування будівлі, яка є пам’яткою культури місцевого значення. Хоча історія, перебування в будинку видатних людей, та архітектурні особливості споруди є цілком достатніми аргументами, щоб віднести будівлю до пам’яток національного значення.
Власне, про історію будинку вестимо мову.
У листопаді 1884 року була створена «Руська бесіда». В Станіславові 9 листопада 1884 року (як підрозділ «Руської бесіди») було створене товариство “Руська читальня”.
Як і кожна громадська організація, товариство потребувало зустрічей, зборів, спілкування. Звичайно, можна було проводити зустрічі у когось в помешканні, як це робила станіславівська філія «Просвіти», проводячи зустрічі на квартирі свого керівника Євгена Желехівського, але головний засновник “Руської читальні” Окуненський виняйняв приміщення на площі Ринку на другому поверсі в кам’яниці (власник Якуб Райшер). В наш час будівля має №6.
Щоправда, вже наступного року читальня «Руської бесіди» переїжджає на вулицю Бельведерську, 5 (будинок до нашого часу не зберігся). Там товариство перебувало протягом 1889-1890 років.
У 1903-1904 роках «Руська бесіда» винаймала кімнати на другому поверсі будинку, який зараз має адресу – Вічевий майдан, 3. Саме в тому будинку гостював композитор Микола Лисенко в грудні 1903 року.
Що ж до будинку на вулиці Січових Стрільців, то навесні 1904 року український «Зв’язковий банк» придбав за 54 тисячі крон одноповерховий будинок (з високим цоколем) на вулиці Собеського (таку назву в той час носила вулиця) саме для «Руської бесіди». Втім, для товариства передбачалася не вся будівля, а лише частина – решту зайняв сам банк. До того ж від 1902 року значну площу в будинку орендував ресторан «Ройяль», термін оренди якого закінчувався лише в 1909 році, то ж просвітницькому товариству певний час довелося миритися з «шумним сусідом».
Будинок складався з дев’яти покоїв і заскленої веранди, а також флігеля з чотирьох покоїв і кухні та мав сад і стайню.
Раніше цей будинок належав адвокату Й. Розенбергу, а після його смерті адвокантській вдові, яка й продала будівлю банку. На той момент це була відносно нова будівля, збудована 1880 року.
До 1890 року, головний будинок винаймала міська пошта, флігель винаймала міська пральня. Потім там було військове казино, ремісниче товариство «Гвязда», засноване 1868 року.
Але з 1904 року в будинку розташовувалися три заклади – «Зв’язковий банк», «Руська бесіда» та ресторан «Ройяль». У 1906-1908 роках, коли заснована в Станіславові українська гімназія ще не мала власного приміщення, частина класів і кабінет першого директора Миколи Сабата тимчасово перебували в цьому ж будинку.
В той період в будинку бував український письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР (1919 р.), редактор шкільних хрестоматій з української літератури Антін Крушельницький, виступав з лекціями історик А. Крип’якевич, працювала музична школа товариства «Боян» під керівництвом композитора Дениса Січинського. Навесні 1919 року, коли Станиславів нетривалий час був столицею ЗУНР, український галицький актор, режисер і театральний діяч Йосип Стадник в залі «Бесіди» організував театральну трупу і проводив репетиції.
Бував у цьому будинку й Іван Франко. Меморіальна дошка на фасаді будівлі повідомляє, що у листопаді 1911 року поет саме тут читав свою безсмертну поему «Мойсей».
В 1916 році «Руська бесіда» перебралася в будівлю, яка зараз знаходиться за адресою вулиця Чорновола, 22, де до того знаходилися москофільські товариства міста. З початком Першої світової війни, в якій Росія була ворогом Австрії, московофіли накивали п’ятами, а хто не втиг, опинилися в таборі Талергоф. Втім, після утворення польської держави, любителі Москви повернулися й почали судитися. Польський суд, після трирічної тяжби, став на бік москофілів. То ж українські організації повернулися в примішення на вулиці Собеського.
До приходу перших совітів, крім згаданих вже товариств, в будинку знаходилася філія «Маслосоюзу», де працював відомий інженер, пізніше директор централі «Маслосоюзу» у Львові Андрій Палій. Також тут знаходилася «Союзна друкарня», в якій була надрукована тритомна «Українська загальна енциклопедія» (1930-1935), перша енциклопедія в історії України.
В радянський час в будинку функціонувала дешева робітнича їдальня, яка (здається) не мала назви, а лише номер, то ж в народі її називали «Бомбей». Пропрацювала вона до середини 2000-х років. Тепер там знаходиться піцерія «Тіп-Топ», а в цокольному поверсі будівлі працює паб «Кабан».
Там, де зараз аптека, на початку 2000-х була спроба відкрити перше в Івано-Франківську арт-кафе «Петерс». В кафе бували письменники Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Винничук, місцеві та приїжджі поети й художники (всіх не перелічити), тому назву лише одного з художників – Опанас Заливаха. В цьому кафе група «Перкалаба» гучним виступом презентувала свій перший (ще самопальний) альбом «Наживо!» (запис концерту, який відбувся в київському клубі «Бадді і Гай» 5 червня 2002 року). На жаль, кафе «Петерс» через певний час припинило свою роботу. Втім, як бачимо, і новітня історія міста відмітилася в цьому будинку.
Але будинок руйнується і так може статися, що процес стане незворотнім. Тому цілком вірогідно, що цю славнозвісну кам’яницю спіткає доля будинку через дорогу, який розміщувався за адресою вулиця Січових Стрільців, 16 і, без належного нагляду, завалився в лютому 2012 року, мало не поховавши під перекриттям, що впало, відвідувачів та працівників магазину, котрий розміщувався на першому поверсі. Тоді, на щастя, обійшлося без жертв.
Міська влада, представники якої мінімум двічі на рік бувають біля пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, що встановлений біля будівлі на вулиці Січових Стрільців, 24, вперто роблять вигляд, що не бачать тріщин на фасаді будинку, хоча не бачити їх може лише сліпий.
Що ж до самого пам’ятника, то саме йому, певним чином, будинок має «подякувати» за своє руйнування.
Архітектор Ігор Панчишин розповідає, що коли починалася незначна руйнація будинку через прогнилі крокви, то їх вдалося замінити та перекрити дах новим покриттям, а ось до укріплення фундаменту справа не дійшла.
«Коли спробували укріпити цоколі і фундаменти, без попередження й узгодження (в одну ніч) поставили пам’ятник і доступ до фундаментів перекрили», – згадує архітектор.
Нагадаємо, що пам’ятник Чорноволу встановили у вересні 2005 року.
Міська влада перекладає справу з ремонтом на плечі власників будівлі, що, можливо й вірно. Втім, якщо власники будівлі, котра виконує чисто комерційні функції, а отже приносить прибуток, ігнорують руйнування будинку, то чи не варто владі пошукати механізми, котрі б примусили власників щось робити, доки відвідувачі піцерії не попадали не голови відвідувачів пабу, прихопивши з собою працівників аптеки?
