Сьогодні Різдво відчуваємо найгостріше

Окрушини спогадів

– Я народилася у Львові, у звичайній родині: тато – водій тролейбуса, мама –  нормувальник на підприємстві. Мама була доброю господинею, дуже творчою, колись дуже хотіла стати художником, любила вишивати, багато років співала в хорі «Лемковина». Очевидно, від неї я перейняла смак до народного мистецтва, – розповідає Віра Манько, –  пишуть Версії з посиланням на Збруч.

Її сім’я була з переселенців з-під Перемишля, яка 1945 року вимушено переїхала до Львова й оселилася неподалік монастиря редемптористів. Саме отці й брати-монахи підтримали на перших порах, допомагали їжею. Через рік УГКЦ заборонили – і до хати Маньків привезли дзвін, престіл з  каплички, частину бібліотеки. У них постійно перебував хтось із монахів (особливо ті, які поверталися із заслання). Отож, пані Віра знала багатьох із підпільної Церкви. Раз на місяць у їхній хаті священик відправляв Літургію. Згодом молодший брат пані Віри також став редемптористом.

– Великим прикладом жертовності і побожності для мене були бабця й дідусь. Бабця навіть надсилала посилки Йосифові Сліпому і отримала від нього благословення, – наголошує мисткиня.

До Різдва у домі Маньків також готувалися по-особливому. Попри атеїстичний режим, співали колядки, варили кутю, долівку встеляли соломою, стіл – сіном, ставили дідуха.  Всі обов’язки були розподілені, кожен від дорослого до дитини знав, що повинен зробити.

Найважливішою стравою Святвечора є кутя. Зазвичай її готуємо з пшениці, однак, як наголошує Віра Манько, наші предки для її варили з ячменю (пенцаку). Традиційно до куті входить розтертий мак (найкраще його розтирати таки в макітрі, хіба хто не має макітри, то послуговується блендером чи кавомолкою) і мед, можна додавати горіхи, родзинки тощо. У різних регіонах готують кутю різної консистенції – від ріденької до густої.

– Від бабці я перейняла традицію пекти штруцлю. Хліб на святвечірньому столі – символ Новонародженого Спасителя. Наш хліборобський народ у різних регіонах пік різні хліби, і називалися вони по-різному. Про це я дізналася кілька років тому на пленері у Вінниці. Окремо пекли прісний хліб до споживання на вечері, а окремо – до наступних днів. Деякі хліби зберігали навіть до Йордану, наприклад, на Поділлі, де пекли три хліби – «Хазяїн», «Василь» і «Йордан». З’їдали їх, відповідно, на Різдво, на Василя і на Йордан.

Пані Віра тепер готує ті страви, які завжди були вдома на Святвечір: борщ на буряковому квасі; який готує завчасу, до нього ― вушка з грибами, рибу, голубці з тертої картоплі, грибову мачанку,  вареники з картоплею і капустою, а також горох із капустою та пшоном.

– Ще я фарширую рибу, – додає пані Віра. –  Це не є традиційна святвечірня страва, але таку рибу готувала моя мама. І я вже за звичкою напередодні купую коропа, щоб нафарширувати його.

Різдвяне печиво

До випічки Віра Манько бралася рано. Вже у 8-9 класі випробовувала рецепти. Особливо роботи додавалося перед Різдвяними святами, коли з бабусею і мамою пекла вже згадувану штруцлю, хліб, пиріжки, рогалики, пампушки, завиванці з корицею, тістечка, а також медівники.

– Медове печиво українці пекли здавна, адже мед вони споживали значно раніше, ніж цукор, – розповідає авторка. – Медівники та дрібні медові тістечка мають багато різновидів. Колись мій двоюрідний брат розповідав, як у дитинстві прийшов до багатого сусіда, у якого на столі лежали дві хлібини – біла і чорна. Той відрізав йому шматок чорної, а хлопчина десь із півгодини пручався, адже чорний хліб удома був завжди, тому так хотілося білого. Лише коли скуштував, то зрозумів, що цей хліб – особливий. Це був медівник.

Нещодавно Віра Манько видала книжку «Медове печиво». Передумовою її появи став не лише спогад брата, а й велика збірка переписів медових смаколиків, яка зібралася у пані Віри:

– Моя мама у молодості їла в однієї пані дуже смачний медівник. І потім намагалася знайти такий рецепт. Отак ми його шукали – брали в когось рецепт, пекли, пробували, а мама казала: «Добре, але не те». І ми пекли далі. Того особливого рецепта так і не знайшли, зате назбиралася ціла колекція інших. І ось, коли виник задум такої книжки, я виймала ті рецепти, пекла наново. За три з половиною роки книжка вийшла. Все, що подане у ній, випробуване.

Найважливіше у медовій випічці – це прянощі, як наголошує авторка. Через це вона має особливий запах. До медівників традиційно треба додавати корицю і гвоздику. Також добре поєднуються імбир, цедра, мускатний горіх, кардамон. Колись склад прянощів до медівника навіть тримали в секреті, він переходив від мами до доньки. До такої випічки використовуємо не лише пшеничне, а й житнє борошно. Віра Манько поєднує їх при випіканні медового печива і пляцків.

Театр, пленери, колядки

– Я змалку була гуманітарієм, але в той час вступити до університету було нелегко, – продовжує пані Віра. – Батьки розуміли це і переконали мене подати документи на технологічний факультет Поліграфічного інституту (тепер це Академія друкарства), а не на географічний, в університет Франка. І знаєте, я ніколи не шкодувала. Прекрасно давала собі раду з технічними дисциплінами, а всі лекції у нас були українською мовою, на відміну від інших навчальних закладів. Це при тому, що в нас були студенти з інших республік Союзу. Завдяки поїздкам на практику в Москву і тодішній Ленінград я побачила багато музеїв. Потім працювала на радіозаводі. Роботу мала цікаву, могла експериментувати, досліджувати.

Свої творчі задатки Віра Манько примножила у молодіжному товаристві, куди потрапила наприкінці навчання. Це були часи брежнєвської задухи. І кожен, хто відчував потребу, намагався робити щось більше. Спершу друзі ходити в Карпати, разом зустрічали Новий рік, святкувати дні народження, ставили маленькі вистави. А 1988-го року  запросили до себе режисера Григорія Шумейка і створили театр «Мета». Цей театр зміг зробити більше, ніж професійні, за якими був чіткий контроль. Він перший поставив «Марусю Чурай» Ліни Костенко, виставу за новелами Стефаника, «Собор» Гончара, «Мину Мазайла» Куліша, «Дракон» Винничука, «Ми повернулися» (про греко-католицьких священиків), поетичні вечори, вертепи, гаївки.

– Без театру я багато чого не зробила б, адже там отримала багато просвіти. Це час мого навчання і самовдосконалення, – наголошує пані Віра.

1985-го вона написала першу писанку. А 2001-го вже видала книжку про писанки. До слова, писанка як символ початку здавна була не лише великоднім, а й різдвяним атрибутом українців. Досі у Коломиї та на Гуцульщині напередодні Різдва писанками прикрашають ялинки.

На одному з пленерів «Екологічний ракурс» у Яблунові на Франківщині Віра Манько відкрила для себе соломоплетіння. А коли готувала до видання книжку київської майстрині Раїси Павленко «Українські народні вироби зі соломи», то навчилася робити павуки, коники, ангелики. Відтак на Різдво її помешкання прикрашає цей символ всесвіту – солом’яний павук.

На думку пані Віри, у ці святкові дні ми по-новому відкриваємо для себе звучання колядки. Сама мисткиня знає багато як давніх, так і сучасних колядок. Не сприймає їхньої синтетичної обробки, лише хоровий та акапельний спів їй до душі. Любить насолоджуватися співом на фестивалі «Велика коляда» у Домініканському соборі. Згадує, як 1987 року театр «Мета» привіз із Києва колядку «Ангели знижайтеся» і у Львові надав їй нового життя.

– Коли ми дотримуємося різдвяних традицій, то зберігаємо речі, порушивши які,  втратимо себе. Тому важливо готувати святвечірні страви, які найсмачніші таки цього вечора, важливо цього дня дотримуватися строгого посту, чекати першої зірки, колядувати у родинному колі, вшановувати предків, дякувати Богові за прожитий рік і брати участь у святочних відправах у церкві, – завершує розмову Віра Манько.

Ірина МАРТИН