Віктор Кімакович: “…неможливо фінансово витримати – школа на чотирнадцять учнів, п’ять з них старшої школи” (ексклюзив)

Протягом 2006-2007 років перебував на посаді заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Івано-Франківської міської ради.  У 2007- 2015 роках очолював Благодійний Фонд відродження та розвитку «Наш Станіслав». Очолює благодiйну громадську фундацiю iменi Короля Юрiя.

Чим зараз займається Віктор Кімакович?

На сьогоднійшній день – я чиновник, директор департаменту освіти і науки Івано-Франківської облдержадміністрації.

А поза службовою діяльністю? Наприклад, що таке «Вавилонська бібліотека», до якої ти маєш стосунок?

Я беру участь в цьому проекті, але основним машиністом (і машиною водночас) все ж є Роман Малиновський. Наразі «Вавилонська бібліотека» – це єдиний проект фундації Короля Юрія, котрий живий, котрий цікавий мені. Це чисто літературний проект. На жаль не прибутковий. Не в останню чергу тому, що це проект не видавничий, а перекладацький. Мова йде про те, щоб відшуковувати й давати нове дихання потужним речам світового масштабу, які можливо й були перекладені в Україні, але друкувалися (або частково, або повністю) лише в періодиці й ніколи не виходили в нас окремими книжками. Ми їх знаходимо й шукаємо кошти для того, щоб видати. Наприклад, на «Бойню №5» Курта Воннегута гроші дала американська амбасада, але вони лише частково покрили витрати. Іншу частину оплатили спонсори – такі, як Віктор Вінтоняк, Андрій Романчук… Інші фірми дають кошти. Це виходить, в результаті, такий громадський (щось на зразок хобі), дуже цікавий проект.

Чому в нас не прибуткові видавництва? Вони ж якщо й заробляють, то на тих авторах, які самі платять гроші за видання своєї книжки (хороші, погані – не має значення)…

Візьмемо наш проект. Він є чистий – в тому сенсі, що платяться всі авторські, платяться копірайти і прибуток в даній ситуації у нас отримати не реально. До того ж дуже сильно підривають ситуацію валютні коливання. Ти проплачуєш за права видавцям в доларах, типографії купують папір, фарби – теж за валюту. Будь-який різкий скачок і вже страшні проблеми, як сталося в нас з «Бойнею №5».

В результаті, виглядає так, що будь-яке видавництво в сьогоднішніх умовах – це місія. Можливо держава б мала подумати про те, щоб звільнити українську книжку від оподаткування. Але, гадаю, в основі лежить бідність населення. Книжка це не є продукт першої необхідності, як молоко й хліб, наприклад. Вартість книжки дуже висока. Коли в тебе зарплата півтори тисячі гривень (як у чиновника нижчого рангу), а книжка коштує 80 гривень, що складає 5% від зарплати, то навряд чи таку книжку будуть активно купувати.

Також, варто враховувати, що розширяється ринок електронних книжок. Це не означає, що друкована книжка зникне. Вона буде існувати паралельно з електронними, так, як паралельно існують театр, кіно й телебачення. Але для цього потрібно, щоб існував справжній книжковий ринок і звичайно ж росли доходи населення, бо книговидавництво не відбувається на якомусь окремому острові. Воно інтегроване в життя нашого суспільства й на нього так само впливає інфляція та збідніння людей.

Це зовсім не означає, що потрібно випускати дешеві книжки, погані переклади, на дешевому папері, не платити авторські права. Це вже якась інша крайність.

Від справ видавничих перейдемо до справ політичних. Як справи в «Галицької партії», до заснування якої ти маєш безпосередній стосунок?

Партія спробувала себе у виборах. Десь відсоток був низький, десь був більший – в нашій області ми пройшли в городенківську міську раду. А загалом – в Тернопільські та Львівській областях попроходили в районні ради, в львську міську раду. Можна вважати, що перша проба виявилася вдалою.

Тобто, ти вважаєш, що спроба була вдалою?

Так, бо партія з нуля, без будь-яких олігархічних грошей змогла заявити про себе і в навіть десь перемогти. Зараз я вже не голова обласної організації «Галицької партії» – я лише член політради.

Чи важко в Україні новоствореній партії влазити серед цих монстрів, які товчуться на владному Олімпі вже не перший десяток років іноді лише змінюючи назви?

Звичайно… Тут взагалі йшла мова про зміну парадигми. Власне, відійти від всеукраїнських речей. Бо ніхто не буде розглядати проблеми того ж Івано-Франківська у всеукраїнській партії. Йшла мова про створення регіональної партії, яка буде відстоювати регіональні цінності, інтереси мешканців по забудовах, по вирубці лісів, тощо. Тобто займатися вирішенням тих проблем, які є зараз у нас і тут, на Галичині.

Партія не буде йти тим шляхом, яким пішла «Свобода», яка сприймалася на початку, як чисто західноукраїнська партія, але тепер регіональні проблеми її вже мало цікавлять?

На політраді «Галицької партії» була напрацьована концепція створити партію на зразок Баварського ХСС. Створити потужну праву партію в Галичині, а потім блокуватися з більш потужною великою партією (як ХСС та ХДС в Німеччині). Не розростатися до всеукраїнського рівня, а піти саме таким, німецьким, шляхом.

До того ж, якщо при кожній німецькій партії є фонд, то при «Галицькій партії» є громадська організація (не фонд щоправда) «Галицька асамблея», яка займається проштовхуванням якихось громадських ініціатив (історичних, культурних, побутових), а партія займається виключно політикою.

І ще одна важлива річ – це постійна ротація кенрівництва «Галицької партії», щоб це не стало партією однієї особи, як у нас заведено в державі. Пробуємо відійти від тренду іменних партій та перейти до тренду ідеологічних партій – партія не людей, а партія цінностей.

А чи не перекреслить перші успіхи партії розчарування громадян в політичних процесах?

Таке відбувається кожен раз. Інша справа, що з кожним роком ця тенденція посилюється. Відсоток тих, хто бере участь у виборах щораз падає, тому перемагають ті партії, котрі мають більш мобілізований електорат. Коли падає дощ, ліберал голосувати не йде, а глибоко змотивований адепт може прийти й проголосувати.

Насправді ж кількість розумних людей не зменшується, а кількість тих хто голосує, навпаки – зменшується. Тому мова йде про те, щоб людина змогла побороти апатію, зрозуміти, що, якщо не ти, то хтось за тебе проголосує і керувати буде не та людина, яку б ти хотів бачити на керівній посаді.

Ти можеш бути членом партії, водночас перебуваючи державним чиновником?

Будемо читати Закон про державну службу, який вступає в дію з травня місяця. Якщо там буде написано, що державні службовці певного рангу не можуть бути членами політичних партій, то я змушений буду призупинити свою політичну діяльність.

Я, до слова, раніше ніколи не вступав до жодної партії, так що «Галицька партія» – це моя перша така спроба, хоча я й був причетний до створення «Народного руху» в ті буремні часи. Ми допомагали створювати інші партії – я мав відношення до роботи в політсилі «Реформи та порядок», хоча й не був членом партії. Працював я і в штабі «Нашої України» неодноразово. А тут мене спокусили саме регіональні та ідеологічні цінності, базовані на християнській демократії.

З політичними орієнтирами зрозуміло, то ж перейдемо до твоєї професійної діяльності. Як у нас в області з освітою?

З освітою в нас цікаво – в першу чергу… І, водночас, складно, тому що питання можна розділити на дві частини. Перше – це підтримання освітнього процесу. Проведення олімпіад, закінчення навчального року, тощо. Тобто, чисто технічний процес. З іншого боку – йде реформування, що зав’язано на кошти. Чомусь більшість сприймають реформування, як зменшення витрат на освіту. Але потрібно говорити про підвищення якості освіти. Не будемо приховувати, що дитина в сільській місцевості має значно нижчий рівень освіти, ніж в місті Івано-Франківську. Тому основне завдання реформи – зменшити дисбаланс.

Є ще один парадокс – велика кількість малокомплектних шкіл, де один вчитель і п’ять-сім-десять дітей. Здавалося б, тут з кожним можна займатися мало не індивідуально, але цього немає. Рівень знань учнів малокомплектних шкіл дуже низький.

Певним чином це пов’язано зі зневірою педагогів (з тою самою, про яку ми говорили вище)… Освіта це є творча професія, а тут цей вогник творчості забраний і йде механічне відтворення. Плюс – низька мотивація учнів і низька матеріальна база тих шкіл. На вулиці 21-ше століття, а вони не мають, умовно кажучи, хорошого мікроскопа в кабінеті, я вже не говорю про виведення його на мультимедіа.

Ситуацію потрібно змінити.

Може укрупнювати школи, запускати шкільні автобуси?

Є проект формування освіти – створення опорних шкіл. Вихід має бути. Бо неможливо фінансово витримати – школа на чотирнадцять учнів, п’ять з них старшої школи. Тому такий вихід – ми залишаємо всі початкові школи (де вчаться першачки), а для других, третіх ступенів будуть створюватися опорні школи. Будуть повноцінні класи – буде вищим рівень освіти.

Дослідження по західному регіону говорять про те, що 76% батьків готові возити дітей в сусідній населений пункт, де буде вищою якість освіти. Тобто, суспільство готове до таких змін. Щоправда, вчителі не готові втрачати робочі місця. Проблема в тому, що готуючи цю реформу, держава не пропонує вчителям ніякого соціального пакету, як це було, наприклад, в Польщі, під час проведення освітньої реформи.

Є сенс повертатися до 12-ти річної середньої освіти?

Однозначно, що так. Коли Табачник відміняв 12-ти річну освіту, то тоді питання стояло виключно в політичній площині – повернути Україну в російську модель освіти.

Зараз ми повертаємося до європейської моделі. І не лише в цьому. Раніше освіта була побудована на запам’ятовуванні інформації. Вважалося, чим більше учень запам’ятав інформації, тим більше він знає. Зараз світ змінився, тому стоїть завдання не запам’ятовувати інформацію, а вміти обробляти отриману (завдяки одному кліку в телефоні). Тому що зараз в світі доступно більше інформації, ніж людина здатна запам’ятати. Це, звичайно, не означає, що не потрібно нічого запам’ятовувати. Йдеться про те, що в сучасному Digital-світі просто запам’ятовувати і не вміти з цим працювати – це соціальний глухий кут. Потрібно розвивати аналітичне мислення й, зрештою, вчитися все життя.

Що викликає оптимізм – це те, що в міністерстві освіти є правильне бачення процесу.

Тоді, на цій оптимістичній ноті, будемо закінчувати. Дякую за розмову.