Віктор Вінтоняк: “Свято ковалів – дає надію, що ми, не зважаючи ні на що, рухаємося вперед (ексклюзивно)

Чим можна назвати Віктора Вінтоняка меценатом?

Я б використав інше визначення – куратор сучасних мистецьких проектів. Це те, чим я займаюся поза бізнесом. Тут можна назвати кілька напрямків в яких я приймаю участь, які або організував, або співорганізував.

Одним з таких напрямків є «Свято ковалів». Як виникла ідея проведення цього фестивалю в Івано-Франківську?

«Свято ковалів» – це найстарший проект. Це знакова подія, це візитівка міста. Цьогоріч буде проходити вже 14-й за рахунком міжнародний фестиваль.

А почалося все в 2002 році, коли до мене звернулися ковалі (Сергій Полуботько та Олег Скобло) з пропозицією підтримати їхню ідею провести ковальський фестиваль. Я погодився, адже був знайомий з їхньою роботою. Й так пішло – рік за роком. Згодом я вже почав займатися кураторством. Бо дати гроші – це найпростіше, що можна зробити. А кураторство – це коли ти приймаєш участь у формуванні ідеї та визначаєш, заради чого збирається цей фестиваль – чому ми запрошуємо майстрів, з якою метою і що буде потім.

Наша мета показати, що ковальська робота – це витвори мистецтва, Що коваль, окрім того, що він щоденно щось кує для заробітку, ще й митець. Цього року основною темою фестивалю в нас буде «Брама мистецьких міст». Окрім цього ще буде така тема «Сутність коваля» – кожен учасник повинен буде викувати себе, своє внутрішнє, свій світ.

Складається враження, що міська влада завжди брала активну участь в проведенні фестивалю. Наскільки вагомою є ця участь?

Насправді міська влада не має відношення до формування ідеї фестивалю та до його підтримки. Багато років на ковальський фестиваль взагалі не звертали уваги. Просто так вийшло, що ми проводимо цей фестиваль в першій декаді травня і це співпадає з Днем міста, тому й складається оманливе враження, що це подія в рамках святкування саме Дня міста. Насправді ж, фестиваль «Свято ковалів» живе самостійним життям. Міська влада йде нам назустріч в тому питання, що дає дозвіл на проведення фестивалю, та виділяє місце, для встановлення скульптури, яку ковалі, вже традиційно, після закінчення фестивалю дарують місту. Хоча, років сім тому навіть з цим були проблеми, але з часом їх вдалося вирішити. Бо «Свято ковалів» залишився чи не єдиним фестивалем в Івано-Франківську, який можна сміливо назвати традиційним і яким місто може похвалитися. Інші фестивалі потужно вистрілювали один-два рази і успішно зникали. А ми залишаємося. Гадаю тому, що ми цілком самостійні у фінансовому плані.

Якими ще мистецькими проектами, окрім «Свята ковалів» ви займаєтесь?

Я учасник двох проектів – це видавництво «Мантикора» та видавництво «Вавилонська бібліотека».

«Мантикора» включає в себе Фестиваль метареалістичної літератури «Карпатська Мантикора», літературний альманах та міжнародний конкурс на краще оповідання в жанрах магічного реалізму, фентезі, фантастики та альтернативної історії «Золота Мантикора». Провести фестиваль ми задумали разом з івано-франківським письменником Володимиром Єшкілєвим. Задумали і провели на цей час вже три міжнародні літературні фестивалі. Ми проводили конкурси серед молодих письменників, які пишуть в жанрі фентезі, відбирали найкращі твори і до початку фестивалю друкували альманах.

Приїзджали відомі письменники, котрі пишуть в жанрі фентезі.

«Вавилонська бібліотека»  – це перекладацький проект в рамках якого ми друкуємо книжки тих авторів, які ще не видавалися українською мовою. Це або нобелівські лауреати, або ті, котрі були цензуровані за радянської влади.

Минулого року (2015-го) ми планували провести захід на тему «Роль перекладачів в поєднанні культур», мала прибути потужна делегація перекладачів з Росії, але, в зв’язку з війною, ми скасували це проведення.

У нас в Україні, наскільки я знаю, проблема з якісними перекладами?

У нас недооцінена важливість якісного перекладу. ««Вавилонська бібліотека»  якраз і створена для того, щоб довести цю важливість. В проекті задіяні, окрім мене, ще Віктор Кімакович та Роман Малиновський. Ми не лише перекладаємо українською мовою – ми купуємо авторські права у правотримачів, ми укладаємо контракт на переклад. Наприклад «Бойню №5» Курта Воннегута  перекладав Андрій Дібров, який живе в США. Наші критерії – якість друку, актуальність текстів, абсолютна прозорість з дотриманням авторських прав, авторські ілюстрації.

Загалом в нас вийшло вже чотири книги. Вітольд Гомбрович «Порнографія», «Уот» Семюела Беккета, вже згадана «Бойня №5» та «Бог Скорпіон» Вільяма Ґолдінга. Цього року вийде ще дві книжки.

Ми співпрацюємо з друкарнями інших видавництв – «Видавництво Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та друкарня чернвівецького видавництва «ХХІ століття». Ми дуже задоволені результатами, але й надалі експерементуємо.

Видавництво – це не друкарня, це, швидше, продюсерська робота. Ми, наразі, працюємо на те, щоб про нас довідалися. Восени минулого року у видавництві «Мартикора» вийшла книжка «Велика війна в маленькому місті» (упорядник Іван Боднарєв) – це альбом про наше місто, збірка поштівок, фотографій, мап часів Першої світової війни. Зараз планується продовження – «Двадцять років без війни», про період 1919-1939 років.

Що ще в планах?

Я долучився до проекту Тараса Зеня. Ми хочемо зібрати всі чорно-білі уривочки хроніки, які «гуляють» по архівах та зробити фільм про наше місто.

«Свято ковалів», книговидавництво, кінохроніка… А така складова, як візуальне мистецтво – художники, живопис?

До живопису я вперше долучився завдяки Анатолію Матвієнку (народний депутат України – ред.)., який мене загітував і я трішки інакше подивився на малярство. В грудні я був одним зі співорганізаторів пленеру, який проходив в Гошівському монастирі, де десять днів жили 16 художників. Вони малювали картини і, по домовленості, кожен з них залишив нам по дві роботи. 28 лютого 2016 року в «Софії Київській» ми провели благодійний аукціон (долучилися художники з інших міст). Всього було 47 лотів. З них 35-ть продалися одразу. Ми зібрали півмільйона гривень на відкриття госпіталю в Коломиї для ветеранів війни. Саме, підкреслюю, війни, а не АТО. В нас була дискусія з приводу назви, але мені вдалося переконати опонентів, що це має бути госпіталь саме для ветеранів війни, тому що в нас зараз реально є війна.

Я долучився до цього, познайомився з художниками. Мені було дуже цікаво відкрити для себе цілий інший світ.

А «Contemporary Art» цікавить?

Я знаю про Центр сучасного мистецтва, який у нас є. На жаль, я там не дуже часто буваю, хоча мені це цікаво, мені це подобається, я намагаюся при нагоді відвідувати виставки як в нас, так і за кордоном.

 Чи не виникає бажання започаткувати в Івано-Франківську (по аналогії зі «Святом ковалів») якийсь фестиваль сучасного мистецтва, або якусь регулярну міжнародну виставку, бієнале чи триєнале?

Я, наразі, не зовсім розумію формат такої задумки. Якщо хтось запропонує чітку концепцію, то можна буде долучатися. Філософія будь-яких відносин – це робити щось спільно.

Тобто ви не проти такої ідеї?

Не проти. Зараз потрібно бачити, що відбувається навколо й об’єктивно це оцінювати. В нас підростає нове покоління, нам потрібно вказати їм орієнтири, показати їм справжнє мистецтво, а не ту шароварщину. Адже лише такими виставками, коли будуть приїжджати художники з цілого світу, можна продемонструвати мету таких фестивалів та імпрез, яка в тому, що ми підтримуємо мистецтво, яке без кордонів, що ми є частиною світу.

Є частина людей, які вважають, що не до мистецтва під час війни…

В 2014 році у нас були сумніви щодо того, чи варто в такий напружений час проводити фестиваль «Свято ковалів», та все ж таки вирішили проводити, тому що такі позитивні події об’єднують людей. Такі заходи дають надію, що ми, не зважаючи ні на що, все ж рухаємося вперед.

Вже тепер, я можу сказати, що будь-яка культурна подія в час переосмислення того, що відбувається в країні, дає можливість зрозуміти, якими є наші цінності й чим ми відрізняємося від тих, хто по той бік. Ми себе ідентифікуємо як нація і визначаємо, що для нас є важливим і цінним.

До того ж, коли йдуть процеси вартісного переосмислення, тоді й народжуються шедеври.