Вся справа в тому, що, так званою, стихійною торгівлею зайнялася патрульна поліція. Люди в розпачі, бо, за їх словами, позбуваються єдиного джерела заробітку. То ж просять їх легалізувати й готові сплачувати гроші до міського бюджету.
Ситуація, насправді, не така проста, як може здатися на перший погляд.
Давайте поставимо кому після слова «заборонити».
Звичайно всі ці лотки вздовж вулиць та, навіть, на пішохідних переходах, ці намети навколо універмагу та центрального базару, ці шанхай-кіоски на вулиці Новгородській (хоча ці торговці, начебто, й законні), ці апендицити «Пятачка», котрі простягнуться певно вже й до Ратуші, неймовірно дратують око й викликають естетичне несприйняття.
Не гарно воно якось, якщо в різних куточках центру історичного міста, яке отримало Магдебурське право ще аж в 1662 року, стоять намети, наче одразу кілька циганських таборів вирішили перебути тут зиму, а потім залишилися назавжди. І з кожним роком до них приєднуються все нові й нові роди, наметів більшає і, зрештою, все це перетворюється в таке собі місто в місті.
Офіційно в Івано-Франківську функціонує 15 ринків, які можна сміливо назвати своєрідними містами в місті. Чотири найстаріших і найбільш заповнених з них розміщені в центрі, у межах вулиць Тичини, Новгородської та Дністровської.
“Центральний ринок” на вулиці Дністровській свого часу планувався, як продуктовий, але зараз він по периметру оточений наметами з одягом. Наразі перебуває ринок в оренді у ТОВ “Торговий сервіс”, фактичним власником якого є місцевий авторитет Ігор Халаменда, з 90-их відомий у місті під прізвиськом “Бура”.
Торгові ряди, які в народі називають “П’ятачок“, що на вулиці Старозамковій, 2 належать підприємцю Сергію Васковцю, котрий відомий за прізвиськом “Партизан”.
“П’яний базар” адмініструє фірма “Вотум”, власником та засновником якої є Роман Калин, відомий як “Ланц”. Йому також належать невеликі ринки на вул. Короля Данила та на вул. Пулюя, де здебільшого торгують продуктами мешканці приміських сіл.
Речовий ринок на Новгородській довгий час перебував в оренді ТОВ “Мальва”, засновником якого був місцевий бізнесмен Олександр Долішній, більше відомий як “Долар”. В 2006 році Долішній вийшов з товариства, переуступивши корпоративні права підприємцю Ріяфету Гасимову. На сьогодні Гасимов – директор департаменту екології та природних ресурсів ОДА.
Торговий мікрорайон в центрі міста ще включає в себе не такий давній п’ятий ринок “Новгородський”, на території колишнього пивзаводу.
Ринком керує ТОВ “Будівельна компанія “Галицька”. Фактичним власником фірми, як і Новгородського ринку, вважається скандальний забудовник і депутат обласної ради у 2006-2010 роках Костянтин Бородайко, який “засвітився” у кількох судових справах щодо уникнення сплати податків.
Все б ще нічого, якби ці «ринкові міста» трималися в межах своїх «мурів». Але вони стихійно розповзаються навколо й іноді перехожий вже не може втямити де він знаходиться – в центрі європейського міста, чи на східному базарі де можна купити все – він поганенької кави, до сателітної антени. Можна ще згадати антисанітарію, незахищеність покупця від недобросовісного продавця, тощо. Втім, стихійними ці ринки-сателіти можна назвати лише умовно, бо навряд чи власники перерахованих вище ринків дозволили б торгувати навколо своїх «метрополій» задурно. Цілком можна припустити, що плата за право торгувати на тротуарі справно надходить до відповідних кишень.
З року в рік міська влада (незалежно від бургомістра) оголошувала боротьбу з цим явищем, але все закінчувалося тим, що міліція (ще міліція) розганяла жіночок, які скромно торгували жменею квасолі чи пучком петрушки і, відповідно, не сплачували за «дах».
Та цього разу торговці сполошилися, бо з 1 квітня вже запрацює інспекція з благоустрою, а від неї, схоже, торговці нічого хорошого не очікують, бо бояться, що в даному випадку «дах» буде безсилим. Тобто, платити «дяді» вони будуть і надалі, але стоятимуть вже на свій страх і ризик.
Тому беремо кому і ставимо її перед словом «дозволити».
Вулична (чи, якщо хочете – стихійна) торгівля в Івано-Франківську зокрема і в Україні загалом почалася не вчора і, навіть не рік назад. Її тяглість перевищує навіть ті чверть століття Незалежності, котрі, якщо виживемо, ми святкуватимемо цьогоріч.
Слово «виживемо» вжите зовсім не випадково. Тому що саме намагання вижити вивело торгувати на вулиці людей в той час, як обвалювалася економіка на початку 90-х. Якщо пригадати, то спочатку це були поодинокі лоточки. Згодом їх ставало все більше й більше. Їх брали під своє крило бандюки. Хоча, напевно, «брали під крило» не зовсім вдалий вираз. Їх швидше брали на короткий повідок.
Люди проходили через рекет, через наїзди різноманітних інстанцій – податківці, пожежники, санепідемслужба, міліція, через побори тих, хто ці ринки почав цивілізовувати, що, зрештою вилилося в збір коштів (і чималих) за місце. Всі хотіли урвати свій шматок від «бариги». Здавалося б – як в таких умовах заробляти? Але заробляли й навіть створювали робочі місця. Зчепивши зуби, вистоюючи під дощем, вітром, снігом, в морози. Втрачаючи здоров’я. Бо сім’ї потрібно було годувати. Стояли, бо думали, що це тимчасово. Ось ще трошки і знову запрацюють підприємства, з’являться нові робочі місця і про ці базари-намети можна буде забути, як про страшний сон.
Власне, так відбувалося в Польщі. Там держава прикривала базари, бо нові підприємства вимагали робочих рук. Але не в нас. За чверть століття краще не стало. Стало гірше. Робочі місця якщо й були, то за кордоном, куди й виїхала частина тих, хто не бачив можливості заробити в рідній країні. Ті ж, хто на щось сподівався, продовжували торгувати. Але сподівання не справдилися і, визнаємо чесно, навряд чи справдяться. Не може розвиватися економіка країни при такій низькій купівельній спроможності громадян, як зараз.
Звичайно, прикрити вуличну торгівлю можна. А заодно прибрати з центра міста так званий «П’яний базар», що вже не за горами. Частина тих, хто живе з цього, виїде за кордон. Що робитиме решта важко навіть уявити. Адже робочих місць немає, а за допомогу по безробіттю навіть комуналку не оплатиш.
Тому «штурм» кабінету міського голови цілком можна пояснити. Люди бояться залишитись без засобів до існування. Бо нікому з них (як нашим можновладцям) ніхто не випише матеріальну допомогу в кілька десятків тисяч гривень на вирішення комунально-побутових проблем. Вони не отримають надбавки до зарплати на оздоровлення. Тим більше, що й зарплати в них, як такої, й немає.
Де ставити кому? В тій паралельній реальності, в які перебуває наша влада (від Президента до міського голови) її потрібно ставити після слова «заборонити». Оскільки коми в Україні ставлять лише ті, хто комфортно живе в паралельній реальності, то іншого варіанту просто не існує.
